11.2
***
Це був щоденник, написаний акуратним почерком старанної школярки. Шаєр вручив його мені, щойно ми переступили поріг кабінету дізнавача.
– У нас з’явилося дещо нове, Кано. Читайте, Анню. Сподіваюся, у вас вистачить розуму не придумувати на ходу.
Кано, який кудись збирався, поспішно зняв капелюха і повернувся за стіл. Підбадьорливо усміхнувся, але не сів – застиг стовпом перед незвично натхненним Рікадором.
– Вибух, сіре, – нагадав м’яко.
– Про вибух розкажуть Валері й експерти. Я був там. Запевняю: це не те місце злочину, де можна знайти докази. Всі речі нашої ластонської… хм, помічниці згоріли. Миттєво.
– Крім цього. – Дізнавач вказав на блокнот у моїх руках. – Він уцілів невипадково, сіре?
– Валері передала його мені за мить до вибуху.
– Гадаєте, в її кімнаті теж були шпигунські пристрої, сіре?
«Теж? То у спальні шаєра все-таки знайшли «жучки»?» – я виявила, що мну блокнот, і постаралася не видавати ні хвилювання, ні зацікавленості.
– Хтось дуже не хотів, щоб ця писанина потрапила до мене. – Обличчя Рікадора не виражало нічого. – Або ж хотів надати їй особливого значення. Чого ви чекаєте, Анню? Розпорядження на законодавчому рівні?
Я відкрила першу сторінку.
– Це ж не по-вашому, – пробурмотіла невпевнено.
– Ви постійно говорите не по-нашому, але ми вас розуміємо, – м’яко запевнив Кано. – Не поспішайте.
– А є ластонсько-долінейський словник? Або підручник?
– Читайте!
Від рику шаєра мороз пройшов по шкірі.
– Та будь ласка. – На секунду я злякалась, і це остаточно зіпсувало настрій. – Третє січня, – почала неквапливо. – Сьогодні мені виповнилося шістнадцять років…
***
/Третє січня/
Сьогодні мені виповнилося шістнадцять років. Як і в минулі роки, я святкувала разом з мамою і сестрами. Був торт, були свічки і був планшет, який (точно знаю) мамі не по кишені. Ми їли домашнє печиво і вдавали, наче все добре.
Заходили знайомі. Бажали, щоб я скоріше знайшла собі мільйонера і витягла сім’ю з убогості.
Дзвонила бабуся. Сказала, що якщо я завалю іспити, то піду гробити молодість на завод. До випускного ще півтора року, але вона нагадує про нього постійно.
Дзвонив Макс. Пропонував відсвяткувати моє майже повноліття по-дорослому. Почувши відмову, послав мене і повідомив, що все скінчено, тому що я дебілка.
Ненавиджу дні народження. І Макса ненавиджу. Я зустрічалася з ним, тому що всі говорять: у моєму віці треба хлопець. Макс і крутий, і багатий, і стильний. Щоправда, тупий і расист. І швидко напивається. Добре, що він мене кинув. Давно хотіла з ним порвати, але боялася.
І все одно я ненавиджу дні народження.
/Четверте січня/
Отримала посилку. Ноутбук. Геймерський. Від тата.
Сказала мамі, що шістнадцять років як покійний батько прислав мені подарунок. Довго її заспокоювала.
Дізналася, що тато живий, але переховується. Він з Південної Америки, був великою шишкою в політиці, нажив багато ворогів і змушений роками ховатися в джунглях.
Сестри заздрять – їхній батько був звичайним таксистом і загинув у аварії.
/Десяте січня/
Прийшов лист із Бразилії. Татко хоче зустрітися. Мама проти: чомусь вона думає, що нічого доброго з цього не вийде. Сестри за – в латиноамериканських серіалах усі політики дуже багаті.
Я не відповіла ні так, ні ні. Мені це не цікаво. За минулі роки він міг хоч звісточку подати. Нехай робить що хоче.
Макс заразив мою кращу подругу якоюсь венеричною гидотою. Бажаю їм щастя.
/Двадцяте січня/
До мене приїхав батько. На крутій тачці, з охороною. Всі сусіди вийшли подивитися, що за депутат завітав.
Мама плаче, сестри поховалися в шафу. Вони часом ніби відчувають щось. Може, їхня бабка по батьківській лінії і справді відьмачила?
Я, дурна, зраділа. Спідницю нову вдягла і нафарбувалася. Думала, буде як у кіно. Блудний татусь повернувся, і життя засяє як веселка.
Ага, веселка. Та сама, якою поні какають. Яскрава, красива, а все одно гімном тхне.
Він такі нісенітниці плів, що хотілося дурку викликати. Сказав, я – наречена принца. Пообіцяв золоті гори і місяць на додачу.
Цікаво, це передається генетично? Не хочу на старості головою поїхати. Хоча тато у мене ще не старий. На Іглесіаса схожий. На Хуліо, а не Енріке. Макс говорив, я дивна, раз знаю, хто це. Сподіваюся, після лікування він стане імпотентом. Макс, не Хуліо. Втім, він давно помер. Хуліо, не Макс.
Напевно. Треба глянути в інтернеті. Раптом ні?
Та начхати. Яка різниця? Хто він мені?
/Двадцять перше січня/
Маму викликали до поліції. Виявляється, охоронці мого воскреслого татуся побили якогось алкаша, який нібито впізнав у ньому старого знайомого і поліз вітатися. Повний дурдом!
Мама знову плаче. Їй всього тридцять шість, але за останні тижні вона постаріла років на двадцять.
/Двадцять третє січня/
Дзвонила бабуся. Сказала, що я породження жовтого диявола, і якщо завалю випускні іспити, то піду на панель. Вона мене ніколи не любила, але останнім часом як з ланцюга зірвалася.
/Перше лютого/
Татусь перехопив мене біля школи. Заявив, що мою долю було визначено до мого народження і нікуди від цього не дітися.
Він хворий на всю голову! Я втекла, і відтепер ніколи не ходитиму без подруг. Чи краще знайти хлопця? Влад із паралельного класу пропонував зустрічатися, але всі знають, що він лузер.
/Друге лютого/
Якщо я не погоджуся виїхати з батьком, він мене викраде і у мами буде інфаркт. Якщо погоджуся, мамі ніколи не доведеться працювати на двох роботах, а сестри зможуть піти до ліцею. Що мені робити?! До кого звернутись?! Це просто дурдом!!!
/Третє лютого/
Я повернулася до Макса. Він обіцяв не лізти до мене, поки не долікується. У Макса є травмат, він мене захистить.
/П’ятнадцяте лютого/
Макс у лікарні. Він не каже, хто його побив, але я й так знаю.
Татусь знову з’явився. Сказав, щоб я не сміла ні з ким зустрічатися, тому що у мене є наречений.
Принц, еге.
Завтра ж пересплю з ким завгодно йому на зло. Може, ощасливлю Влада? Він лузер, але, якщо подумати, він подобається мені більше ніж Макс.
Гаразд, Влад мені просто подобається. Він розумний, милий і ввічливий. Не розумію, чому з нього регочуть.
/Двадцяте лютого/
Влад зник на моїх очах.
Так, зник. Я більше не можу називати речі своїми іменами, тому – «зник».
Якщо я пручатимусь, зникнуть спочатку сестри, а потім мама.
Ненавиджу цей божевільний світ!!!
/Двадцять третє лютого/
На похоронах Влада було мало людей. Його мама зраділа мені як рідній. Виявляється, вдома він часто про мене згадував. Я вродлива, з нормальної сім’ї, непогано вчуся. Думаю, його рідних трохи втішить те, що у їхнього сина все було як у людей.
/Двадцять п’яте лютого/
До обіду маму звільнили з обох робіт, середню сестру пограбували, на молодшу напав педофіл, вона ледве відбилася.
Татусь запитав, чи хочу я такого життя для них і для себе.
Я погодилася поїхати з ним.
/Двадцять шосте березня/
Мама плаче, сестри заздрять, бабуся каже, що мене продадуть на плантації кави і я догоджатиму голозадим мавпам, тому що з таким ставленням до навчання точно завалю іспити. Не бачу тут зв’язку, але їй видніше.
Татусь клянеться, що подбає про мене. Тикає мамі фотки своєї триповерхової вілли на березі моря, і яхти, і стайні, і особистого літака. Мама дивиться на мене так жалібно, що серце розривається. Вона впевнена, що не має права позбавляти мене майбутнього. Вона підпише потрібні документи.
Хочу, щоб це все закінчилося. Хочу втекти! Сісти в перший-ліпший автобус і зникнути.
Але якщо я це зроблю, маму… Мама зникне.
Зникну я – «зникне» мама…
Сподіваюся, одного разу літак цього Керейри розіб’ється.
Мене вже звуть Аріна Керейра.
Спасибі, що хоч ім’я дозволили залишити своє. Це єдине, що у мене є.
Відлітаємо завтра.
Ненавиджу всіх!!!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!