"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Ваш Дракон помер через розбите серце? Серйозно? Тобто Дракон-засновник справді мертвий? А що ж тоді хоче Ластонія?!

Він повів мене вузьким коридором, але не назад у музей тортур, а кудись на захід, судячи з напрямку – вглиб палацу.

– Не через розбите, а через пробите, – уточнив, натискаючи на якийсь камінчик у стіні й першим ступаючи в прохід, що відкрився. – І, Аню… Тебе дивує, що той, кому сотні років тому вирізали серце, мертвий?

– Мене дивує, що ластонці вважають його живим і жадають зустрічі!

– Вони ж ластонці, – прийшла здивована відповідь.

– І?.. – Мені це нічого не пояснювало.

Рік клацнув вимикачем, і коридор залило яскраве жовтувате світло. Йти стало легше, тим паче на підлозі знову виявилися вказівні стрілки – не фосфоресцентні, а намальовані звичайною білою фарбою.

– Ластонці дивні. Коли вони вперше у нас з’явилися, ми подумали, що в Душогубці день відкритих дверей. Вони поводились так, немов ми – первісні люди. Спілкувалися жестами і картинками, голосно проговорювали слова, намагалися пояснювати елементарні речі… Десь через місяць до них дійшло, що ми розуміємо їхню мову. Через кілька тижнів досліджень ми зосередилися настільки, щоб змусити їх розуміти нашу мову. Ластонці назвали це магією. Уявляєш, Аню? Простеньке ментальне зусилля, доступне навіть дитині, вони визнали чудом! Відтоді Ластонія шукає в Долінеї диво. І періодично його знаходить, тому що ми не хочемо, щоб її інтерес згас. Технічно ластонці розвиненіші. За двадцять три роки їхнього вивчення наша наука зробила крок уперед. Обережніше, Аню. Це хід шаєрони Осієль, він на реставрації. Ти можеш забруднитися.

«Отже, у мене в голові немає імплантованого універсального перекладача? Відмінно! Роксі не брехала – я вільна від ластонських штук», – я усміхнулася хоч одній непоганій новині.

– Не можу, – визнала зі смішком і продемонструвала, як із пальців саме собою зникає вапно. – Дракон Нордес так умів?

– Це не вміння, а особливість організму. Незабаром ти її контролюватимеш.

– А ти контролюєш, Ріку? Як?! А той сірий… Е… – Я запнулася. Лускатий монстр? Але Рік теж наполовину покритий золотистими пластинками. Ображати його не хотілося. Краще вже залишитися без відповіді. – Людина в сірій лусці, – викрутилася абияк. – З музею. Він…

– Він бачив тебе? Бачив?!

– Це погано?

– Це катастрофа! Послухай! – Рік схопив мене за плечі і заглянув у очі. – Не вір йому. Просто ігноруй його, добре? Коли знову зустрінеш, відвернися і йди геть. Прошу, пообіцяй мені, що не слухатимеш його улесливі розмови! І не ходи в купальні!

«Я точно пам’ятаю: Рола говорила, на берегах Далайни дівчат підстерігає Дракон-засновник. Уточнення: йшлося про зганьблених колишніх «іграшок» шаєрона Ендера, які насправді елітні жриці кохання. Може, в підсвідомості Роли об’єдналися легенда і якась реальна трагедія? І як це стосується сірого чудовиська? Тобто стривайте-но! Річка – це Дракон, а в купальні навідується… як же його… Якийсь проклятий шаєр, що краде сир і чіпляється до кухарок», – я кивнула, погоджуючись не наражатися.

– Вибач. – Рік прибрав руки і винувато опустив очі. – Постійно забуваю, що вже не годжуся для прогулянок з дівчатами.

Пасма мого волосся, відрізані його силовим щитом, впали на підлогу.

– Та облиш, – відмахнулась я. – Давно хотіла змінити зачіску.

– Впевнена?

Він дивився насторожено, ніби очікуючи запізнілий скандал і список вимог для загладжування провини.

– Я не проти, якщо ти допоможеш усе прибрати.

Рік пустотливо усміхнувся. Присів і, дряпаючи підлогу, згріб волосся в купу.

– Саме час для тренування, аліє. Знаєш, чому мене забавляє називати тебе принцесою? Через ластонські книги. Валері часто читає їх подругам. Спочатку всі вважали, що принцеса – це юна шаєрона, але потім стало ясно: принцеса – це аліє.

– Принцеса – це принцеса?

– Точно. – Він розсміявся. – Тобі прикро? Вибач. Я не мав на увазі нічого поганого. Просто ти з Ластонії і дуже схожа на Ньепу, першу долінейську принцесу. Постараюся більше не дражнитись.

Мені спало на думку, що непогано б уточнити значення слова «аліє» у когось іншого. Підозрюю, для мене воно дійсно звучатиме образливо.

– А шаєрона – це?..

– Жінка з правлячої династії, у якої є право обговорювати рішення шаєра.

– Родичка-радниця?

– Майже так. Ну ж бо, спробуй контролювати свої сили. – Він вказав на відрізане волосся. – Позбудься його. Це елементарно. Уяви, що воно завдає тобі незручностей, і… Не дивись так. Знаю, учитель з мене нікудишній, особливо тепер. Спочатку я навіть не міг змусити тебе розуміти мої слова… Та ти й не намагалася їх зрозуміти! Добре, забудь про це. Починаємо перший покроковий урок.

Я згадала свої спроби навчитися малюванню за допомогою покрокових уроків і подумала, що його ентузіазм не виправданий.

– А мене не шукатимуть? – спробувала відкараскатися.

– Шукатимуть. Але це не привід кидати все на самоплив. Природа дуже розумна, та іноді їй треба допомогти. Поклади руку на сміття.

Я зітхнула, присіла і виконала розпорядження.

– Уяви, що ти торкаєшся не власного волосся, а чогось зайвого тут, навіть мерзенного. Наприклад, під твоїми пальцями був слизняк, він забруднив тебе липким слизом. Обережніше! Не треба… Нічого страшного, вийде іншим разом.

Відбиток моєї долоні чітко виділявся на поверхні каменю і наочно демонстрував, як «не треба».

«Чудово. Тобто якби в річці я вважала намоклу сукню зайвою чи неприємною, то залишилася б без неї. Спасибі, Ріку. Ти знову позбавив мене неприємного досвіду», – я винувато посміхнулася.

– Щодо принцеси і ластонців… – вимовила невпевнено. – Тобі доводилося чути про «опальну принцесу»?

– Ластонці схиблені на Ньепі, – без зацікавленості знизав плечима Рік. – Вічно вимагають нові легенди, а самі не відрізняють історію від бульварних романів. Дійшло до того, що слухати розповіді й дивитися на картини їм уже замало. Кілька днів тому та дивна жінка, що чомусь прикидається чоловіком…

– Жако Лей, – уточнила я.

– По-моєму, Вікард кличе її Жаклін. Так ось, вона спробувала вкрасти з Музею Дракона Нордеса корону Ньепи. Діяла як у кримінальних п’єсах. Охоронці животи надривали від сміху, дивлячись на це.

– Спробувала? – Мені згадався мій другий день у Долінеї. – Шаєрон Вікард кричав, що корону вкрали.

– Корону Дракона-засновника. Вона перебувала в іншому приміщенні. Поки охорона дивилася на дивну ластонку, що намагалася знайти дроти сигналізації не в тій стіні, хтось обчистив зал першого шаєра. Ми вважаємо, що винен долінеєць.

– Ми?..

«Ньепа – опальна принцеса? А ти? Яку роль граєш у цьому всьому ти, Ріку?» – крутилося в куточку свідомості.

Рік начебто з небажанням натиснув на камінчик, який нічим не відрізнявся від своїх сусідів, і з’явився черговий прохід у темний коридор із вказівними стрілками на підлозі.

– Я не завжди був містичною безглуздістю, – сказав із гіркотою. – Недавно мене називали шаєром. Кано й досі вірить у мене… Ходімо, Аню. Тобі сподобається зал Дракона Нордеса. Жінки чомусь його обожнюють.

Я не зрушила з місця:

– Що трапилося? Чому на троні твій злий близнюк, а про тебе не можна навіть говорити?!

Рік клацнув вимикачем, але світло не з’явилося.

– Ще не відремонтували. – Було помітно, що йому хочеться змінити тему. – А нинішній Рікадор ріє Нордес – ідеальний варіант для Долінеї. Розумієш, я не годжуся на роль правителя. Не будемо про це, добре? Він справляється краще за мене, це доведений факт.

– Причина в цьому? – Я провела рукою по золотистій лусці і не порізалась.

– Ні. Не тільки. Не знаю!

«Не знаєш? Навряд чи. І ти ніяк не відреагував на слова про близнюків. Я вгадала?! Немає ні магії, ні містики, а лиш велика політика, в яку добряк Рік не вписався і став лишнім?» – мені до болю хотілося обійняти його і втішити, але бісова генетика не дозволяла навіть такої крихти.

– А ім’я? Чому вас звуть однаково?

– Тому що в цьому поколінні є тільки один шаєр Рікадор ріє Нордес, і він уже не я. Будь ласка, Аню, досить. Мене влаштовує моє становище. Немає потреби його обговорювати.