Розділ 17.1. Обійми великої політики
/Зі щоденника Аріни Керейри/
Ця погань мене обікрала! Прикидалася слухняною підлизою, але встромила ножа в спину!
Ідіотка! Забрала одяг і телефон. Навіщо їй мобільний?! Це ж сторона Х! Тут немає мобільних вишок!
Вічно крутилася навколо, щось винюхувала… Я спочатку думала, що її підіслав Керейра, але татусь у мене сноб, з прислугою не приятелює, тим паче з місцевою. Замурзана тупиця навіть брови не вищипувала, куди їй у нормальне товариство?
Набрала барахла і накивала п’ятами… Якщо повернеться – вб’ю. Не через шмотки, ні! У мобільному були фотографії мами і сестер. Я не говорила з ними вже три дні. Татусь забрав міжсвітовий телефон. Як же дратують ці допотопні штуки! Вони не його! І не куплені! Вкрадені. Купа людей полягла заради їхнього створення. Мені страшно до них доторкатися! Кому потрібна наука, якщо розплачуються за неї більше ніж за магію?!
Щось назріває, і Керейра майже все переніс на Ластонію. Хоче убезпечити себе…
Не мене.
Пробач, татусю, але партнерами нам не бути.
***
/Долінея/
Шаєр не дозволив довго розмовляти з Ріком. Ну, як не дозволив… Через півтори хвилини попросив закруглятись і почав відраховувати секунди. Коли час вийшов, Рікадор не погрожував і не відбирав телефон силою, а мовчки покинув кабінет. Я вважала, він збирається розпорядитись, щоб зв’язок перервали люди Кано, але все виявилося простіше і наочніше.
– Сподіваюсь, одного разу я покажу тобі захід над Веселковим морем, – говорив Рік, і я уявляла його усмішку. – З Алійського узбережжя видно острів Дракона, на якому…
Слухавка посипалася на стіл купкою понівеченого пластика, розрізаних проводів і незрозумілих деталей. Я ойкнула, відскочила, зробила дірку в шторі… Короною, угум. Моєю триклятою короною, що повернулася!
– Спеціально, так? – Поступливість шаєра знайшла пояснення. – Негідник! Міг би попередити!
«Могла б здогадатися», – внутрішній голос, як і раніше, критикував лише мене, посилюючи невдоволення.
Я виплуталась зі щільної тканини і підскочила, наступивши на гострий уламок телефону. Відкинула його, зі злістю глянула на інші…
І на папки, які Кано не сховав у стіл. В одній із них зберігалися документи іспанською мовою і картонна обкладинка з «Опальною принцесою», а в другій?
«Він же збирався показати їх мені», – заспокоїла я совість, яка вирішила нагадати, що нишпорити в чужих речах негарно, і потягнула зав’язки.
Дуже багато аркушів із нечитабельним закарлючками, креслення, очевидно, палацу, топографічна мапа…
І фотографії.
– Нічого собі! – Якби я вміла свистіти, то обов’язково б присвиснула.
На першій красувалася корона. Масивна, золота, утикана такою кількістю дорогоцінних каменів, що вистачило б на прикраси десятку принцес, вона наводила на думку про казковий скарб. Її опоясував напис, прочитати який я не могла. Корона лежала на оксамитовій подушечці під склом. Поруч із нею – листівка, що зображала обвішане золотом лускате чудовисько.
– Це тебе вкрали того дня, коли я познайомилася з Вікардом? – Я уважно оглянула фотографію. – Тобто ні, тебе планували вкрасти, але вкрали корону Ньепи… Ось цю. Чи навпаки?
Другий вінець був меншим і витонченішим. Ніяких величезних каменів – його всипали невеликі діаманти. Біля нього лежала листівка з красунею, одягненою в одні коштовності.
– Ньепа, так? Давня принцеса, що знищила Дракона-засновника? Вона його вбила, але в музеї їм обом приділено однакову увагу. Дивне у долінейців ставлення до історії…
На третьому знімку я побачила скіпетр і мантію, на четвертому – золоту підвіску і сережки, на п’ятому – два схожі персні з криваво-червоними рубінами, на шостому – меч і кинджал з однаковими символами на руків’ї, на сьомому – той набір печаток, які фотографувала Жаклін Сон.
Відчинилися двері, і протяг поворушив звільнене від корони волосся на потилиці. Дивитися на того, хто ввійшов, не мало сенсу – якщо силове поле забралося геть, це мав бути шаєр.
– Здається, бесіда закінчилася з технічних причин, – рівно зауважив він.
– Здається, на відстані ваш дар не діє, – не залишилася в боргу я. – Шкода. Це вирішило б майже всі наші проблеми.
Рікадор глузливо пирхнув і перемістився до столу:
– Наші? Не обманюйте себе. Ваша роль – зобразити розумне обличчя, усміхнутися на камеру і помахати журналістам, нічого більше.
Його брехня звучала настільки невпевнено, що їй не повірила б і дитина.
– Тобто ви не збираєтеся вдавати, начебто на тому знімку не я і Рік, а ми з вами?
– Іноді у вас з’являються непогані думки, Анню.
– А ще терпіння у мене залізне, – злетіло з губ.
– І пустотливі рученята.
Я скрипнула зубами. Знала ж, що ситуацію з фотоапаратом Жаклін шаєр мені пригадає, але насмішка зачепила за живе.
Так, чорт забирай, я не супержінка! У мене немає злодійських навичок, я не спецагентка, не шпигунка і не фатальна спокусниця. У моїй присутності в чоловіків не вимикається розум, чим напевно може похвалитися Валері! До того ж безглузда луска невимовно заважає жити!
– Ви плануєте відрекомендувати мене пресі як кого? – Я впоралася з гнівом за хвилину. – Як нову ластонську дипломатку?
Рікадор зупинився поруч, прибрав моє волосся з чола:
– Навіщо ускладнювати, Анню? Ви – моя нова коханка. А що означає «трясця б тебе гахнула»?
Означало це лише те, що інших відповідних ситуації слів я не підібрала.
– Ви не засмучені.
Та він же просто геній читання по обличчю! Хіба людина з відвислою щелепою і виряченими очима засмучена? Ні, ні і ще раз ні! Таку людину ось-ось грець поб’є від абсурду!
– У Долінеї позують із коханками перед ЗМІ? – видавила я, дивуючись ідеям шаєра. – Коліна демонструвати не можна, а за коханок ніхто слова поганого не скаже? По-моєму, ви переслухали ластонських книг. Ну, тих, які читає вголос Валері.
Як і раніше, він вдав, ніби не почув імені рудої красуні:
– Журналісти всюдисущі, Анню. У пошуках сенсації вони проберуться куди завгодно, навіть повз охорону в палац. Ми вчинили дуже необачно, залишившись наодинці і не зачинивши двері.
Я повернула голову до виходу і зіткнулася поглядом зі збентеженим Грасом. Перед ним стояла фотокамера на тринозі.
– Щось я погано міркую… Нас сфотографують разом у кабінеті дізнавача, і це стане сенсацією?
– Ви й справді погано мислите. Нас сфотографують на робочому місці в компрометуючій позі. Це підтвердить, що і біля річки ви були зі мною.
Юне обличчя Граса, який активно порався з камерою, почервоніло.
– Щодо пози хотілося б докладніше. – Я відвернулася від дверей і виявила Рікадора на відстані долоні. – Не бажаєте потренуватись? Я не вельми фотогенічна, тому не завадить кілька дублів.
Він трохи розгубився:
– Ви не проти? Це незвично.
О так, саме час уперти кулаки в боки і розказати про свої права. Згадати про договори з Долінеєю (я ж біженка, заслуговую на повагу), поговорити про ображені почуття… А який сенс? Закінчиться все сльозами і не на мою користь. Ні, мені вигідніше зобразити байдужість. Та й шаєр теж мене терпіти не може, але ламає себе заради великої політики.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!