Зміст
  • Розділ 1.1. Цей жорстокий чарівний світ
  • 1.2
  • 1.3
  • Розділ 2.1. Правда, що не має значення
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Без шансу на порозуміння
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1, Знайомий незнайомець
  • 6.2
  • 6.3
  • Розділ 7.1. Через ліжко до знань
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Що не вбиває, робить дивнішим
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Гра на роздягання
  • 9.3
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Доросле кіно
  • 10.2
  • 10.3
  • Розділ 11.1. Обіцяна принцу
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Грізний і закоханий
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Знайомство з батьками
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Ідеальний чоловік
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Неприємні питання, марні відповіді
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Обійми великої політики
  • 17.2
  • 17.3
  • Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Свобода вибору
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Мрія
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Торг без права на помилку
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Принади дикої природи
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Батьки, діти й помилки
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Брехня заради правди
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Дурість ціною в життя
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Урок історії для юної леді
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Чудеса і сумніви
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
  • 28.2
  • 28.3
  • Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання
  • 29.2
  • 29.3
  • 26.3

    Перевірити здогад не вийшло – переді мною виник сивий чоловік у хакі. Він махнув автоматом і наказав розвертатися.

    – Не боїтеся, що в мені відродилася Ньепа і будь-якої миті сюди увірветься розлючений Дракон-засновник? – прошепотіла я.

    – Ти вже сама заплуталася в своїй брехні, дурна. Йди до інших.

    – Дурна? Але не настільки, щоб вірити в Дракона!

    – Я вірю у гроші, яких у Керейри кури не клюють. Інше – не моя турбота.

    Найманець? Я полегшено перевела подих. Нехай ця людина і була ворогом, та ми говорили однією мовою.

    – Дам удвічі більше плюс помилування від долінейської влади, – запропонувала впевнено.

    – І додому мене повернеш, розумнице? До післязавтра?

    – Ви ніколи не повернетесь, якщо допомагатимете Керейрі! Я не брешу! Це місце оточено.

    Сивий роздратовано похитав головою:

    – Тільки він може переміщатися між світами. Без нього все скінчено.

    – З ним теж! Не будьте фанатиком і виберіть варіант, за якого ми з вами виживемо!

    Найманець на мить заплющив очі.

    – А сенс? – в його голосі чувся надрив. – Якщо я не з’явлюся з грошима, моїй дружині не зроблять операцію, і вона помре. Яка різниця, що буде зі мною?

    – Будь ласка! – Я подумки перехрестилась і простягнула до нього руки наче в молитві, розраховуючи підібратися ближче і повірити в удачу. – У мене теж є сім’я!

    – Не наближайся. Я знаю, що з тобою щось не так.

    «Він не тримає палець на спусковому гачку», – несміливо зауважив здоровий глузд.

    – Ви не збираєтеся стріляти. Принаймні не в мене.

    Сивий недобре примружився і підняв автомат:

    – Ризикнеш перевірити?

    Але в його погляді був сумнів.

    Я зробила крок до нього:

    – Це не має сенсу. Я тут взагалі зайва. Дозвольте пройти, га?

    Пролунав постріл.

    Я схопилася руками за живіт, не в змозі повірити, що помилилась і навіки залишуся в Долінеї. Луска клацнула об луску. Неушкоджену. Потім до мене дійшло, що найманець дивиться поверх мого плеча, і я різко обернулася.

    Керейра сидів на вівтарі, міцно притискаючи кулаки до грудей. Перелякана жертва-блондинка повзла геть, не помічаючи, як втрачає свої прикраси. Пістолет Мануеля валявся на підлозі, але Аріна стискала інший – маленький, схожий на іграшку.

    – Ти й справді це зробила, Айро?..

    – Я сама керую своїм життям! Ненавиджу! Ти перетворив мене на чудовисько! Ти маєш померти!

    – Тоді цілься краще, доню, інакше…

    Друга куля влучила йому в плече, і він смикнувся, але не впав.

    – Досить! – Я виявила, що біжу до них. – Аріно, припини! Все вже закінчилося! Тебе не видадуть насильно заміж!

    Вона повернулася до мене, і я відсахнулась – її обличчя було божевільним від накопиченої за останні роки люті.

    – Поки він живий, я не зможу жити спокійно! Я повинна позбутися нього! Заради Патріка!

    – Патрік мертвий, і вбив його не твій батько! Опусти пістолет. У тебе ще все попереду. Не губи себе!

    Даремно я це сказала. Аріна підбігла до мене, з розмаху вдарила по обличчю. Поранилася, звичайно ж, впала поруч із батьком і залилася сльозами, чіпляючись за його ноги. Він зі стогоном нахилився, притиснув до її порізаної долоні хустинку, погладив по голові закривавленими руками. Вона впустила зброю і завила.

    Неподалік щось тріснуло, пролунав протяжний стогін, що змінився булькаючим хрипом. Я вирішила, що саме час звідси забиратися. Досить, нагеройствувалась. Усі живі – і всі незадоволені. Керейрі не вистачає Дракона, Аріні – Патріка. Через кілька хвилин вони злегка прочухаються і почнуть шукати винного у своїх бідах. Не хотілося б ним стати.

    А біля виходу за колоною чекав сюрприз – тіло лисого з розтрощеною головою. Сивий найманець валявся поряд і начебто дихав.

    «Це зробили долінейці?» – мене накрило тремтіння, і я опустилася на коліна, щоб перевірити у поранених пульс.

    – Ворушися, мерзото. Довго тебе ще чекати? – почулося з темного коридорчика, що вів назовні.

    Після такого запрошення я поспішила на відкритий майданчик, до Аріни і Мануеля.

    – Валері? – запитала за можливості мирно. – Давайте поговоримо спокійно. – Якби вдалося підібрати пістолет! – Я вам не ворог.

    – Стій на місці!

    «Та де ж усі?! Тут стільки разів стріляли, що люди Кано не могли не почути!» – я застигла за два метри від зброї.

    Валері вийшла на світло – як завжди вродлива і самовдоволена. Її руде волосся було стягнуте у високий хвіст, легке зелене платтячко ледь прикривало нижню білизну, туфлі на високих підборах мало не вибивали з каміння іскри, на шиї недбало теліпалося перлове намисто. В руках Валері тримала дробовик.

    Я не розбираюся в зброї, але досвід комп’ютерних ігор у мене є. Якщо вірити шутерам, близький постріл із дробовика – гарантія того, що гру закінчено. Не хотілося перевіряти це спостереження на практиці, однак руда, виляючи стегнами, повільно наближалася.

    У грі я б кинулася геть, використовуючи вівтар і колони як укриття. З першого разу пройти місію навряд чи вийшло б, зате на другий я б знала плюси і мінуси можливих маневрів. Ось тільки я не могла зберегтись і поекспериментувати. В реалі немає шкали здоров’я і аптечок у кишенях. Чорт забирай, я навіть радіус ураження дробовика уявляла погано!

    «Їй потрібна влада, а не Дракон. Вона не вірить у містику або магію. Чим її зачепити?» – від хвилювання думки скакали як голодні кролики.

    – Ви тепер очолюєте «МАКІС», Ігнатьєва. – Мої зуби відстукували нерівний такт. – Мануель Керейра, – я зробила невеликий крок до нього, – іде з організації. – Ще один крок – і пістолет Аріни опинився на відстані метра. – Жаклін Сон на цю посаду не претендує. Ви – головна. То не гарячкуйте і прийміть зважене рішення.

    Я готова була схопити зброю, але до останнього сподівалася, що вдасться порозумітись.

    – Я не гарячкую. – Валері пересмикнула затвор. – Ти просто бісиш мене, фарбована сучко. Здохни нарешті.

    І вона вистрілила.

    Світ спалахнув золотом, перевернувся і… Згас. А чого я хотіла? У Долінеї немає ні магії, ні чудес, ні всемогутнього Дракона-засновника. Це був повний game over.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.