"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Мені прикро, що так вийшло.

Він невизначено знизав плечима:

– Сір не звик до поміркованості. Тим паче, у нього невдовзі весілля. Він боїться, що серцеві ліки зроблять його… Емм…

– І доводить собі, що не втратив управності? – я підтримала загальну оману, хоча в діях Елідія не було й натяку на пристрасть. – Розумію, – якщо направду, я його зовсім не розуміла. – Шлюб із коханням чи заради Долінеї?

Охоронець скривився:

– У правителів не буває «з коханням». Не вірите? Запитайте леді Роксінель.

– Вона вийшла заміж не за розрахунком і втратила місце в уряді? – припустила я.

– Вона не вийшла заміж за розрахунком. Відчуваєте різницю?

«Може, і Ріка змістили через любовну історію?» – чомусь від цієї думки стало сумно.

Потім я помітила між уламками скла невелику чорно-білу фотографію і особисті переживання відійшли на другий план, тому що зі збляклого зображення на мене дивилася Аріна Керейра.

Це було настільки несподівано, що я б здивувалася менше, знайшовши у своїй шафі Дракона-засновника.

Я чесно намагалася співпрацювати з Долінеєю. Розповідала про Ластонію все, що будь-коли чула. Скаржилася на Айру Керейру і у відповідь отримувала запевняння в тому, що така дівчина владі невідома.

Та мені просто замилювали очі! Колишній шаєр носив фотографію Аріни. Може, він і є той «принц», за якого Мануель Керейра збирався видати її заміж. І мені пропонувалося повірити, що Кано нічого про це не знає?! Нісенітниця!

«Мінус одна людина, якій я довіряла», – гіркий висновок посилив пригнічений настрій.

Скрізь брехня… Чи є в цьому світі хоч хтось, хто не намагається мене використовувати? Я вже сумнівалася навіть щодо Ріка.

Швидкий погляд на охоронця довів, що його увага зосереджена на мені – не на світлині.

– Як звуть наречену Елідія Мандрівника? – запитала я. Дівчатам треба любити весілля і все, що з цим пов’язано, хіба ні? – Вона гарна? Молода? Іноземка? Блондинка, брюнетка чи руда?

– Леді Маріанна діа Отірс – чарівна сестра лорда Рендала. Незважаючи на те, що їй недавно виповнилося тридцять, газети називають її найбажанішою білявою спокусницею Долінеї.

«Аріна – не наречена колишнього шаєра», – одна з теорій відпала, не встигнувши сформуватися до кінця.

Хто ж вона?! Яку роль відіграє у його житті?

Мені був потрібен новий союзник. Той, чиїм словам я не повірю ні на мить, але спробую зіставити їх із уже відомою інформацією та знайти місця перетину.

Семен Андрєєв чи Жаклін Сон? Вони під арештом, дістати їх важкувато, однак з деким я могла зустрітися дуже скоро.

Я знепритомніла. На півтори секунди: за цей час до мене дійшло, що невидима луска – мій новий секрет, і охоронець, кинувшись на допомогу, її обов’язково знайде. Був потрібен інший спосіб потрапити до лікарні – туди, куди відвезли руду подружку чинного шаєра. Валері Айронс, угум. Маю визнати, вона справді злегка нагадувала героїню старого серіалу.

І з якою недугою мене відведуть до лікаря, тримаючись на відстані?!

– Вибачте, як вас звуть?

– Алон, леді. Що з вами?

– Спіткнулась. – Я мило усміхнулася і відразу скривилася. – Ой… Щось мені недобре… Ні-ні, не підходьте… Мене нудить… Ох… Цікаво, чого б це?.. Ой…

– Ходімо, леді. Вам потрібні хороші ліки.

Я розраховувала на придворного лікаря і особисту палату, а отримала крісло без підлокітників у якійсь підсобці біля вбиральні, гірку настоянку і твердження, що «це все від нервів, дихайте глибше і видужаєте».

Комірчина розташовувалася на тому ж поверсі і в тому ж крилі, що й кабінет Кано. Втішало одне: зображуючи непритомність, я непомітно підібрала знімок Аріни і тепер стискала його в кулаку, оскільки доступ до кишень сукні перекривав силовий щит.

Настоянка вирушила в унітаз, і я, повагавшись, взялась до власного розслідування. На щастя, прислуга мене майже не сахалася.

– Ви бачили цю дівчину? – Я ловила людей, що проходили повз, і тикала їм під ніс фотографію. – Може, випадково? Або в місті?

Незабаром коридор спорожнів. Схоже, серед персоналу поширилися чутки про моє заняття і люди обирали інший шлях.

Ну й добре. Я подумки подякувала Алону за те, що він мене не контролював, дозволив переміщатися адміністративними поверхами під чесне слово, і змінила місце засідки.

Першою на зовнішніх сходах мені трапилась юна чорноока смаглявка в простенькому, але ошатному вбранні.

– Добридень! – Я хотіла справити гарне враження. – Перепрошую, будьте люб’язні, затримайтеся на хвилиночку. Ви зустрічали цю дівчину?

Вона кинула швидкий погляд на світлину і зблідла. Притиснула руки до горла, впала на коліна і стукнулась лобом у підлогу. Почала щось бурмотіти про свого хворого батька, про молодшого братика, про сестру, про померлу матір…

– Нічого страшного. – Я не уявляла, як реагувати в таких ситуаціях. – Не хвилюйтеся, що не змогли допомогти. У мене все одно немає грошей. Взагалі. Чесно.

Незнайомка схопила мою руку. Серце на мить пішло в п’яти – я боялася, що у мене може проявитися щось на кшталт небезпечних рукавичок Ріка.

– Я віддам. – Смаглявка заливалася сльозами. – Все віддам!

Потім ця дівчина зірвалася з місця і помчала коридором зі швидкістю сполоханої лані.

Я встигла допитати ще сімох, коли вона повернулася.

– Ось, – тицьнула мені в руки неохайний пакунок. – Там усе. Що тепер зі мною буде?!

«Це зізнання в крадіжці?» – майнула думка.

– Нічого. – Я не збиралася грати в правосуддя і вершити чужі долі. – Повернемо речі законним власникам. Чиї вони?

Смаглявка з жахом втупилася в мене.

– Ні! – скрикнула відчайдушно. – Ні! Я пам’ятаю договір! Я не порушу ко… Кофі … Конфіцальність.

Дивилася вона на фотографію.

– Ти обікрала Айру Керейру? – здивувалась я. – Дівчину зі знімка? Тут, у Долінеї? Де вона живе? Обіцяю, у тебе не буде неприємностей.

Незнайомка закричала і кинулася геть. Наздогнати її я не змогла б – бігала вона швидше за олімпійських чемпіонів. До того ж не впевнена, чи був сенс за нею ганятися. Раптом вона ненормальна і в пакунку – звичайне сміття? Чи просто помилилась?

Я повернулася в підсобку. Розкрила здобич і розчарувалася.

Якісь гроші, як варіант – квитки. Точно не з Землі. Як на мене, марний доказ. Хіба що люди дізнавача відстежать їх за серійними номерами – якщо в Долінеї використовуються серійні номери.

Жменя шпильок для волосся та багато ґудзиків із блискітками. Можливо, такі виробляють і в цьому світі. Знову-таки без допомоги долінейців не обійтися.

Шовковий шарф без етикетки. Ношені кімнатні капці зі стоптаною емблемою на підошві. Довга чорна спідниця. Коробочка з написом незнайомою мовою.

Я відчула, як випаровується надія. Невідома смаглявка напевно крала вперше. Кажуть, у страху очі великі, ось ця дівчина і жила, чекаючи відплати. Її замучила совість, і вона поспішила покаятися за найменшого натяку на гріх.

Коробочка була легкою, але в ній відчувалося щось масивне. Я відкрила її без особливого ентузіазму – і остовпіла.

На оксамитовій хусточці лежав мобільний телефон. Досить старий на вигляд (у мене такий був у випускному класі), прикрашений наклейками і малюнками. Всі роз’єми чисті, екран не подряпаний, кнопки майже в ідеальному стані. Схоже, власник беріг його як зіницю ока.