"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Без проблем. Ви дуже схожі на Ріка, і я охоче уявлю його на вашому місці. Тільки розмовляйте менше, а то моя уява не впорається з вашим негативом. Скромненький поцілунок чи долінейцям потрібні палкі обійми?

Рікадор помітно змінився на лиці. Схоже, я схалтурила з роллю розв’язної дівиці… Ну й добре. Актриса з мене ще гірша, ніж шпигунка. Такою вже я вродилась. Одним бажанням удосконалюватися брак таланту не виправиш.

– Простих обіймів досить. – Шаєр не поспішав приступати до справи. – Наші обличчя мають потрапити в кадр.

– І як ви собі це уявляєте?

– Все вийде природним способом, Анню. Довіртеся мені.

– Ну-ну. – Я потягнулась до його краватки і розв’язала вузол. – Трохи недбалості не завадить. – Жертвою докладених зусиль стали всі ґудзики піджака, потім я перейшла до сорочки. – Майже ідеально.

– Що ви робите? – Рікадор легко стиснув моє зап’ястя. – Це зайве.

«Хочу, щоб ти почувався ніяковіше, ніж я», – ледь не вирвалось у мене.

– Шаєрон Ендер впевнений, що долінейські красуні марять вашими кубиками, – ляпнула я, і це було ще гірше.

Шаєр одразу насупився, не відпускаючи, проте, мою руку.

– Не вірте Ендерові, – сказав уривчасто. – Сумніваюся, що мої дитячі іграшки доречні на скандальних фото.

Ми явно говорили про різні речі. Я сподівалася, що він полінується докопуватися до істини, тому що адекватних (і пристойних) пояснень у мене не було.

– Вам би не завадило розвивати почуття гумору, Анню. – Рікадор докірливо похитав головою. – Ви занадто довірливі. Часом це мило, не сперечаюсь, але чоловікам подобаються рівні співрозмовниці.

– Яким саме чоловікам? – Він домігся свого – я втратила контроль над емоціями. – Тим, у кого напоготові розстрільна команда? Хто тримає заручників і шантажує їхніх друзів? У кого що не слово, то ода собі коханому? Бідолахи! Як же я їм співчуваю! Відкрию неприємний секрет: у них ніколи не буде рівних співрозмовників. Не в цьому житті. Не під дулом пістолета!

Шаєр розтиснув пальці, звільняючи мою руку, і несподівано усміхнувся:

– Чудовий настрій. Постарайтеся зберегти його в найближчі хвилини.

Він обійняв мене. Обережно, ніби боячись покалічити, притягнув до себе і заспокійливо провів долонею по спині. Я зробила крихітний крок назустріч – майже непомітний, аби не втратити рівновагу, – і стулила руки на його шиї. Притулилася до грудей, глибоко зітхнула… Під щокою відчувалася гладка тканина лацкана, тонкий аромат парфумів нагадував про прохолодні літні вечори, рівний стукіт чужого серця зовсім не гармоніював з моїм власним, що торохтіло як після стометрівки.

«Досить уявляти казна-що!» – прикрикнула я на себе.

Це не Рік, і крапка. Ми граємо на публіку, а не скрашуємо самотність одне одного. Рікадору потрібен скандал, який затьмарить появу Ріка перед народом, мені – незаплямована ворожнечею з шаєром карма.

– Пригальмуй, – прошепотів він. – Ми знімаємо романтику, а не доросле кіно.

Я виявила, що запустила пальці в його волосся, і поспішно повернулася на заплановані позиції. Клята фантазія! Вона не доведе до добра. На мить здалося, що я обіймаю зовсім іншу людину. Це не вписувалося ні в які межі!

– Ви з Ріком близнюки? – Я хотіла уникнути недоречних почуттів. – Він був першим шаєром Рікадором ріє Нордесом, але не годився для цієї ролі, тож з’явилися ви? Яке ваше справжнє ім’я?

– Тобі не потрібна ця інформація, Аню. Чесне слово, так буде краще.

«А ми вже на «ти»? Чи це заради достовірності моменту?» – я злегка відхилилася, даючи собі простір для роздумів і відступу.

– Ви навчились правильно вимовляти моє ім’я? – прошепотіла переривчасто. – Як мило!

Гарячий подих Рікадора обпік щоку. Він стиснув мене міцніше, ніби боячись, що я відкину всі домовленості і втечу. Торкнувся губами скроні і нахилився до самого вуха, пройшовся легкою щетиною по шкірі:

– Даремно ти це затіяла… Тепер все ускладниться. Значно ускладниться! Але що б я не сказав завтра, знай: це не твоя провина.

Біля дверей стукнуло. Я злякано обернулася на гучний звук і відчула, що Рікадор теж глянув у той бік. Наступної миті нас засліпив спалах. Впевнена, знімок був досить вдалим, оскільки Грас помчав з апаратурою геть, не піднімаючи очей.

Ну а потім з’явилася Роксі, з несамовитим криком відірвала мене від шаєра і виштовхала в коридор.

– За що, Єдиний?! Чим тебе роздратував наш рід?! – простогнала, зачиняючи двері.

Я припустила, що про підставу вона не знає, і розсудливо відійшла осторонь, щоб не заважати їхнім сімейним справам. «Осторонь» уже стояв і Кано.

– Чому саме ваш кабінет? – запитала я, дивуючись його спокою. – Чи не логічніше, що шаєр крутить фіґлі-міґлі на своєму робочому місці?

– В його кабінет пробратися нереально, а тут – прохідний двір. Готові до сумнівної слави, Аню?

– А відколи моя думка має значення?

Дізнавач важко зітхнув і промовчав.

Незабаром двері відчинилися, врізались у стіну і захиталися, жалібно поскрипуючи. До нас вискочила Роксі, нагородила мене убивчим поглядом і мученицьки закотила очі. Зробила кілька кроків, схопилася за серце і впала на найближче підвіконня без жодного вдавання.

– Це не я! – Я поспішила збільшити дистанцію.

– Це тиск! – прошипіла вона. – Зникніть скоріше!

– Я все поясню. – Втрачати її добре ставлення не хотілося.

– Журналістам?! Долінея цього не переживе. Йдіть звідси! Та не туди!

Свою помилку я усвідомила в той момент, коли ледь не зіткнулася зі здорованем у смугастому костюмі і котелку. Він наближався широкими кроками, і весь його вигляд ніби волав про те, що заради пристойного матеріалу ця людина готова стрибнути в пащу лева. Побачивши мене, він сіпнувся і пригальмував. На його фізіономії промайнув жаль… Чи жадібність? Я не дуже добре зналася на людях, але незнайомець витріщався так завзято, що не помітити його прискіпливу увагу було неможливо.

«Як поводитися?!» – заметушилась я.

Але він пройшов повз. Щоправда, кілька разів озирнувся.

Його ціллю був дізнавач.

– «Долінейський вісник», – почула я звернені не до мене слова. – Як ви прокоментуєте чутки про вбивство ластонського дипломата в долінейській в’язниці?

– На це питання відповість фахівець зі зв’язків із громадськістю, – флегматично прорік Кано.

– Ваш фахівець у відпустці! Від сьогодні!

– Заспокойтеся, завтра ви зможете зустрітися з його колегою.

«Оце так новини! Тобто Роксі вийшла з рівноваги не тільки через нас із Рікадором? І хто ж помер – Андрєєв чи Жаклін?» – я прилаштувалася за лимоном у діжці, спостерігаючи за розвитком подій.

Конфлікту не було. Журналіста ввічливо супроводили до приймальні й пообіцяли проінформувати у слушний час. Судячи з короткої посмішки дізнавача, сенсацію репортеру доведеться чекати не одну добу.

– Ви! Що ви наробили? – Роксі підскочила до мене з лютим оскалом. – Я думала, у вас є голова на плечах!

– По-вашому, я могла сказати «ні»? – Її ставлення було нелогічним. – У мене немає права вправляти мізки шаєру! Повчайте самі свого племінника!

– Та що ж тут діється?! Він з’їхав з глузду! Все мало бути не так!

Я насторожилась. У запалі вона почала розголошувати плани щодо мене?

– А як?

– Навпаки!

Вигук Роксінель нічого не прояснив. «Навпаки» – тобто на моєму прикладі збиралися демонструвати не роман, а ворожнечу? Ні, це абсурд. Варто пошукати інше пояснення.

– Ходімо до шаєра, – запропонувала я. – Запитаєте його самого.

Роксі зблідла.

– Боронь Єдиний! – вигукнула злякано. – Нізащо!

Я про всяк випадок уточнила, що не планую ні полювати на серце Рікадора, ні скаржитися на домагання.

– Я цього не переживу, – пробурмотіла вона, масажуючи вилиці. – Я занадто стара для ваших викрутасів. Ну чому він такий самовпевнений дурень? Ой!

Не «Ой!», а ввімкнулося силове поле. Бідний лимон! Посічене листя впало на підлогу, і Роксі знову здригнулася.

– Вам не можна маячити перед чужими, – заявила рішуче. – Повертайтесь до себе.

Був би на її місці Рікадор, я б послухалась. Але Роксінель не настільки схиблена на контролі, як шаєр.

– Я хочу піти з вами.

– В лабораторію? Навіщо, Аню? Там порожньо!

– Саме тому.

Роксі здалася лише після обіцянки прочитати її роман. Той факт, що я поки і не бралась за вивчення місцевого алфавіту, колишню шаєрону не бентежив.