Зміст
  • Розділ 1.1. Цей жорстокий чарівний світ
  • 1.2
  • 1.3
  • Розділ 2.1. Правда, що не має значення
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Без шансу на порозуміння
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1, Знайомий незнайомець
  • 6.2
  • 6.3
  • Розділ 7.1. Через ліжко до знань
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Що не вбиває, робить дивнішим
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Гра на роздягання
  • 9.3
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Доросле кіно
  • 10.2
  • 10.3
  • Розділ 11.1. Обіцяна принцу
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Грізний і закоханий
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Знайомство з батьками
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Ідеальний чоловік
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Неприємні питання, марні відповіді
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Обійми великої політики
  • 17.2
  • 17.3
  • Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Свобода вибору
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Мрія
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Торг без права на помилку
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Принади дикої природи
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Батьки, діти й помилки
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Брехня заради правди
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Дурість ціною в життя
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Урок історії для юної леді
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Чудеса і сумніви
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
  • 28.2
  • 28.3
  • Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання
  • 29.2
  • 29.3
  • 3.2

    ***

    Наближалася північ. За минулі пів дня в моїй долі нічого не змінилося, хіба що я подумки узагальнила кілька цікавих спостережень і прийшла до вельми сумнівних висновків.

    Перший із них: електричний струм – це пекельно боляче, неприємно і… І все. Шокер приніс кілька жахливих хвилин, але тями не позбавив. Чому? Охоронці назвали це «нечистою іноземною силою», Вікард – «підступами Ластонії», а я вирішила вважати, що примітивному пристрою не вистачило потужності. Які ще варіанти? Невидима корона наділила мене суперздатностями? Дуже смішно!

    Другий висновок: Айра Керейра за жодних обставин не потрапить у колонію загального режиму. Тепер я обвинувачуюся не тільки в замаху на принца, а й у нападі на шаєрона і охорону.

    Яке безумство! Навіщо мені добровільно підписувати собі смертний вирок? Все трапилось випадково!

    Я лише хотіла позбутися болю і відштовхнула руку, що тримала шокер. Охоронець одразу втратив свідомість і почав падати на мене. Я відскочила! На приголомшеного Вікарда, угум. Хто заважав йому відійти?! Він знав, що у мене на голові гостра корона. Я не винна, що дізнавачу закортіло розмахувати кулаками, намагаючись самостійно затримати найнебезпечнішу ластонську шпигунку! Я чесно просила не наближатися!

    Третій: доля недвозначно натякала, що від катівні нікуди не дітися. Я знову була тут. Щоправда, за власним бажанням… Точніше, тому, що взагалі не орієнтувалася в палаці і, вирвавшись із кабінету шаєрона, помчала єдиним знайомим маршрутом. Пробігла повз здивованого караульного (гадаю, тутешня клієнтура не часто рветься добровільно на дибу), зачинила двері, запхнула в дужку ручки кочергу… Подумала, що вибивати мене звідси не будуть – я сама рано чи пізно вріжу дуба від зневоднення. І почала барикадувати вхід.

    Четвертий висновок спав на думку під вечір. Айра не з’являлася годин шість поспіль. Чи то втратила зацікавленість (доля державної злочинниці значно нудніша за долю фаворитки принца), чи то струм пошкодив імплантований навушник. Я схилялася до другого варіанту. У вусі часом шуміло і поклацувало. Схоже на якісь перешкоди… Якщо Айра спостерігає, але не в змозі інформувати про свої думки і почуття, вона напевно в гніві.

    Опівночі мені стало байдуже. Я хотіла їсти, пити і спати. Бажано у своїй квартирі, з телефоном в кишені і впевненістю в тому, що будь-який кошмар можна перервати силою волі. А ще мене насторожувала тиша за дверима. Чому про мене немов забули?! Хіба зі злочинцями так буває?

    З іншого боку, щось підказувало: одного разу увагою влади я насолоджуся сповна.

    А поки…

    Ніч видалась чудовою. Вчора небо ховалося за хмарами і на землі панувала суцільна темрява, а сьогодні крізь вузькі ґрати пробивалось місячне світло. Воно падало на металеве начиння катівні, перетворюючи це не найприємніше приміщення на печеру чудес. Принаймні я досить успішно уявляла, що мене оточують музейні експонати, а не предмети місцевого побуту.

    Поруч із вікном не росли дерева, зате в опівнічній тиші чітко вчувався шум води. Неподалік протікала річка? Еге ж, Далайна, яку Айра чомусь вважала Душогубкою.

    Тобто не чомусь, а тому, що теж майже нічого не знала про цей світ. Айра оперувала звичними мені поняттями і образами. Вона – моя співвітчизниця?!

    По місячній доріжці пробігла велика тінь. Я зацікавлено підняла голову до клаптику неба, що виднівся за ґратами. Що ще за швидкісна позапланова хмара? Чи не збираються господарі резиденції викурити мене прямо зараз?

    Ні, долінейська влада не мала стосунку до подій за вікном. Сумніваюся, що в списку тутешнього персоналу числилася золотиста хвостато-крилата тварина з високим гребнем, довгими худими лапами і звичкою плюватися вогнем у місяць. Я й гадки не мала, до якого виду належить чудовисько, що крутилося в небі, тому вирішила вважати його драконом.

    – Лаі, наро?

    – Ага, просто немає слів… Воно реальне, чи мені сюди запустили якийсь галюциногенний газ?

    – Ваенаро. Шаєр ває.

    – Чудово. Це, випадково, не ваш жахливий Дракон-засновник?

    – Ані шаєр?! Застаро! Оте хі шаєр рендор!

    – Рендор? Ре…

    До мене раптом дійшло, що розмовляю я не сама з собою.

    – Ти!

    Це був мій старий знайомий у дивних обладунках. Той, хто запросто проходив крізь стіни і хто начепив на мене прокляту корону!

    «Зніми її! Швидко!» – я насилу подавила бажання почати розмову зі сварки.

    Навіщо кричати? Ми говорили різними мовами. Хоча, судячи з інтонацій візитера, він мене розумів.

    Чи я фантазувала?

    – Я Аня. Просто Аня, – спробувала відрекомендуватися.

    – Рік.

    – Тебе звуть Ріком? Серйозно?

    – Шаєр Рікадор ріє Нордес.

    – Ти… Ви родич Вікарда? – Я не вірила своїм вухам. – Ну, цього, що шаєрон і дізнавач?!

    – Наро.

    – Це так чи ні?

    – Ро!

    Він точно мені відповідав. Не його проблема, що мій автоматичний перекладач (чи що там допомагало нам спілкуватися) працював лише в один бік.

    – Ви не помічаєте, що я не розумію ні слова, правда?

    – Ре даво?!

    Рік (сподіваюся, це все ж ім’я, а не місцева лайка) здивувався і заговорив так швидко, що я взагалі не розбирала слів. Подивився на мене благально, ніби розраховуючи, що за десять секунд я дивом вивчила його мову, і раптом усміхнувся.

    – О, аліє, томи дери ма шида.

    Це було щось заспокійливе. Якесь прислів’я? Здавалось, я ось-ось уловлю його сенс, але…

    Він не ловився.

    – Шаєре Рікадоре, я ціную вашу допомогу…

    – Рік.

    – Ріку, я вдячна вам за…

    – Дані.

    – Гаразд, хай буде на «ти».

    Ще кілька таких нічних бесід – і я зможу хвалитися, що опанувала іносвітську мову. Це було чудернацько, але я відчувала, про що йдеться. Може, допомагала міміка співрозмовника, чи імплант знову запрацював як треба, чи мій супутник мав телепатичні здібності… Хтозна. Рік розумів мене, а я здогадувалася про його відповіді. Цілком стерпний початок.

    – Навіщо ти начепив на мене корону? – це питання не давало мені спокою.

    – Ері шаї? Хм… Та сило, ба аліє – вікер.

    «Кесарю – кесареве, угу. А докладніше?» – але подробиці поки були за межею мого сприйняття.

    – Зніми її. Будь ласка. Вона занадто гостра, та й голову мити незручно.

    – Ано дак?

    Я провела рукою по волоссю, щоб показати, про що кажу, і остовпіла. Ніяких гострих зубців не було! Корона, що поранила дізнавача, зникла!

    – Дякую! – Незважаючи на дракона за вікном і сумні перспективи, на душі стало легше. – Ці магічні штуковини мене лякають.

    Рік стиснув кулак, демонструючи леза, що стирчали з металевих рукавичок.

    – Корі, наро?

    – Вражає, – кивнула я. – Але це зброя, тобі за статусом пасує. А корона – якось неправильно. Я ж не королева і навіть не принцеса. Тим паче, носити крадене зовсім не хочеться. Поверни її на місце, нехай Вікард заспокоїться.

    Щось змінилось. Рік не вимовив ні слова, однак по його обличчю стало ясно: я сказала щось не те. Чи, навпаки, дала йому інформацію для роздумів?

    – Аліє, хоні. – Він узяв мене за руку і повів до стіни.

    Точніше, провів крізь стіну.

    І крізь другу.

    Третю…

    А потім зник, і я знову опинилася в пастці.

    Тобто не я.

    Якась Аріна Керейра, вона ж «леді Айра» власною персоною.

    Ми помінялися ролями, уявіть собі. Імплант почав працювати в зворотному напрямі? Після подій останніх двох днів мене ніщо не дивувало.

    Тепер я стежила за її життям. Звідки? Не можу сказати точно. Це нагадувало дуже якісну картинку з камери відеоспостереження, розташованої в кутку якоїсь невеликої кімнати. Силою думки наблизити-віддалити зображення не виходило. Звук додавався, думки і почуття Айри теж йшли в комплекті, але я повністю усвідомлювала, що тільки «дивлюся кіно», причому здалеку, і жодним чином не беру участі в ньому.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.