"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Це просто цирк якийсь! Татусь ігнорує усе. Старий у в’язниці, фанатичка теж, про «Опальну принцесу» й не говорять… Проєкт зупинено, Керейра відмовився від ідеї напхати місцевому уряду імплантів і правити з тіні. Може, до нього розум повернувся?

Навряд чи. Плани щодо мене нікуди не ділися.

Сторона Х погрожує перервати дипломатичні відносини, але це хвилює лише Патріка. По-моєму, він почав звертати на мене увагу. Дивиться постійно, сумно усміхається… Впевнена, між нами проскочила іскра.

«Варіант номер сім» кинули напризволяще. І заслужено! Ця фарбована лялька тупа і бездарна, хай влаштується мити туалети і живе як може.

Таке відчуття, що Керейра прискорився. Тепер він розповідає про день Х і налаштовує мене на швидкі зміни. Ми майже партнери.

Ха-ха-ха. Партнери. Смішно.

Ненавиджу. Уб’ю. Не пробачу.

Чекай, татусю.

***

/Долінея/

Роксі відвідала мене ближче до обіду. Вона була втомленою і пом’ятою. Її незмінну твідову спідницю покривали мокрі плями, на рукавах довгого жакета красувалися сліди вапна, туфлі були припорошені білим пилом.

– Багато роботи? Мабуть, досліджуєте вежу Страждань? – поцікавилась я.

– Що ви зробили з Ендером? – почула у відповідь. – Він і раніше здоровим глуздом не відрізнявся, а тепер взагалі з розуму сходить.

Заперечувати не мало сенсу – два букети, на які вказувала Роксі, мені явно не лелеки принесли.

– Запитайте його самі, – вийшло грубіше, ніж я хотіла. – Таке враження, що у вашого Ендера роздвоєння особистості. Поки він далеко від мене, то шле квіти і базікає про кохання, а щойно опиняється поруч, хапається за кочергу. У переносному значенні.

Вона підскочила, ніби я сказала щось блюзнірське.

– У мого племінника немає розщеплення особистості! – гаркнула зі злістю. – Він абсолютно нормальний!

«Тобто я не перша, хто це помітив? Взагалі чудово», – але вголос довелося вибачитись і потихеньку змінити тему.

– Мені б хотілося поговорити з шаєроном Вікардом. – Я бачила, що Роксі сильно засмутилася через мої слова про Ендера і поглядає на двері. – Це можливо?

– А навіщо вам? У вас є ще дві доби спокою. Як вухо, до речі? Не хвилює?

Я заперечливо похитала головою:

– Дякую за турботу. На здоров’я не скаржуся.

– Ну то відпочивайте і не бійтеся Вікарда!

– Попри всю повагу, я б вважала за краще зустрітися з ним удень в офіційній ситуації, а не коли посеред ночі йому сяйне чергова геніальна ідея щодо мене!

Роксі помітно розгубилася.

– І Вік?.. – промовила з сумнівом.

– У нього чисто діловий інтерес. Дбає про благо держави і вивчає ластонських агентів. Але, погодьтеся, ваш племінник – не та людина, яку хочеться зустріти в замкнутому просторі.

Роксі понуро кивнула і в задумі провела рукою по волоссю, піднявши хмару пилу.

– Я домовлюся про зустріч, – погодилась неохоче. – На побутовому рівні все влаштовує?

Я підтвердила, що претензій не маю. Спробувала торкнутися теми Дракона-засновника і ластонців, але майже відразу зрозуміла: краще не варнякати. Чи то моя співрозмовниця була не в настрої, чи долінейці справді приховували безсмертного ріє Нордеса і болісно реагували на згадку його імені в одному реченні зі словом «Ластонія», – не уявляю.

Роксі не огризалася прямо, проте геть усе зводила до легенд про Ньепу – ту, що принесла Дракону Нордесу смерть. Втім, до смерті вона подарувала йому кілька років безмежного щастя і подвигів, яких вистачило на три саги, тисячі балад і безліч любовних романів, не кажучи вже про картини, скульптури і таке інше.

– А Рік? Рікадор ріє Нордес, але не ваш шаєр і не Дракон-засновник? Хто він? Що з ним не так?

– Щоб мені провалитися!

Таких слів від колишньої шаерони я не очікувала. Роксі зблідла, заметушилася, ненавмисно відступила до стіни… Її невдоволені і зовсім трохи винуваті очі нишпорили по вітальні, уникаючи мене, руки зникли в кишенях.

Двері відчинилися.

«У Роксі пульт!» – здогадалась я.

– Зачекайте! Будь ласка! – попросила з усією жалібністю, на яку була здатна.

Рухи Роксінель сповільнилися:

– Я не маю права говорити про це.

– І не треба! Я не збираюся висувати ультиматуми. Мені просто до смерті нудно!

Я скорчила благальну міну і подумала, що даремно уникала театрального гуртка – грати виходило геть погано.

Але Роксі зупинилася.

– Вам потрібні книги? – промовила з підозрою. – Хіба ви можете читати?

«Коли вивчу алфавіт, то зможу. Мені інше цікаво. Імплант, який я вважала універсальним перекладачем, зламано. За твоїми словами, іншої техніки у мене в голові немає. Тоді чому ти не питаєш, яким дивом я розумію долінейську мову і розмовляю нею ж? За лічені дні чужу мову я не опанувала. Отже, є ще щось. Боюся навіть припускати, що», – я скрушно опустила очі.

– Хочете пограти в настільні ігри? – продовжувала Роксі. – Завести тваринку? Чи з ким-небудь поспілкуватися?

«З шаєроном Вікардом!» – зберігати смиренність було нелегко.

– Можна хоча б вийти в коридор? Подивитися на мозаїку? Тільки кілька хвилин прогулятися поверхом! Тут же ніхто не живе, та й охорони ген… Один, два… Шестеро. Я нікого не зачеплю.

Вона зміряла мене невпевненим поглядом.

– У такому вигляді? – стиснула губи. – Я не ханжа, але…

«Що, вже?!» – я сіпнулася з переляку, проте паніка виявилася марною: за час бесіди силове поле не еволюціонувало і не позбавило мене сукні.

– Але мода на голі коліна ще не прийшла. Вибачте, Роксінель, постійно забуваю, де я. Зараз переодягнусь.

– Якщо вас це не бентежить, у мене немає права займатися цензурою.

– Та облиште. Я теж не збираюся лізти в чужий монастир зі своїм статутом. Тобто не нав’язуватимусь. Я ж розумію, що оточуючим неприємно на це все дивитися.

Один з охоронців, прихований від мене стіною, щось сказав. Інші відповіли стриманим реготом.

– Не старайтесь. Оточуючі запевняють, що готові потерпіти заради шаєра і Вітчизни, – посміхнулася Роксі. – Домовилися, цей поверх ваш. Не турбуйтеся, хлопці – не Ендер, тримати дистанцію вміють. А Віка найближчим часом не чекайте. У нього… Хм… У нього справи.

– Жако Лей?

– Члени моєї родини не вчаться на помилках, – зітхнула вона. – Ні на чужих, ні на своїх… Добре, що незабаром його безумство закінчиться. Вікард не відмовиться від влади заради жінки. Хто завгодно, тільки не він.

«А ти відмовилася? Заради чоловіка? Сподіваюся, не ластонця?» – але Роксі вже повернулася до мене спиною.

Двері залишилися відчиненими.

Я встигла вийти в коридор і навіть відповісти на масний жарт щодо Дракона-засновника і жіночих колін, коли поверхом нижче пролунав вибух. Не те щоб потужний, проте димом потягнуло відразу ж. А потім…

Всі побігли – і я побігла. Спочатку позаду охорони, потім до них дійшло, що мене треба б замкнути назад, і наш порядок змінився. Тепер я мчала перед ними, щиро вірячи, що короткий поділ якщо не затримає кулю, то хоча б змусить руку стрільця дрижати. На сходах спіткнулася, навалилась на поручень, з криками з’їхала вниз… Підлітаючи до четвертого поверху, помітила шаєра.

«Господи, тільки не це!» – заблагала подумки і закричала ще голосніше.

Рікадор, як природжений телепень, застиг унизу з виразом безмежного несхвалення на обличчі. Траєкторія мого падіння проходила якраз посередині його тулуба, і я обхопила голову руками, щоб захистити цього гордовитого недоумка від долі наколотої на виделку сардельки.

Стоп.

Голову?

Не корону?!

«Вона зникає, коли рівень адреналіну зашкалює? Який тоді в ній сенс?!» – я уявила, як зараз вріжуся в підлогу (шаєр зволив відступити) і дістану струс мозку, і заплющила очі.

Але замість кам’яних плит відчула міцні руки.

– Я якраз думав про вас, Анню, – пролунав наді мною лінивий голос. – Ви ніби почули мої думки і поспішили на поклик. – Рікадор поставив мене на ноги і окинув критичним поглядом. – Так поспішали, що забули вдягти спідницю? Хм.

– Говорите як моя мама. – Я посмикала сукню, наблизивши її до колін на зайві пів сантиметра. – Гей! – З кишені шаєра стирчав блокнот з Ейфелевою вежею на обкладинці. – Що це?

– Те, що ви мені прочитаєте. Прошу за мною, Анню. Пора відпрацьовувати добре ставлення Долінеї.

Він попрямував до ліфта, я – за ним. Повз нас пронесли накрите простирадлом тіло, але Рікадор не звернув на нього уваги. А я побачила руде волосся, що звисало до підлоги, і торкнулася кишені, перевіряючи, чи на місці фотоапарат Жаклін Сон.

– Не це шукаєте? – Серце тьохнуло, коли Рікадор махнув ним у мене перед носом. – Ви смішні, Анню. Ви жалюгідні настільки, що ваш суд перетвориться на комедію. До речі, чому сьогодні у вас сині очі? Забули про легенду?

«Ти помітив колір моїх очей? Для зарозумілого шаєра це прогрес», – але я змовчала.

Його думка вже склалася. Нехай плюється отрутою скільки влізе – мені байдуже. Рікадор ріє Нордес не належав до людей, чиє схвалення мало для мене значення.