"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Коли здається, що гірше бути не може, обов’язково трапляється справжня мерзота. Я ж погодилася на все! Пішла за татком, щоб його черви зжерли! Розпрощалась і з мріями про повернення додому, і з розмовами з сім’єю. Пообіцяла не бунтувати. Підтримала маячливі плани Керейри перед співробітниками. Вони ж гірші за затриману фанатичку: охоче віддадуть мене дракону задля вигоди.

Так, я вийду заміж не просто за принца, а за принца-дракона. Нісенітниця!

Але я теж у неї вірю.

І я не протестую. Терплю, нехай тільки про людське око. Зараз не можна йти проти татка. Якщо він щось запідозрить і скасує передвесільну зустріч із нареченим, мені точно кінець.

За що він так зі мною?! Я – ідеальна слухняна дочка! Чому ж Керейра викинув Патріка? Чому не виконав моє єдине бажання і не врятував його від сторони Х?!

«МАКІС» уже немає. Навіть таткова шльондра втекла, коли дізналася про старого. Вона розумна… А я, дурна, йому повірила і знову обпеклася.

Що це там? Хтось іде… Ненавиджу це місце! Воно смердить зрадою. Не здивуюсь, якщо одного разу татуся приріжуть у темному кутку. Він заслужив.

***

/Долінея/

Я відбулася легким переляком, Вікард – глибокими порізами і зламаним ребром, замок – масштабними руйнуваннями на першому поверсі і пожежею, що знищила все, крім каменю і металу. Технікам пощастило – вони якраз дійшли висновку, що підозрілі комп’ютери варто перевірити саперам, і покинули підвал.

Назад до палацу я приїхала в кареті швидкої допомоги, супроводжуючи засмученого шаєрона. Патрік оселився за ґратами, крихти уцілілої ластонської техніки вирушили в лабораторію. Рік залишився у замку. Пізніше я бачила його разом із дізнавачем, але зі мною ніхто з них не розмовляв до самого вечора.

Газети приділили події максимум уваги. Гадки не маю, про що йшлося у статтях (напевно про підступність Ластонії, яка залишила прощальний «подаруночок» у вигляді вибухівки), але знімки, що прикрашали перші шпальти, вражали уяву. Мені їх показала Роксі, і навіть слізливо впізнала в тілі, яке бовталося в річці на задньому плані, шаєрона Вікарда.

Вона помилялась – із журналістами ми розминулися на пропускному пункті. Але я не спростувала її страхи. Зрештою, Вікард все-таки викупався, і той факт, що витягли нас із ним до приїзду ЗМІ, нічого не міняв.

Хвилюючись за племінника, Роксі базікала багато і незв’язно. Про Віка, який з дитинства мріяв про корону, та потім зненацька передумав і передав кермо влади Рікадору. Про Ендера, який ніяк не оговтається після пережитої в юності трагедії і чудить нещадно. Про Ріка, для якого трон став нестерпним тягарем.

Вона сиділа у мене в вітальні, поки не стемніло. Розповідала про своє невдале життя, про безнадійні плани, про дурня Джеля… Їй було потрібно виговоритись, і я безжально нажимала на всі підряд кнопки кухонного ліфта, розраховуючи отримати що-небудь, схоже на чай із печивом. У відповідь нам прислали холодець, курячі стегенця, вівсянку, дрібно посічену сиру цибулину, відерце з морозивом і дві пляшки вина. Цибулина вирушила назад у ліфт, інше зникло за мить, причому з вином Роксі розправилася самостійно.

– Ви щасливиця, Аню. – Її розвезло і потягнуло на відвертість. – Ви вільні… Навіть якщо вас закують у кайдани і кинуть у бездонний колодязь, ви залишитеся вільною! Як Ньепа… Це ви запитували, чому її, вбивцю Дракона-засновника, вважають втіленням зла, але шанують нарівні з ним? Та тому, що вона уособлює дух боротьби! Опальна принцеса Долінеї, уявляєте?! Полонянка, заручниця, ув’язнена! Дракон Нордес поводився з нею як зі сміттям! Її доля безправної іграшки жахала навіть сучасників! А народ запам’ятав інше… Ньепа спокушає Дракона, Ньепа рятує Дракона, Ньепа вбиває Дракона… Вона не скаржилась, а діяла! Не кинулась у Далайну, а знищила Дракона! Самого Дракона Нордеса! Першого шаєра! Розумієте, Аню? Дракон-засновник підкорив Нову Землю і створив могутню державу, яка пережила століття, а Ньепа відзначилася тим, що змогла достукатись до його серця, але в умах людей їхні імена стоять поруч!

– Змогла достукатись? – Я вилила в келих останні краплі вина. – Їхня історія закінчилася трагедією.

Роксі п’яно розреготалась і перекинула порожні пляшки на підлогу:

– А на що він сподівався? На «довго і щасливо»? Так не буває, Аню. За все треба платити. На місці Ньепи я б йому не тільки серце вирвала…

– Може, на прощення? – промовила я, аби підтримати діалог.

– Ви б змогли пробачити? – її тон несподівано став серйозним. – Об вас роками витирали ноги, а потім раптом розкаялись і зізналися в коханні… Ви б пробачили?!

– Ні. – Знаю, «не зарікайся» виникло не на порожньому місці, але в деяких речах я не сумнівалася. – Тому ви й пішли з уряду? Щоб не довелося пробачати занадто багато?

Відповіддю стало хропіння.

Я принесла зі спальні ковдру і накрила Роксі, що заснула в кріслі. Незважаючи на хміль, спала колишня шаєрона тривожно. Коли двері відчинились і з’явився похмурий Вікард, вона здригнулася і сховала обличчя в тінь.

– Ходімо. – Він вказав на вихід. – Сьогодні ви популярні, леді.

– До дізнавача? – Я чекала цього від повернення. – Давно пора.

– Ні, – прозвучало категорично.

Я не зважилась уточнити, стосувалося це першої частини моєї фрази чи другої.

Ми вийшли з ліфта на третьому поверсі і попрямували вглиб коридору. Спустилися невисокими сходами, перетнули надземний перехід, знову подолали десять сходинок вниз…

– Це в’язниця?

Шаєрон не обернувся.

– Лікарня, леді. Ви дуже хотіли сюди потрапити, хіба ні?

– Не як клієнтка.

Він підвів мене до масивних дверей, біля яких стояли двоє одягнених у цивільне бугаїв. Їхні елегантні костюми погано поєднувалися з квадратними фізіономіями і кобурами, однакові зачіски наштовхували на думку про армію.

Один із них потягнув на себе важку стулку.

– Будьте люб’язні, леді, – пробасив, дивлячись повз мене.

Я переступила поріг. Чомусь уява малювала закутого в гіпс Ріка, і на душі шкребли кішки. Щоразу, коли він був поруч зі мною, відбувалося щось погане. Снайпер, журналісти, вибух… Разом ми ніби притягували невдачі!

Але ліжко біля вікна була порожнім.

– Добрий вечір, Анно Леонідівно.

Я підскочила, різко обернулася.

– Добрий вечір, сіре, – промимрила, намагаючись зібратися з думками і знайти причину, з якої мною зацікавився Елідій ріє Нордес. – Рада, що ви вже одужали.

– І я радий. Сідайте, леді.

І куди, скажіть на милість? У просторій кімнаті, зовсім не схожій на лікарняну палату, бракувало стільців для відвідувачів. Сам Елідій Мандрівник сидів у кріслі біля східної стіни, його ліжко обмотували дроти, вільний простір на заході займало лимонне дерево в діжці.

– Дякую, сіре. – Я сіла на краєчок діжки. – Ви хотіли мене бачити?

– Хіба у вас є інша причина для перебування тут? – уїдливо поцікавився Елідій, погладжуючи свою шовкову піжаму в сріблястий горошок на чорному тлі. – За період моєї відсутності багато чого сталося. Сьогодні я почув погані новини. Гадаю, є необхідність прояснити ситуацію із моїми синами.

«Все-таки йтиметься про Ріка», – зажурилась я.

І яким же чином шаєрон збирається «прояснити ситуацію»? Прямим текстом повідомить, що його сину, нехай навіть опальному, я не пасую родоводом? То мені це й без образ відомо.

– Уважно слухаю, сіре.

Він підвівся і пройшовся кімнатою, засунувши руки в кишені.

– Вас дуже розбалували, Анно Леонідівно. Насправді ваша роль у житті Долінеї досить незначна. Менше вірте Роксінель, вона не порадить нічого путнього. Ви ж не думаєте, що світ крутиться навколо вас?

Судячи з того, що секунд через десять до нас приєдналися дізнавач Кано і шаєр власною персоною, сьогодні світ крутився винятково навколо шаєрона Елідія.