26.2
– Що тут відбувається?! – гаркнула я зі злістю і страхом одночасно.
Різко обернулася, почувши шерех позаду, мигцем помітила на стіні нереально яскраву картину… Смаглявка в короткій полотняній сорочці встромляє ножа у живіт білявої красуні, обвішаної коштовностями з ніг до голови. Потім мені в обличчя врізалася бейсбольна бита і стало не до милування інтер’єром.
Мене відкинуло до вівтаря. У шиї щось хруснуло, лусочки жалібно скреготнули по каменю, в ніс ударив слабкий запах сірки.
«Тільки пустельного дракона тут не вистачало!» – але сморід ішов від подряпаної мною плити. За минулі століття вона напевно брала участь не в одному кошмарному обряді… Не здивуюсь, якщо тут знаходили свою смерть і люди, і дракони.
– Лялька ще ворушиться? – з ноткою презирства поцікавився лорд Рендал. – Прискорюємося. Долінейські бовдури десь поблизу.
Я уявила, що цей удар дістався б звичайній людині, і здригнулася. У незахищеного силовим полем не було б шансів. Мене не намагалися оглушити – мені підписали смертний вирок лише тому, що я завадила ритуалу.
Погляд наткнувся на іншу мозаїку. На ній закривавлена блондинка зверталась до небес, топчучи тіло напівголої брюнетки.
– Тату! Він же її вбив! – зойкнула Аріна. – Ми так не домовлялися! Ти сказав, ніхто з наших не постраждає!
«Він» – один з невідомих, якщо точніше – лисий, з чого я зробила висновок, що Керейра – його сусід, сивочолий здоровань трохи за п’ятдесят. Він стояв біля третьої сценки – тієї, де золоті прикраси пораненої Ньепи світилися примарним сяйвом.
Лисий знову з’явився в полі зору. Він штовхав перед собою світловолосу дівчину з зеленими очима. Коштовностей на ній було більше ніж на мені одягу, але увагу присутніх прикувала смаглявка.
Блондинка впала на вівтар і почала тихо скиглити. Чорнявій розв’язали руки, дали ніж і показали на зображення.
– Розумієш, що ти повинна зробити? – До неї підійшов лорд Рендал і підбадьорливо поплескав по плечу. – Будь слухняною дівчинкою, і твоя Іда не постраждає.
Вона швидко кивнула:
– Так, пане. Я не підведу, пане.
– Постарайся, а то…
Ненависть, що спотворила обличчя смаглявки, ясно давала зрозуміти, в кого їй хочеться встромити лезо, але дівчина лише опустила очі і зробила крок до вівтаря. Вона зупинилася за пів метра від мене, широко замахнулася…
Блондинка зойкнула.
Я спробувала відбити ніж рукою. Він зісковзнув. Пройшовся по лусочках і порізав бік жертви. Уособленню Ньепи? Дівчині, що в останній момент замінила Аріну? Цілком можливо.
Смаглявка з переляку закричала і кинулася геть. Білявка, незважаючи на поранення, теж почала вставати, однак напоролася на мою луску і, закотивши очі, впала назад на камінь.
«Це ж просто подряпини!» – чужа кров червоніла на мені, і я поспішила відійти.
– Тату! Все йде не так!
Я похитнулась і випросталася. Погляд наткнувся на четвертий епізод із життя Ньепи. Вона, вся така прекрасна і піднесена, зцілюється в золотому сяйві.
– Кров зникає! – пронизливо закричала Аріна. – Це воно?! Те саме?!
«Це у мене ввімкнулася функція самоочищення», – могла б пожартувати я, але компанія цих людей не схиляла до дружніх бесід.
– Тату! У неї навіть голова ціла! Ньепа відродилася в ній!
– Замовкни, Айро. Ти верзеш нісенітниці.
Це сказав не сивий здоровань. Аріні відповів лорд Рендал.
Я обімліла. Які ж ми з Кано дурні! Мануель Керейра – не таємнича тінь, що маячить на другому плані, а ключовий герой, сполучна ланка між Долінеєю і Ластонією. Талановитий лялькар, що прикидається лялькою. Чоловічий варіант Валері, з тією лише різницею, що її гра долінейців не обдурила. Він завжди в центрі подій і смикає за ниточки, але його сприймають як пішака!
– Вона має рацію. – Я підібрала биту, на якій закарбувалися лусочки. – Я – не Ньепа. Опальна принцеса померла багато сотень років тому, це в будь-якому підручнику історії написано. А легенди додають, що її прах покоїться навіть не в цьому світі. Припиняйте цирк. Ньепу не відродити. Принаймні не в Долінеї.
Лорд Рендал зупинив Аріну, що рушила вперед.
– Ти хто? – запитав вороже.
– Варіант номер сім, – несміливо підказав Гвинт.
– Для вас – Анна Леонідівна, – обірвала я. – Хочете трохи новин? Макалістер мертвий, Андрєєв теж, Жаклін під арештом, Валері розкрито. Залишилися лише ви, Мануелю. Долінейці поряд. Може, плюнете на вічне життя і врятуєте від розстрілу хоча б дочку?
Керейра розсміявся:
– Брехня! І Патрік, і Ігнатьєва зв’язувалися зі мною кілька годин тому. Айро, опануй себе! Ліксе, прибери її, – він кивнув на мене, – і продовжимо.
Я міцніше перехопила биту, але промахнулася. Вона відлетіла вбік, а потім… Ех, лисий використав зашморг. Секунди півтори. Далі він напоровся на корону і позбувся ока. Бідолаха…
– Що ти таке? – Аріна, розмазуючи по обличчю сльози і шмарклі, підскочила до мене. – Що тобі треба?!
– Дракон-засновник, звичайно ж. – Пістолет у руках Керейри заважав зосередитися на вигадці. – До речі, його вже відродили. Тобто пробудили. Цікаво, хто? Я думала, що ви, але у вас тут якийсь дитячий садок. Ну то бувайте. – Я позадкувала до темного отвору, що виднівся в далекій стіні. – Затія з Ньепою марна. Чесно.
– Чому?! – Чорне дуло дивилося мені в обличчя.
– У Дракона Нордеса з’явилася нова подружка. Сучасна і розкута.
Аріна кинулася вперед, люто розмахуючи руками. Наступила на поділ довгого білого плаття, загриміла на вівтар… Підхопилася, стусаном відштовхнула біляву жертву і подивилася мені в очі, не кліпаючи.
– Брешеш! – прошипіла з несподіваною ненавистю. – Тільки Ньепа здатна повернути Дракона до життя!
– Вивчайте легенди уважніше. – Мій голос тремтів, але я сподівалася, що вони сприймуть це як ознаку обурення, а не страху. – Дракона погубила не Ньепа, а кохання, і відродило його теж воно. Ви спізнилися.
– Звідки ти знаєш, що Дракон живий?! – Лорд Рендал наблизився, не забираючи зброї.
«Люди! Не сходьте з розуму! Це ж казки!» – хотілося крикнути і розтрощити все навколо.
– Від Дракона. – Я дивувалася власній холоднокровності. Чесне слово, вимовляти маячню із серйозним обличчям дано не кожному. – Ми з ним чудово провели останній тиждень. Точніше, з його примарою. Вам Жаклін хіба не доповідала? Вона теж намагалася звабити Дракона-засновника, але азійки йому не до смаку. А Валері? У неї майже вийшло. Якби не я… Впевнені, що вона нічого не розповідала? Наприклад, про те, як стріляла в мене і як Дракон Нордес магією затулив мене від кулі. Через її ревнощі знищився ваш дорогоцінний імплант. Точно в звітах цього не було?
Керейра скрипнув зубами. Його рука здригалася, палець витанцьовував на спусковому гачку. Не впевнена, чи правильно я чинила, дратуючи власника зброї, але інші варіанти мали ще менш привабливий вигляд. Покажу агресію – отримаю кулю, і сумніваюся, що силове поле від неї захистить. Почну благати про пощаду – та ж історія. Для присутніх тут людей життя коштувало дешево. Єдиний шанс – виграти час до появи долінейців.
– Знову брехня! – вистрибнула на передній план Аріна, не звертаючи уваги на чужу кров, що забруднила її сукню. – Ігнатьєва – не тип Ньепи!
«І все?! Більше нічого не насторожує? Та в цій історії кінці з кінцями і близько не сходяться!» – ледь не заволала я.
– Абсолютно правильно, – погодилась охоче. – Ігнатьєва швидко зрозуміла, що Дракона їй не скорити, і взялася за шаєра. Щось не так? У вас серце заболіло, Мануелю? Чи ревнощі заграли? Ви ж не наказували Валері спокушати Рікадора, чи не так?
– Брехня! – втретє прокричала донька Керейри. – Ігнатьєва вірна батькові!
Щось у її тоні мені не сподобалось. Якась навмисність, якщо не фальш… Навіщо їй виправдовувати Валері? Хіба що для того, аби пізніше це використати. Наприклад, під час зміщення Керейри.
– О так, Валері вірна Ластонії. Це все Макалістер, – я фантазувала наспіх, поглядаючи на Аріну. – Вбив їй у голову, що Керейра – єдине джерело їхніх спільних бід, тому його треба знищити. Любов робить із людьми страшні речі… Мені навіть шкода цю дурненьку. Ну, Валері.
Мануель різко повернувся до дочки:
– Поясни, Айро!
– Вона все вигадала, тату! І взагалі, ця лялька каже про Ігнатьєву, а не про мене!
– Валері не можна запудрити мізки, а тобі – запросто! Що ви з Макалістером планували?!
Поки вони свердлили одне одного поглядами, я майже досягла отвору в стіні.
– Ненавиджу тебе!
– Що за дурну істоту я породив?
Мене не цікавила їхня перепалка. Вибратися, привести сюди долінейців і дізнатися, де тримають шаєрона Вікарда, – ось і весь мій нехитрий план.
– Ти хочеш віддати мене чудовиську!
– Я хочу зробити тебе королевою! Ти – мій єдиний скарб, і ти правитимеш якщо не цим світом, то хоча б Долінеєю!
Отвір був надто вузький. Без корони я б у нього протиснулася, проте мої обладунки – не та штука, яку можна відключити натисканням кнопки.
– Я кохаю Патріка!
– Патрік – аферист без честі й майбутнього!
– Він змінився заради мене!
– Люди на кшталт нього не змінюються!
«Хоч хтось поділяє мій погляд щодо Макалістера», – я обережно рушила уздовж стіни, вишукуючи інший вихід із підземелля.
– Ти й справді готова мене вбити, Айро?!
– Я хочу бути щасливою! З Патріком! Тільки він мене розуміє! Йому потрібна я, а не твої дурні амбіції!
– Ти будеш щаслива. На троні! Керуючи самим Драконом Нордесом!
– Мені потрібен Патрік, а не прадавнє чудовисько!
– Я ж стараюся заради тебе, Айро!
Краєм ока я помітила, що смаглявка з ножем зникла в тіні однієї з колон, причому зникла в буквальному сенсі. Там був вихід?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!