2.3
– А я – не шаєрон Вікард ріє Нордес.
– Тобто ви – шаєрон Вікард ріє Нордес? – Я кілька разів подумки повторила це ім’я і вирішила, що «шаєрон» – якийсь місцевий титул. – Дозвольте не говорити: «Приємно познайомитися», тому що приємного у вас дуже мало.
Неймовірно! Я сказала це вголос! Змусила себе вимовити образливі слова і мимоволі зіщулилась, чекаючи удару.
Байдуже, переживу. У фільмах героїв луплять всім підряд, тож і я витримаю кілька ляпасів. Це ж не болючіше, ніж впасти з велосипеда на асфальт, правда? Мої пізнання в мордобої були дуже обмежені, проте я вважала, що зумію скористатися ситуацією, незважаючи на біль. Нехай тільки цей Вікард наблизиться! У нього з кишені визирали ключі. Напевно від ланцюга!
«Ти не вкрадеш їх непомітно», – розум безуспішно намагався до мене достукатись.
Я знала, що він має рацію, але не могла змусити себе скоритися долі. Це зараз бідолаху Айру тільки лякають катівнею. Леді Керейра – трепетна аристократка, на яку диба має навіяти тваринний жах. Актриса з мене ніяка, уявних змовників я не видам за всьго бажання, тому дуже скоро психологічні методи тиску зміняться на фізичні.
Мені б цього не хотілося, причому «не хотілося» – дуже слабке визначення того, як я ставилася до тортур. Голос розуму міг волати що завгодно – я збиралася використовувати будь-який, навіть найбезперспективніший шанс, щоб позбутися ланцюга і…
І на цьому план втечі обривався. Єдине, що вдалося б зробити, звільнившись, – заблокувати двері катівні зсередини.
Поганенька ідея, якщо чесно. Але раптом чоловік в лускатих обладунках покаже, як ходити крізь стіни?
Еге ж, я зневірилася настільки, що майже повірила в магію!
Удару не було, хоча дізнавач навис наді мною вельми загрозливо.
– Ви справді не знаєте, хто я? – льоду в його голосі вистачило б на пристойний айсберг.
Він перевіряв мою пам’ять? Я обдумала ідею з амнезією і відмовилася від неї. Боюсь, для лікування мені б прописали кліщі, голки і розпечене залізо. Дякую, обійдусь. Я – не Айра, на цьому і наполягатиму.
– Шаєрон Вікард ріє Нордес. Не турбуйтеся, з моєю пам’яттю все гаразд. Проблема в тому що…
– Що ви, леді Керейро, – не леді Керейра, – недобре посміхнувся шаєрон. – Цікаво.
– А ще я не збиралася нападати на вашого бовдура-принца!
Знову помилка. Я образила члена королівської сім’ї. З одного боку, тепер рукоприкладства точно не уникнути, з іншого – можливо, в процесі побиття вдасться роздобути ключі.
Шукаємо позитив.
«І вибиті зуби», – на жаль, внутрішній голос, як завжди, безжально різав правду.
Дізнавач не ворухнувся, лише здивовано підняв брову.
– Незвичні слова для дочки барона, – мовив із глузуванням. – Ви не з революціонерів?
– У вас є революціонери?!
– У нас? Дозвольте поцікавитися, Айро, хто такі «ми» з вашого погляду?
«Іносвітці», – ледь не ляпнула я.
Потім зрозуміла, що взагалі-то вони – корінні жителі цього світу.
Ну або збіговисько схиблених на історії психів із мого рідного.
– Громадяни Долінеї, – відповіла чемно. – Столиця у вас – Ластонія, а недалеко тече річка Далайна, яку прозвали Душогубкою.
Усе. На цьому мої пізнання про навколишній світ закінчилися.
Вікард не наполягав на продовженні.
Він різко відійшов, витягнув із кишені ключі.
– Руку, леді, – гаркнув неприязно.
Я поспішно (хоч би не передумав!) протягнула кінцівку, і ланцюг з неприємним брязкотом упав на підлогу.
– Йдіть за мною. Бачу, вас не бентежить непристойний одяг, – скривився шаєрон.
– Гадаю, він бентежить вас, – мені б промовчати, але ілюзія свободи паморочила голову.
– Анітрохи. – Таким зарозумілим поглядом мене не обдаровували ніколи в житті. – Ваша співвітчизниця поводиться ще розкутіше.
– Моя хто?.. – на мить я втратила мову.
– Дівчина, яка спочатку теж не знала, що означає «шаєрон», плутала міста і країни, вважала байку легендою і чомусь називала Ендера принцом, та ще й наслідним.
– Ми йдемо до неї?
«Це вона шепоче мені на вухо?!» – просилося на язик.
Ні, ми йшли не до таємничої незнайомки, а в кабінет дізнавача.
Знову.
Вікард раптом вирішив, що настільки безмозку істоту, як я (його слова), немає сенсу лякати катівнею. Невиправдане марнування часу. Розбазарювання державних коштів.
– Жалюгідні ляльки, – буркнув він, кивком відправляючи кульгавого секретаря геть. – Розвелося вас… Коли вже Ластонія пришле нормальних агентів, а не дешевих неосвічених повій?
Це було риторичне питання, але я спробувала на нього відповісти. Тобто запевнила, що я і не Айра, і не агентка Ластонії, і не змовниця, і не наймана вбивця, і не…
Грубий поштовх перервав мої ввічливі просторікування і направив мене в глибоке крісло, яке дізнавач пхнув до самого столу. Переді мною з’явився чистий аркуш паперу і незручна кулькова ручка.
– Пишіть, леді Керейро. Якщо ви вмієте писати.
Я підозрювала, що не вмію. Дуже навіть ймовірно, що тутешню мову я «опанувала» завдяки навушнику-імпланту. Уявлення не маю, чи поширювалася його дія і на писемність.
– А можна відповісти усно?
– Не грайте з вогнем, леді. – Вікард дивився на мене як на нешкідливу, але мерзенну тварину. – Напишіть чесне каяття, і вас відправлять у жіночу колонію звичайного режиму.
– А якщо не напишу?! – З кожною миттю впевненість у тому, що писати по-іносвітськи я не зможу, міцніла.
– Післязавтра вас розстріляють.
«Чудово. У них є порох», – майнула безглузда думка.
Не раннє середньовіччя, і те добре. Погано, що, по-перше, я не знала, як писати, і, по-друге, не знала, що писати.
– А ця… Дівчина! Моя співвітчизниця! Її ж не стратили!
Дізнавач байдуже відвернувся до вікна.
– Вона не намагалася вбити члена правлячої династії, – сказав насмішкувато.
– І я не намагалась!
Шаєрон зло розсміявся.
– Тобто Ендер сам облився духами і сам підпалився? Придумайте більш зв’язну брехню, Айро. У цього довбня вистачає дивацтв, але себе улюбленого він не покалічить. Ви напали на нього за наказом Ластонії. Визнайте це, і суд проявить милосердя. Через двадцять років ви зможете почати нове життя.
Двадцять років в’язниці?! Я завмерла, не в змозі поворухнутися. В голову нав’язливо лізли думки про те, що оточуюче цілком може виявитися реальним. Я в іншому світі, і я напала на принца. Заперечуватиму це – дуже скоро отримаю кулю, зізнаюсь і розкаюся – здохну за ґратами трохи пізніше.
Не найприємніший вибір…
Тим паче, я не чіпала того клятого Ендера!
– Принц обпікся випадково! – Надія на розуміння давно згасла, проте… – Він ідіот! Злякався іскри і схопив якийсь флакончик, щоб її погасити!
«Ось і останній цвях для твого гробу, Анюто-Айро», – з безнадійною веселістю сповістив здоровий глузд.
Але дізнавач несподівано повернувся до мене обличчям.
– Як цікаво, леді Керейро, – прошипів, впираючись кулаками в стіл і нависаючи наді мною як скеля. – А іскра звідки з’явилась? Кара Єдиного? Послання від предка-Дракона? Випадкова блискавка?
Я опустила очі.
– Свічка, – прошепотіла винувато.
– Свічка у вашій руці?
На жаль, заперечувати це було б неправдою.
– Але не замах.
– Ні!
Ну як пояснити те, що трапилося тієї ночі?!
– Що тоді сталось?! – гримнув Вікард.
– Мене зрадило тіло!
Знаю, більшу дурість зморозити важко. Однак мої слова привернули увагу дізнавача. Він зацікавився!
Можливо, це допомогло б налагодити діалог.
А, можливо, відправило б Айру Керейру не в тюрму, а в божевільню.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!