"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– А я як приклад вам нецікава?

Кано м’яко усміхнувся:

– Ваш випадок – особливий. Те, що ви називаєте короною, – силове поле біологічного походження. Поки що ним керує ваша підсвідомість, а вона дуже завбачлива. Упевнений, від мініатюрного заряду ви позбулися, самі того не знаючи, за першої ж можливості. Якщо, звісно, він у вас був. Не вірите? – Він непомітним рухом підсунув до мене фотографію дівчини з оточення Аріни.

Я згадала, скільки та «завбачлива» штука завдала неприємностей, і скривилась.

– У Отта дірка в голові була невеликою, – зауважила неохоче.

– Її вистачило, щоб убити.

Від картин, намальованих уявою, по спині пройшовся мороз.

– До речі, щодо трупів… Нічого не хочете розповісти? – Дізнавач поворушив пальцем фотографію.

Мене ніби струмом торохнуло:

– Вона теж?!

– З імплантом? Ні. Мертва? Так. Сьогодні на світанку її знайшли у вежі Самотності з кулею в серці. І якщо ви хочете, щоб винного у її смерті покарали, не приховуйте нічого.

Я й не приховувала. Звичайно, Кано міг обманювати, але я чомусь йому вірила. Смаглявка, що прислужувала Аріні Керейрі, була кмітливою. Вона напевно знала не одну таємницю гостей. А ще вона чула, як Патрік Макалістер переконував Аріну в тому, що лише смерть її батька дасть їм змогу стати щасливою парою.

Я не замовчувала нічого. Навіть вказала місце, де заховала інші отримані від тієї дівчини речі. Громадська вбиральня, хе-хе… Сподіваюся, серед них знайдеться ниточка, яка дасть змогу піймати вбивцю.

– Кому належать відбитки, знайдені на снайперській гвинтівці? – Ще одне питання вимагало відповіді.

Дізнавач тихо зойкнув:

– Рік поділився новинами?

– Шаєрон Ендер. Рік же, здається, під замком. Чи у вас інші відомості?

А що? Ухильні фрази Ендера наштовхували на певні висновки. А Кано нехай не прикидається, ніби знати не знає, що з Ріком. Вони ж співпрацюють за спиною шаєра. Від мене їм приховувати нема чого.

– Ендер… Вічно він наламає дров… Так, Аню, ми з’ясували, хто у вас стріляв, і це вагомий привід розірвати відносини з Ластонією.

– Валері під дією імпланта? – Інших варіантів я не мала. – А потім ластонці спробували замести сліди, убивши і її? Як вона, до речі? Лікується? У неї в кімнаті теж щось вибухнуло. Навіщо такі складнощі? Чи не простіше вчинити як з Оттом – вбити дистанційно?

Дізнавач нічого не відповів. Склав знімки у товсту папку і довго зав’язував на ній стрічки. Я б сказала, він нервував.

Трель телефонного дзвінка змусила мене підстрибнути від несподіванки.

– Ніяк не звикнете? – Кано посміхнувся і зняв слухавку. – Що?

Спотворений динаміком квапливий голос щось йому втовкмачував, і обличчя дізнавача ставало похмурішим і сумнішим. Я розібрала лише слово «Рік», причому повторювалося воно на підвищених тонах, і зробила висновок, що наша нічна зустріч уже не таємниця.

– Це найгірша ідея з усіх, які знала історія, сіре. – Кано махнув мені рукою, вказуючи на двері.

Я вдала, ніби в Ластонії не розуміють мову жестів, і непомітно спробувала підсунутися ближче до столу. Сір – це або хтось із шаєронів, або сам шаєр. І цей «сір» волав як нервова панянка, виплескуючи невідому образу на Ріка. От би впізнати голос!

– Звісно, я розумію, сіре, – продовжував дізнавач. – Надзвичайна ситуація вимагає особливого підходу. Впевнений, усе налагодиться. Я б порадив почекати ще кілька годин. Що?!

Я мало не впала на стільницю, але чула тільки писк і перешкоди на лінії.

Кано знову вказав пальцем у напрямку виходу. Ага, як же! Та якби не гостра штука на голові, я б підібралася до нього впритул!

Він зітхнув. Встав і відійшов від столу, витягнувши телефонний шнур на всю довжину.

– Не гарячкуйте, сіре. Ластонія почекає. О, Єдиний! Аню! Це переходить усі межі!

Так, я остаточно втратила сором і підкралася зі спини, щоб підслухати. Не вийшло, а шкода. «Сір» у кожній репліці – це, безперечно, шаєр. Мені потрібно було дізнатися, що за геніальний план за участю Ріка виник у його мозку.

Дізнавач прикрив рукою мікрофон:

– Можете йти, Аню. На сьогодні досить.

Я не зрушила з місця. Хоче мене позбутися – нехай кличе здорованів у захисних костюмах. Щоправда, для цього доведеться на деякий час відкласти діалог з Рікадором. Не впевнена, що Кано наважився б на таке.

– У вас совість є? – прошипів він. – Забирайтеся!

Совісті вистачило рівно до протилежного кінця столу. Я однаково не розбирала фраз шаєра, а дізнавача моя поступка порадувала.

– Звісно, я підтримаю вас, сіре, – він повернувся до розмови. – Але ви впевнені, що зможете це контролювати? Випадок безпрецедентний. Всяке може трапитись.

Далекий писк став голоснішим. Кано скривився, трохи відсунув слухавку від вуха.

– Гаразд, це ваше право, сіре, – сказав заспокійливо. – Ніхто його не оскаржує. Але преса може роздути… Прошу вас, схаменіться. Так… Так. Ви маєте рацію, сіре. Я розумію ваші прагнення. Я забезпечу вільну від сторонніх зону. Так, Ластонію необхідно приструнити. Ні, сіре, ця ідея в сотню разів гірша за попередню! Так, вам видніше…

Слухавка замовкла. Дізнавач розмахнувся, щоб жбурнути її на стіл, але згадав про мою присутність і обмежився скрипом зубів.

– Ваш вплив на людей занадто непередбачуваний, – звернувся до мене. – Подумати тільки…

– Про що ви?!

– Відпочивайте, Аню. Незабаром вам знадобляться свіжі сили.

– Це погроза?

– Це нова примха шаєра. Йдіть снідати. Пізніше вам усе пояснять.

Я вирішила з’ясувати якщо не питання шаєра, то хоча б снайпера:

– Я вгадала? То відбитки Валері? Ластонці дійсно здатні повністю контролювати людину? Ну, вона ж не професійна снайперка, правильно? Навіть якщо їй наказали вбити, вона не могла навчитися влучно стріляти силою думки? Виходить, імплант дає контроль не тільки над розумом, а й над тілом?!

Кано демонстративно поринув у папери, і довелось піти. Назад у клітку, так. Але дійти туди я не встигла.

Біля ліфта мене перехопив посланець шаєра з наказом терміново прибути на задній двір. Чи варто говорити, що я й гадки не мала, де він? Втім, це і не вимагалось – люб’язні чоловіки, чиїх облич я не могла розгледіти за щитками шоломів, охоче вказували шлях і навіть (о диво!) не тикали в мене зброєю. Прогрес, еге ж!

Важко судити, чим задній двір відрізнявся від переднього. Досі я бувала лише в адміністративному крилі і на музейній території (добу під личиною Айри Керейри не беремо до уваги, бо ж я тоді не орієнтувалася в плануванні палацу і вірила неправдивій інформації від Аріни). Решта площі здавалася незвіданим світом. Я бачила її з вікон і боялася, що вона назавжди залишиться картинкою за склом. Що б не придумав шаєр, я зраділа можливості виглянути у справжню Долінею.

«Задній двір» розташовувався на відшибі палацового комплексу. Це був невеликий майдан, оточений низькими цегляними будівлями. На ньому росли могутні дуби – на перший погляд, без будь-якої системи. Між ними виднілися автомобілі – як невеликі, схожі на легендарний «Фольксваген Жук», так і справжні велетні на кшталт «полуторок» часів Другої світової війни.

Стояла чудова погода. Ні хмаринки, ні вітерця, ні пилу… Яскраве ранкове сонце грало в нереально зеленому листі, відбивалося від блискучих дахів і сліпило очі. Я мружилася, намагаючись розглянути велику групу людей, що чекали біля болотно-бурого позашляховика. Кілька з них були знайомими… Точніше, один із них. Шаєрон Вікард власною персоною. Другий стовідсотково був витвором моєї уяви.

– Ріку?! – я все ж не втрималася від абсурдного окрику.

Він повернувся, і сонячні промені перетворили його «обладунки» на полум’я.

– Доброго ранку, Аню! Готова до візиту в Ластонію?

Мабуть, на моєму обличчі майнуло занадто багато емоцій одночасно, оскільки шаєрон зволив розреготатися.

– Звикайте, леді, – кинув грубувато. – Наша сімейка колоритніша за Душогубку. Сьогодні, наприклад, за шаєра ваш Рік. Як гадаєте, можливо, завтра на цю роль запросять і мене?

«Ти натякаєш, що після завтрашнього перевороту очолиш Долінею?!» – але в передчутті поїздки я викинула цю думку з голови.