"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

Ми мовчки йшли по світлих стрілках. Повітря в підземеллі не було спертим, але я відчувала, що дихати стає важче з кожним кроком. Тиша давила на психіку, неможливість хоча б узяти свого супутника за руку виводила з рівноваги. Нарешті я зустріла людину, в компанії якої могла б бути безкінечно, але ми немов жили в персональних клітках без шансів із них вибратися. Це злило.

Коли в черговій стіні виявилися двері, я зітхнула з полегшенням. Темний хід з похмурою історією – не найкраще місце для смутку, бо той в’їдається в душу швидше і міцніше, ніж за звичайних обставин.

– Дивно. – Рік пропустив мене вперед і обвів поглядом просторий зал, заставлений експонатами. – Сьогодні тут порожньо.

– Може, через вибух? – припустила я. – Загроза теракту? Палац закрили для відвідувачів?

– Павільйон Ньепи не закрили.

– А Музей тортур закрито.

– На ремонт. Ні, тут щось інше.

– І милі люди зі зброєю нам це зараз розкажуть, – понуро доповнила я, помітивши в дальньому кінці приміщення характерну темну уніформу. – Ти впевнений, що у них немає наказу випадково тебе пристрелити?

Рік подивився на мене з неприхованим сумом і підбадьорливо усміхнувся.

– Стріляти вони точно не будуть, – сказав тихо. – До побачення, Аню. Я зробив дурість, з’явившись перед туристами. Тепер це доведеться довго розсьорбувати.

Я провела рукою по голові, перевіряючи, чи не зникла корона. Рік говорив, згодом я навчуся нею керувати. Річ у зосередженості, чи не так? Зараз мені хотілося неї позбутися, і…

І її не було!

– Удачі, Ріку. – Я чмокнула його в щоку і ненавмисно втратила ще кілька локонів, які мазнули по золотистих лусочках. – Якщо стане зовсім погано, спихай усе на мене. Я – вселенське зло зі стажем, мені зайвий гріх не зашкодить. Ще пів дня без звинувачень, і моя грізна репутація зблідне. Будь другом, підкинь значущий злочин, добре?

Рік пішов, не підтримавши жарт. Озброєні люди супроводжували його, але трималися на відстані. Як почесний ескорт, кхм… Але ми обидва знали, що це не шаєрська свита.

Один із вояків повернувся менше ніж за хвилину.

– Будь ласка, почнімо з діалогу? – попросила я, пам’ятаючи своє попереднє спілкування з охороною. – Чесне слово, все, що про мене балакають, – чиста правда. Не треба перевіряти це на практиці, добре?

«Особливо дію шокера. Це дуже боляче!» – не мало сенсу уточнювати деталі.

Кругле безвусе обличчя хлопця у формі задерев’яніло, відстовбурчені вуха почервоніли, трохи вирячені очі не відривалися від підлоги.

– Впевнена, деякі плітки мені краще не чути. – Про що б він не подумав, це навряд чи стосувалося способів затримання ластонських агентів. – Як вас звуть?

Він весь покрився червоними плямами.

– Грас, леді Ай… Леді Анно.

– Ну, ходімо?

На його лобі з’явилися крапельки поту. Не від спеки – в просторому залі Дракона Нордеса, облямованому світлим мармуром, було прохолодно.

– Не туди, куди веде вас фантазія. До кабінету дізнавача Кано.

– У мене наказ! – випалив Грас і витягнувся як на параді.

«Раніше вони натовпом приходили, в захисних костюмах і зі зброєю напоготові, а зараз прислали хлопчиська-новобранця?» – не вірилося, що тактика долінейської влади різко змінилась.

– Я проведу для вас екскурсію! – відрапортував хлопець.

– Ви не схожі на екскурсовода.

– Минулого тижня я здобув ступінь магістра історії! – в його тоні виразно промайнула образа. – Прошу за мною!

Я вважала, що краще почекати з розпитуваннями і уточненнями. Нарешті мені не погрожували, а збиралися влаштувати культурно-освітню програму. Це було щось нове і бентежне.

Грас у подробицях розповідав про кожен черепок, повз який ми проходили. Спочатку він запинався і мимрив, але, помітивши мою зацікавленість, миттю втратив боязкість. На п’ятому експонаті хлопець уже балакав як заведений, на десятому міг заткнути за пояс будь-якого радіодіджея.

– Це трон Дракона Нордеса, вирізаний зі стовбура тисячолітнього тису в сто сороковому році від відкриття Нової Землі. – Його очі блищали азартом людини, захопленої улюбленою справою. – Він покритий найтоншим різьбленням роботи великого Джако Ріті, першого з династії Ріті, основоположника аменеського напрямку в мистецтві.

Я намагалася запам’ятовувати імена, дати і терміни, але вони накопичувалися занадто швидко. Грас немов сипав знання з бездонного мішка. Я тонула в них, не встигаючи перетравлювати.

– Повільніше, будьте люб’язні, – попросила біля вітрини з шаєрськими печатками, що чомусь здалася знайомою. – Це у нас що?

Це були печатки Дракона, на яких вперше з’явився його герб. Ні, не родовий. Долінейський. Державний, ага. І, це… Ну… Загалом…

«Навіщо я відкривала рот? Хлопчина збився з хвилі», – я вибачилася за перервану лекцію і назвала її дивовижною, чим повернула Грасу відсотків двадцять втраченої впевненості у собі.

– Ота, ліва, – він вказав на низеньку печатку з вм’ятиною на боці, – підроблена. Вона належала Ньепі. Це стер… Ця погана жінка обдурила Дракона Нордеса і скопіювала його печаті. Після її затримання вони були знищені, але цю маленьку Дракон залишив як пам’ять про зраду.

«А ще її фотографувала Жаклін Сон», – я нахилилася до експонату, розглядаючи його ближче.

– З нею пов’язана якась старовинна історія? – припустила обережно.

Мій екскурсовод здивувався:

– Звідки ви знаєте, леді Анно? Це давня легенда сумнівного походження, її навіть не в усіх збірниках друкують.

– Легенда про те, що Дракон-засновник безсмертний? І що печатка допоможе дізнатися його секрет?

Грас заперечливо похитав головою:

– Ні, леді. Кажуть, якщо підла Ньепа візьме цю печатку в руки, Дракон повстане з мертвих і прийде, щоб покарати зрадницю.

– Ясно… – Я розчаровано кивнула. – Але Ньепа мертва багато століть, то ж боятися нічого, так?

– За легендою, Єдиний не прийняв Ньепу, тому вона досі бродить Долінеєю, ненавидячи Дракона-засновника.

– А інші легенди запевняють, що Ньепа розкаялася і жадає попросити у Дракона вибачення, – долинуло від входу – офіційного, а не того, крізь який провів мене Рік.

Голос я впізнала – він належав лускатому «прямому нащадкові Дракона Нордеса».

Грас зблід:

– Так, сіре!

«Ще один сір? Чи не забагато їх у Долінеї?» – я начепила милу усмішку і повернулася до того, хто ввійшов.

– Дозвольте відрекомендуватися, леді Анно, – Елідій ріє Нордес.

«Елідій Мандрівник, що любить жіночі купальні?» – але людина в елегантному костюмі зовсім не була схожа на примару.

На монстра теж.

З іншого боку, і Рік не привид, хоча долінейці й уникають його обговорювати.

– Точно? – злетіло з губ.

– Абсолютно, запевняю вас.

У мене виникло дивне подвійне відчуття. Я не сумнівалася, що розмовляю з сірим чудовиськом із павільйону Ньепи. Але очі запевняли: переді мною – звичайний чоловік років п’ятдесяти. Доглянутий, добре одягнений, з елегантною чорною тростиною і золотим годинником на ланцюжку, він справляв враження банкіра, який зазирнув до музею заради самоосвіти. По-моєму, я його вже десь бачила… Чи не в мій перший день у Долінеї? Тоді мені запам’ятався лише лорд Рендал, та й то тому, що він надто наполегливо вився навколо мене, однак хтозна, як може пожартувати доля.

Гаразд, це не важливо. Я вирішила вдати, наче нічому не дивуюся:

– І що заважало вам назвати своє ім’я ще на березі?

Елідій навіть бровою не повів.

– Прошу вибачення за мої нечемні манери, Анно. На своє виправдання можу зауважити, що питання про розмноження застало мене зненацька.

– Рада, що ви подолали збентеження і приєднатися до нашої пізнавальної екскурсії, сіре.

– Для вас – просто Елідій, леді.

Рік благав не наближатися до цієї людини, але Елідій, схоже, запросто керує своєю «біологією» і може допомогти хоча б порадою. Я розривалася між бажанням ставити запитання і бажанням виконати прохання.

«Одне питання. Тільки одне. Нейтральне. Я почую відповідь і знатиму, що робити», – по-моєму, це звучало розсудливо.

– І хто ж ви, Елідію ріє Нордес? Той самий Елідій Мандрівник?

«Любитель жіночих купалень, яким мене лякали у відповідь на питання про привидів?» – але це було б занадто грубо.

Він схилився в чемному поклоні:

– Про мене ви можете прочитати у двадцять другому розділі підручника сучасної історії. Ну а з моїми синами, яким присвячено двадцять третій розділ, ви вже знайомі. З деякими, підозрюю, дуже близько.