"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

***

Після розмови з долінейським урядом я до обіду просиділа в кабінеті дізнавача. Про мене немов забули. Шаєр і Кано зникли в невідомому напрямку, Роксі не з’являлась, охорона трималася на відстані і розглядала мене з більшим захватом, ніж Ньепу на мозаїці.

Терпець урвався після того, як поверхом поплив аромат пончиків. Ясна річ, призначалися вони не мені, і це не сприяло посидючості.

Я вийшла у коридор. Голосно оголосила, що йду в музей, і якщо хтось проти, нехай озвучить причину. Дізналася, що можу вільно ходити по першому, другому і третьому поверхах адміністративного крила. Стрималася і насварила себе подумки. Подякувала наглядачам за допомогу і попрямувала єдиним маршрутом, який вивчила напам’ять завдяки шаєрону Вікарду.

У «катівню», ага. Аж смішно, як згадаю свої колишні страхи.

– Скільки було шаєрів на ім’я Рікадор? – оскільки історичні трактати мені поки не скорилися, доводилося добувати інформацію усним способом.

Охоронці визнали, що історія – не їхня сильна сторона, але потроху згадали п’ятьох.

Дракон Нордес, він же перший шаєр ріє Нордес, потім це ім’я носив його онук, Рікадор Ясновельможний, за ним був столітній проміжок, потім – Рікадор Завойовник і Рікадор Безстрашний, які йшли один за одним, і, нарешті, нинішній Рікадор ріє Нордес. Без прізвиська – воно з’явиться після зміни правителя.

«Рік говорив, що був поганим шаєром. Цікаво, що б це значило?» – згадалося мені.

Біля таблички з незрозумілим написом, що, очевидно, означала музей, я зупинилась і повернулася до охорони.

– Хто з шаєрів-Рікадоров не вчинив нічого видатного?

Від обсягу гордовитих відомостей голова пішла обертом.

Дракон Нордес – легенда, про нього і згадувати нема чого. Його подвиги, особливо за участю Ньепи, відомі навіть на Старому Материку. Рікадор Ясновельможний розмежував релігію і державу, за що його свого часу прокляли, а нині шанують як просвітителя. Рікадор Завойовник збільшив площу Долінеї втричі, його статуї є в кожному більш-менш пристойному містечку. Рікадор Безстрашний виграв війну з Аркалісом (заморською монархією з надмірними амбіціями) і став національним героєм. Ну а нинішній шаєр заграє з Ластонією. Весь світ стежить за цим, на кону – честь країни. Від того, чим закінчиться співробітництво з прибульцями із розвиненішого світу, залежить репутація ріє Нордесів.

– Дякую за екскурс у минуле. – Я штовхнула двері і неквапливо переступила поріг. – А який шаєр між подвигами коїв і погані речі?

Мене просвітили, що кожен. Вони ж шаєри. Доля у них така: ухвалювати неприємні рішення і вибирати з двох зол менше. До речі, чи не хочу я пончик?

Пончик я хотіла, чергову порцію історії – теж.

– Кажуть, у палаці бродить привид якогось шаєра? – З повним ротом було важко зберігати таємничий вигляд. – Хто він? Із ровесників Дракона-засновника?

Еге ж, привид існував, про що мені розповіли з перченими жартами і примовками. Високоповажний Елідій Мандрівник в одній із подорожей підхопив прокляття морського народу і не зміг упокоїтися з миром, тому його часто бачать у жіночих купальнях. Він старенький, кістки ломить… Лікувальні грязі йому дуже допомагають із суглобами, а вереск наляканих дівчат покращує кровообіг.

– Це він затягує коханок шаєрона Ендера в Далайну?

Охороні довелось задуматися.

– Коханок? – уточнив один із них – сміхотливий хлопець у розстебнутому мундирі.

– У Далайну? – недовірливо перепитав другий – старший, з вусами і бісенятами в очах.

Вони обидва зійшлися на тому, що обраниці Ендера на життя не скаржаться. Щоправда, колись трапилася погана історія зі служницею, але про неї давно забули. А Елідій Мандрівник якщо щось і краде, то тільки заморський сир на кухні і дівочі серця. Звучить неправдоподібно? А кухарки все підтвердять!

– Ви стикалися з чоловіком у лускатих обладунках? – Чесне слово, я охоче послухала б казки про Елідія, але мені хотілося визначитися з видовою належністю Ріка. – Схожий на Рікадора, але… емм… Приємніший?

На цьому моє спілкування з долінейським народом закінчилося, оскільки на обох охоронців напали болісний кашель і витрішкуватість, і хлопці ретирувалися, залишивши коробку з пончиками майже повною.

«Таке враження, ніби я розказала про зустріч із самим Драконом Нордесом», – я хмикнула, визнаючи абсурдність цієї ідеї, і вирішила наступного разу не перти напролом, а якось завуалювати питання про Ріка.

Підібрала коробку і зачинила за собою двері. Настав час познайомитися з музеєм ближче.

Мене не цікавили експонати. Спасибі шаєрону Вікарду, я вже на них надивилася. А ось стіна, з якої з’явився Рік у нашу першу зустріч, приковувала увагу.

Прихований важіль довго шукати не довелося – на нього вказувала мідна стрілка, прикріплена під табличкою з написом.

– Таємний хід Елідія Мандрівника, – припустила я, натискаючи на опуклу «цеглинку» із закругленими краями. – Корисна пам’ятка.

Замаскована під камінь панель від’їхала, відкривши темний, дуже зловісний на вигляд прохід із бурими плямами на підлозі і намальованими фосфоресцентною фарбою стрілками. Прямо біля входу стояв стенд із буклетиками.

Я забула про корону, кинулась у вузький отвір, трішки застрягла і надала експонату більшої реалістичності за допомогою глибоких подряпин.

– Коли ж ти повернулася, га? – пробурмотіла засмучено. – З кабінету дізнавача я виходила без тебе… Начебто. Мене тоді вабили пончики. І зараз теж.

Я вибрала найапетитніший. Вкусила, смакуючи ароматну помадку, схилилася над коробкою, щоб не смітити…

На віддалі гримнули двері.

Пальці розтулилися від несподіванки, пончик гепнувся на історичну «криваву» пляму.

«Вона ж несправжня, правда?» – з підлоги я їсти не збиралася, але виховання натякало, що треба прибрати за собою.

Я присіла, потягнулася до розсипаної цукрової пудри, щоб її згребти.

– Де він?! – гаркнув над головою переповнений сказом голос.

Мене аж сіпнуло від переляку.

– Будь ласка, не треба… Ви занадто злі, коридор занадто вузький… Поговоримо в музеї? – Я благально подивилася на здичавілого шаєрона Вікарда, сподіваючись, що нарочита беззахисність дівчини в короткій сукні поверне йому дещицю здорового глузду.

Він рикнув щось нерозбірливе і переступив поріг. Його темний костюм був немов пожований гігантською коровою, верхніх ґудзиків сорочки бракувало, краватка висіла ганчіркою, на манжетах красувалися підпалини, шнурки на запилених черевиках не розв’язувались лише дивом.

– Де він?! – повторив шаєрон з натиском, та ще й змусив панель повернутися на місце.

«Не треба!» – я готова була кричати і тупотіти ногами.

Вікард себе не контролював. Він міг схопити мене за плечі і тріпати як Тузик грілку, вибиваючи зізнання. Тут навіть відхилитися нікуди – прохід не ширше метра. Цей псих стовідсотково покалічиться, і хто буде винен? Звісно, я! Я ж, трясця їм, зброя масового ураження! Гарантований засіб проти нервових шаєронів!

– Де?.. – Вікард ступив уперед.

Я штовхнула коробку з пончиками йому під черевик. Не прислухаючись до прокльонів і обіцянок швидкої смерті, кинулася всередину темного коридору, по стрілках, що світилися.

– І не сподівайся! Я не зіпсую стосунки з шаєром, Кано і Ріком через твої заскоки! – крикнула, виявивши попереду вузькі сходи, що вели вниз.

Один сходовий марш, другий… Двері з табличкою, банальний засув, довгий затхлий тунель, схожа на колодязь камера, щось на кшталт каналізаційного люка вгорі, яскраве сонце між пруттям…

Я видерлася по щаблинах, що вели до люка, і вискочила на відкритий простір.

Виявила, що стою за кілька десятків метрів від річки, перед групою людей у панамах і з буклетами в руках – на вигляд типових туристів-роззяв. Вони дивилися на мене як на воскреслу Ньепу, потім низенький чоловік в окулярах підійшов ближче і попросив дозволу зі мною сфотографуватися. Огрядна пані смикнула його за рукав, і він вибачився, але вільне місце зайняв червоний як мак хлопчина з зачатками щетини на пухких щоках.