"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Ну ж бо, Аню, – поквапив дізнавач. – Про що ви думаєте?

– Я знайшла фото на тому місці, де ми з шаєроном Елідієм… емм… розмовляли. Його міг впустити хто завгодно, включно з шаєроном.

– І вами.

Я не заперечувала:

– Справедливо. Навіть виправдовуватися не буду, тому що після одкровень вашої обожнюваної Валері це марно.

Кано здивовано підняв брову:

– Обожнювана Валері? Невже я чую ревнощі?

– Заздрість. Вас це дивує? Так, мені неприємно, що подружці шаєра вірять беззаперечно, а моє досьє тріщить від абсурдних звинувачень.

Він прокашлявся і скористався великою картатою хустинкою.

– Боюся, деякі речі не в моїй компетенції, – промовив, кривлячись. – Звідки такі відомості, якщо не секрет?

«З фотоапарата Жаклін Сон, який, схоже, шаєр вам не показав», – але я пам’ятала домовленість із шаєроном Вікардом і змовчала.

Кано розгорнув ліву папку і витягнув майже порожній аркуш паперу. Пробіг його очима, поклав назад і подивився на мене, не кліпаючи:

– Перейдемо до наступного питання, Аню. Що у вас в руці?

Я глянула на неживий телефон.

– Аріна Керейра, – відповіла сухо.

– Теж фотографії? – Кано був розчарований. – Прошу, заощадьте час нашим технікам і продемонструйте їх.

– Звісно. Як тільки знайдете зарядний пристрій, відразу продемонструю все.

Батарею повернули до життя менше ніж за годину. Ті самі техніки, еге ж. У Долінеї акумулятори давно відомі і використовуються в побуті, тож із тим, що я вважала проблемою, знаючі люди впоралися за мить.

Я знову дивилася «кіно» з леді Айрою. Дізнавач короткозоро мружився, але через щити тримався на відстані від мене і від екрану. Я могла б віддати йому телефон і поспостерігати здалеку, проте не хотіла пропустити жодної деталі й ігнорувала крики совісті.

– У першому ролику Аріна збирається заміж за долінейського принца, який в майбутньому стане королем, – я наспіх переказувала сюжет відео. – Він знятий за добу до моєї появи в Долінеї, весілля буде через три дні. А цей, другий… Нічого собі! Восьме січня, майже опівночі! Це ж учора!

– Спокійніше, Аню. Я нічого не бачу.

– Потім подивитеся! – відмахнулась я, силкуючись вгамувати нервове тремтіння. – Вибачте… Мені дуже треба зрозуміти, що відбувається. Ця дівчина… Аріна… Вона десь тут, у Долінеї. Вона – ключова фігура всього цього божевілля! Я хочу її знайти.

Кано зітхнув:

– Знайти – не проблема. Всі ластонці живуть у Ластонії.

Але моєю увагою вже заволодів екран, і його фраза пронеслася повз свідомість.

Відео знову знімав хтось криворукий. Воно було розпливчастішим, ніж перше, сіпалося значно сильніше. Його ніби робили таємно, з-під поли. Часом воно переверталося мало не догори, а звук заглушувався шурхотом тканини.

– Ви впевнені, що це вона? – Дізнавач вказав пальцем на нечітку фігуру з перев’язаною головою, що виднілася на передньому плані. – Ця дівчина не схожа на наречену принца.

Ще б пак! Вся у бинтах, опухла від сліз… Але ж Аріні видалили імплант раніше, ніж мені. Чому вона ще не одужала? Слабке здоров’я? Або… Їй причепили новий? Кращий і захищеніший? Я б не здивувалася. «МАКІС» схиблені на контролі.

– Абсолютно, – відповіла, відсуваючись. – Це вчорашня ніч Аріни Керейри, майбутньої правительки Долінеї. Дивіться тихо. І обережно.

***

Аріна перебувала в незнайомій кімнаті. Можливо, у вітальні. Темні шпалери, світла підлога, щільно запнуті штори, столик на тонких ніжках – інше залишалося за кадром. Дівчина дивилася повз об’єктив, причому вираз її обличчя разюче відрізнявся від звичного.

Вона трохи зніяковіло усміхалася. На її щоках грав рум’янець, в очах таїлася радість. Навіть перев’язана голова не заважала їй бути юною і чарівною, а шовковий халат, накинутий поверх довгої нічної сорочки, надавав леді Айрі жіночності та вразливості.

Її тонкі руки шарпали зав’язаний бантом поясок, губи тремтіли, ніби вона хотіла щось сказати, але ніяк не наважувалася. Нарешті Аріна переступила з ноги на ногу, продемонструвавши не кімнатні капці, а білі туфлі, і тихенько кашлянула.

По її обличчю одразу ж розлилася фарба. Дівчина сіпнулася назад, немов злякавшись свого вчинку. Але позаду – стіна, відступати було нікуди.

– Добрий вечір, Аріно, – сказав спотворений динаміком чоловічий голос.

Начебто знайомий, хоча навряд чи… Уява може зіграти поганий жарт.

Камера здригнулась, вітальня пронеслася змазаною плямою, і в кадр потрапили начищені до блиску черевики. Потім – штани зі стрілками, розстебнутий піджак, масивна пряжка ременя, блакитна сорочка, темно-синя краватка з золотим затискачем і…

І вольове підборіддя, покрите брутальною щетиною.

Інше залишилося загадкою, тому що в поле зору повернулась Аріна.

– Як справи, Патріку? – Вона щосили намагалася поводитись байдуже, проте її спектакль не обманув би й дитину.

– Дякую, добре. Чому ти не в ліжку? Хіба батько дозволяє тобі гуляти так довго?

Мені спало на думку, що її співрозмовник – ідеальний маніпулятор. Він настільки майстерно використовував інтонації, що навіть банальні фрази, вимовлені хриплуватим баритоном, звучали як зізнання в коханні.

– Я вже доросла!

– Справді? Прикро, що я пропустив твій день народження. Що б ти хотіла отримати в подарунок?

Аріна покрилася фарбою ще дужче.

– У мене все є, – прошепотіла ніяково. – Мені не потрібні подарунки.

Патрік наблизився до неї, загородивши собою від камери. Я бачила його потилицю, широкі плечі атлета і татуювання на шиї. Начебто дракон… Начебто.

Як на мене, це була та сама людина, яку зняла Жаклін Сон під час розмови з Валері у саду палацу. Але, ясна річ, я могла помилятися.

– Подарунок – це не обов’язково щось матеріальне, – здавалося, чарівність його голосу ллється навіть через запис. – Хіба ти не загадала бажання, коли задувала свічки на святковому торті?

Аріна схлипнула і вдала, що кашляє.

– У мене не було торта, – заперечила з перебільшеною різкістю.

– Але бажання є?

Чоловік стояв зовсім близько до неї – настільки близько, що бант її халата торкався його піджака.

– У всіх є бажання. У тебе хіба ні, Патріку?

Він зітхнув і поклав руки їй на плечі.

– Деякі бажання нездійсненні, – сказав з нестерпним сумом. – Мені так прикро, Аріно… Так прикро…

– Нічого тобі не прикро! – скрикнула Аріна, вивільняючись. – Ти нічого не розумієш!

Патрік м’яким рухом пригорнув її до себе. Міцно обняв, почав гладити по спині, заспокоюючи.

– Пробач мені… Прости, що не можу змінити твою долю, – пробурмотів, цілуючи її волосся. – Я намагався! Клянусь, Арінко, я перепробував усе, що міг, але Мануель невблаганний. Він спить і бачить тебе королевою. Пробач, любове моя… Він якось дізнався про нас і відсилає мене з Ластонії. Пробач… На нього неможливо вплинути. Поки він живий, ми не будемо разом.

– Через три дні я вийду заміж, Патріку! – Аріна вже не стримувала сльози. – Ти обіцяв, що хоч цей час ми проведемо разом! Що мені робити?! Що?! Ти клявся, що врятуєш мене! Патріку! Ти казав, у тебе є план. Чому ти здався?! Через… через мене? Я вже тобі не подобаюся?!

– Арінко… Це просто божевілля… Я готовий викрасти тебе прямо зараз, але твій батько не дозволить нам повернутися у наш світ. Ти згодна жити в Долінеї?

Аріна витерла очі і поклала голову Патріку на плече.

– Я в будь-якому разі проведу в Долінеї решту свого життя. – Вона дрібно тремтіла. – У палаці, без права на власний вибір. У мене буде чоловік, для якого я не є важливіша за худобу. Будуть діти, які виростуть без мого виховання. Будуть тюремники, яких доведеться називати слугами. Я залишуся тут назавжди, це давно вирішено. А на що готовий ти заради мене, Патріку?

– На все. Абсолютно на все. Вір мені! Деякі члени «МАКІС» нас підтримують. Ех, от би вплинути на твого батька… Він надто зациклений на владі. Я чув, наступного року його можуть змістити з посади.

– Три дні! Залишилося три дні! Не рік, не місяць, не тиждень! Жалюгідні три дні!

Патрік зупинив її легким поцілунком:

– Я щось придумаю. Обіцяю.

Аріна сховала обличчя у нього на грудях, і деякий час вони стояли, обійнявшись.

– По-твоєму, якщо «МАКІС» очолить хтось інший, від мене відстануть?

Він провів долонею по її волоссю, доторкнувся губами до скроні:

– Упевнений. Але це не варіант, Мануель не піде добровільно.

– Піде. – Аріна відхилилась. – Допоможи мені. Переконай «МАКІС», що я – погана ставка. Нехай вони знайдуть мені заміну.

– Мануель…

– Я розберуся з ним. – Вона немов знову стала собою – різкуватою самовпевненою дівчиною з грандіозними планами і без краплі невпевненості. – Будь ласка, Патріку, переконай «МАКІС». У тебе є всього три дні.

Співрозмовник кивнув і стиснув її руку:

– Мені вже час, Арінко. Я маю піти, поки ніхто нічого не запідозрив. Кохаю тебе… Люблю… Ти – найкраще, що було в моєму житті.

– А ти ідеальний… Патріку, тобі говорили, що ти ідеальний чоловік?

– Тільки ти, любове моя.

Йдучи, він на мить повернувся обличчям до камери.

Я чортихнулась. Аріна не помилилася – цей чоловік і справді був ідеальний.

Але він збрехав. Ідеальним його вже називали. Я називала. Востаннє – перед тим, як відключитися в таксі й отямитися поблизу шаєрона Ендера.