Зміст
  • Розділ 1.1. Цей жорстокий чарівний світ
  • 1.2
  • 1.3
  • Розділ 2.1. Правда, що не має значення
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Без шансу на порозуміння
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1, Знайомий незнайомець
  • 6.2
  • 6.3
  • Розділ 7.1. Через ліжко до знань
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Що не вбиває, робить дивнішим
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Гра на роздягання
  • 9.3
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Доросле кіно
  • 10.2
  • 10.3
  • Розділ 11.1. Обіцяна принцу
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Грізний і закоханий
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Знайомство з батьками
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Ідеальний чоловік
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Неприємні питання, марні відповіді
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Обійми великої політики
  • 17.2
  • 17.3
  • Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Свобода вибору
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Мрія
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Торг без права на помилку
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Принади дикої природи
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Батьки, діти й помилки
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Брехня заради правди
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Дурість ціною в життя
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Урок історії для юної леді
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Чудеса і сумніви
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
  • 28.2
  • 28.3
  • Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання
  • 29.2
  • 29.3
  • 2.3

    – А я – не шаєрон Вікард ріє Нордес.

    – Тобто ви – шаєрон Вікард ріє Нордес? – Я кілька разів подумки повторила це ім’я і вирішила, що «шаєрон» – якийсь місцевий титул. – Дозвольте не говорити: «Приємно познайомитися», тому що приємного у вас дуже мало.

    Неймовірно! Я сказала це вголос! Змусила себе вимовити образливі слова і мимоволі зіщулилась, чекаючи удару.

    Байдуже, переживу. У фільмах героїв луплять всім підряд, тож і я витримаю кілька ляпасів. Це ж не болючіше, ніж впасти з велосипеда на асфальт, правда? Мої пізнання в мордобої були дуже обмежені, проте я вважала, що зумію скористатися ситуацією, незважаючи на біль. Нехай тільки цей Вікард наблизиться! У нього з кишені визирали ключі. Напевно від ланцюга!

    «Ти не вкрадеш їх непомітно», – розум безуспішно намагався до мене достукатись.

    Я знала, що він має рацію, але не могла змусити себе скоритися долі. Це зараз бідолаху Айру тільки лякають катівнею. Леді Керейра – трепетна аристократка, на яку диба має навіяти тваринний жах. Актриса з мене ніяка, уявних змовників я не видам за всьго бажання, тому дуже скоро психологічні методи тиску зміняться на фізичні.

    Мені б цього не хотілося, причому «не хотілося» – дуже слабке визначення того, як я ставилася до тортур. Голос розуму міг волати що завгодно – я збиралася використовувати будь-який, навіть найбезперспективніший шанс, щоб позбутися ланцюга і…

    І на цьому план втечі обривався. Єдине, що вдалося б зробити, звільнившись, – заблокувати двері катівні зсередини.

    Поганенька ідея, якщо чесно. Але раптом чоловік в лускатих обладунках покаже, як ходити крізь стіни?

    Еге ж, я зневірилася настільки, що майже повірила в магію!

    Удару не було, хоча дізнавач навис наді мною вельми загрозливо.

    – Ви справді не знаєте, хто я? – льоду в його голосі вистачило б на пристойний айсберг.

    Він перевіряв мою пам’ять? Я обдумала ідею з амнезією і відмовилася від неї. Боюсь, для лікування мені б прописали кліщі, голки і розпечене залізо. Дякую, обійдусь. Я – не Айра, на цьому і наполягатиму.

    – Шаєрон Вікард ріє Нордес. Не турбуйтеся, з моєю пам’яттю все гаразд. Проблема в тому що…

    – Що ви, леді Керейро, – не леді Керейра, – недобре посміхнувся шаєрон. – Цікаво.

    – А ще я не збиралася нападати на вашого бовдура-принца!

    Знову помилка. Я образила члена королівської сім’ї. З одного боку, тепер рукоприкладства точно не уникнути, з іншого – можливо, в процесі побиття вдасться роздобути ключі.

    Шукаємо позитив.

    «І вибиті зуби», – на жаль, внутрішній голос, як завжди, безжально різав правду.

    Дізнавач не ворухнувся, лише здивовано підняв брову.

    – Незвичні слова для дочки барона, – мовив із глузуванням. – Ви не з революціонерів?

    – У вас є революціонери?!

    – У нас? Дозвольте поцікавитися, Айро, хто такі «ми» з вашого погляду?

    «Іносвітці», – ледь не ляпнула я.

    Потім зрозуміла, що взагалі-то вони – корінні жителі цього світу.

    Ну або збіговисько схиблених на історії психів із мого рідного.

    – Громадяни Долінеї, – відповіла чемно. – Столиця у вас – Ластонія, а недалеко тече річка Далайна, яку прозвали Душогубкою.

    Усе. На цьому мої пізнання про навколишній світ закінчилися.

    Вікард не наполягав на продовженні.

    Він різко відійшов, витягнув із кишені ключі.

    – Руку, леді, – гаркнув неприязно.

    Я поспішно (хоч би не передумав!) протягнула кінцівку, і ланцюг з неприємним брязкотом упав на підлогу.

    – Йдіть за мною. Бачу, вас не бентежить непристойний одяг, – скривився шаєрон.

    – Гадаю, він бентежить вас, – мені б промовчати, але ілюзія свободи паморочила голову.

    – Анітрохи. – Таким зарозумілим поглядом мене не обдаровували ніколи в житті. – Ваша співвітчизниця поводиться ще розкутіше.

    – Моя хто?.. – на мить я втратила мову.

    – Дівчина, яка спочатку теж не знала, що означає «шаєрон», плутала міста і країни, вважала байку легендою і чомусь називала Ендера принцом, та ще й наслідним.

    – Ми йдемо до неї?

    «Це вона шепоче мені на вухо?!» – просилося на язик.

    Ні, ми йшли не до таємничої незнайомки, а в кабінет дізнавача.

    Знову.

    Вікард раптом вирішив, що настільки безмозку істоту, як я (його слова), немає сенсу лякати катівнею. Невиправдане марнування часу. Розбазарювання державних коштів.

    – Жалюгідні ляльки, – буркнув він, кивком відправляючи кульгавого секретаря геть. – Розвелося вас… Коли вже Ластонія пришле нормальних агентів, а не дешевих неосвічених повій?

    Це було риторичне питання, але я спробувала на нього відповісти. Тобто запевнила, що я і не Айра, і не агентка Ластонії, і не змовниця, і не наймана вбивця, і не…

    Грубий поштовх перервав мої ввічливі просторікування і направив мене в глибоке крісло, яке дізнавач пхнув до самого столу. Переді мною з’явився чистий аркуш паперу і незручна кулькова ручка.

    – Пишіть, леді Керейро. Якщо ви вмієте писати.

    Я підозрювала, що не вмію. Дуже навіть ймовірно, що тутешню мову я «опанувала» завдяки навушнику-імпланту. Уявлення не маю, чи поширювалася його дія і на писемність.

    – А можна відповісти усно?

    – Не грайте з вогнем, леді. – Вікард дивився на мене як на нешкідливу, але мерзенну тварину. – Напишіть чесне каяття, і вас відправлять у жіночу колонію звичайного режиму.

    – А якщо не напишу?! – З кожною миттю впевненість у тому, що писати по-іносвітськи я не зможу, міцніла.

    – Післязавтра вас розстріляють.

    «Чудово. У них є порох», – майнула безглузда думка.

    Не раннє середньовіччя, і те добре. Погано, що, по-перше, я не знала, як писати, і, по-друге, не знала, що писати.

    – А ця… Дівчина! Моя співвітчизниця! Її ж не стратили!

    Дізнавач байдуже відвернувся до вікна.

    – Вона не намагалася вбити члена правлячої династії, – сказав насмішкувато.

    – І я не намагалась!

    Шаєрон зло розсміявся.

    – Тобто Ендер сам облився духами і сам підпалився? Придумайте більш зв’язну брехню, Айро. У цього довбня вистачає дивацтв, але себе улюбленого він не покалічить. Ви напали на нього за наказом Ластонії. Визнайте це, і суд проявить милосердя. Через двадцять років ви зможете почати нове життя.

    Двадцять років в’язниці?! Я завмерла, не в змозі поворухнутися. В голову нав’язливо лізли думки про те, що оточуюче цілком може виявитися реальним. Я в іншому світі, і я напала на принца. Заперечуватиму це – дуже скоро отримаю кулю, зізнаюсь і розкаюся – здохну за ґратами трохи пізніше.

    Не найприємніший вибір…

    Тим паче, я не чіпала того клятого Ендера!

    – Принц обпікся випадково! – Надія на розуміння давно згасла, проте… – Він ідіот! Злякався іскри і схопив якийсь флакончик, щоб її погасити!

    «Ось і останній цвях для твого гробу, Анюто-Айро», – з безнадійною веселістю сповістив здоровий глузд.

    Але дізнавач несподівано повернувся до мене обличчям.

    – Як цікаво, леді Керейро, – прошипів, впираючись кулаками в стіл і нависаючи наді мною як скеля. – А іскра звідки з’явилась? Кара Єдиного? Послання від предка-Дракона? Випадкова блискавка?

    Я опустила очі.

    – Свічка, – прошепотіла винувато.

    – Свічка у вашій руці?

    На жаль, заперечувати це було б неправдою.

    – Але не замах.

    – Ні!

    Ну як пояснити те, що трапилося тієї ночі?!

    – Що тоді сталось?! – гримнув Вікард.

    – Мене зрадило тіло!

    Знаю, більшу дурість зморозити важко. Однак мої слова привернули увагу дізнавача. Він зацікавився!

    Можливо, це допомогло б налагодити діалог.

    А, можливо, відправило б Айру Керейру не в тюрму, а в божевільню.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.