Зміст
  • Розділ 1.1. Цей жорстокий чарівний світ
  • 1.2
  • 1.3
  • Розділ 2.1. Правда, що не має значення
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Без шансу на порозуміння
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1, Знайомий незнайомець
  • 6.2
  • 6.3
  • Розділ 7.1. Через ліжко до знань
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Що не вбиває, робить дивнішим
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Гра на роздягання
  • 9.3
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Доросле кіно
  • 10.2
  • 10.3
  • Розділ 11.1. Обіцяна принцу
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Грізний і закоханий
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Знайомство з батьками
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Ідеальний чоловік
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Неприємні питання, марні відповіді
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Обійми великої політики
  • 17.2
  • 17.3
  • Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Свобода вибору
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Мрія
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Торг без права на помилку
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Принади дикої природи
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Батьки, діти й помилки
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Брехня заради правди
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Дурість ціною в життя
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Урок історії для юної леді
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Чудеса і сумніви
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
  • 28.2
  • 28.3
  • Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання
  • 29.2
  • 29.3
  • 4.3

    ***

    Ластонський дипломат умів говорити погрози настільки люб’язним тоном, що хотілося лізти на стіну від надлишку меду. Щоправда, користі від них виявилося мало. Єдине, на що погодився озлоблений дізнавач, – дозвіл переговорити зі мною в приватних умовах. Ні, не в посольстві. У кабінеті вельмишановного шаєрона, причому те, що нас будуть підслуховувати, навіть не приховувалось.

    – Уштер Отт. – Коли ми з новим «другом» залишилися наодинці, настав час познайомитись.

    – Не Айра Керейра. – Я безуспішно намагалася згадати, де його бачила.

    – Так, Анно Леонідівно. Прийміть мої вибачення за прикре непорозуміння.

    Ось клубочок і почав розплутуватися… Цей чоловік знав моє ім’я і, безсумнівно, знав, що відбувається. Він обіцяв негайне повернення додому і хорошу матеріальну компенсацію. Від мене вимагалось мало: розповісти Вікарду ріє Нордесу правду.

    «Правда» була надрукована крихітними літерами на паперовій серветці, яку Отт тицьнув мені в руку жестом природженого злодія.

    Я стиснула її в кулаку, не уявляючи, що робити. Нас лише підслуховували? Чи шпигуни стежили за кожним моїм рухом?

    – Нічого не приховуйте, Анно. – Співрозмовник дружньо поплескав мене по плечу і сів у крісло.

    І що це означало? Не боятись і читати прямо тут? Чи вивчити напам’ять, щоб не пропустити жодної деталі «легенди»?

    Я пильно подивилася на Отта, не в змозі розібратися з натяками.

    Цей кістлявий старий, одягнений у темно-сірий костюм-трійку, міг бачити дореволюційну епоху. Його голову вінчала рожева лисина, що мала ось-ось остаточно прибрати з черепа ободок сивого волосся. Зморшкувата шкіра лущилася, тонкі безкровні губи невпинно тремтіли, великий ніс із горбинкою нагадував дзьоб. Лише зеленуваті очі були надзвичайно ясні і молоді.

    Уштер Отт справляв приємне враження. Він із тих, про кого з неприхованою гордістю кажуть: «Стара школа!» і кого ставлять за приклад дітям.

    Але мене ластонський дипломат насторожував. По-перше, я поки точно не знала, що таке Ластонія. По-друге, в моєму розумінні правда – це правда, а не вигадані невідомо ким рядки. По-третє, Отт розбирався в ситуації. Чи не брав він участі в моїй появі на ринку шляхетних безприданниць?

    – Не бійтеся, Анно. Все буде добре.

    «Ваш імплант полагодять, і ви станете ідеальною маріонеткою для Аріни Керейри», – просилося на язик продовження фрази.

    Я не вірю ні в інтуїцію, ні в шосте чуття, ні в прислані з інших вимірів підказки. До візиту в Долінею мене вважали безнадійною реалісткою. Я обожнювала фантазувати, але дуже чітко відрізняла межі вимислу. То чому ж зараз цей старий із добрими очима спричиняв більше побоювань, ніж Рік і його смертоносні рукавиці, ніж шаєрон і дробовики охорони, ніж Ендер і кочерга?

    – Вам нема чого боятися, Анно. Ми не кидаємо своїх громадян у біді.

    «Ми позбавляємо їх неприємностей швидко і навіки», – моя параноя знову не змовчала.

    – Ми не залишимо вас напризволяще, – продовжував Отт. – Коли ви розповісте долінейській владі правду, це все закінчиться.

    Я обережно розгорнула серветку.

    – Ви розумна дівчина, Анно.

    «Зате пам’ять у мене дірява», – засмутилась я.

    – Семен Андрійович? – сказала навмання. – Вибачте, погано запам’ятовую імена і можу помилятись.

    – Уштер Отт, – прозвучало з усмішкою на фізіономії і льодом у голосі.

    «Семен Матвійович Андрєєв!» – характерний тон дав підказку.

    Чоловік, що сидів навпроти мене, був не з мого повсякденного життя, а з телевізора. Я бачила його в якійсь передачі про дипломатію в СРСР. Історія не належить до моїх захоплень, але Семен Андрєєв – тезко дідуся, і ім’я врізалось у пам’ять.

    – Матвійович. Ще раз вибачте за помилку. А Ластонія, значить…

    – Вас перевербували? Жако Лей? – Співрозмовника немов перемкнули в інший режим. – Ви намагаєтеся довести, що я некомпетентний?

    Жако Лей? Шаєрон згадував це ім’я! Лей теж курирує ластонських агентів?

    – Семене Матвійовичу, я…

    Він не дозволив закінчити фразу.

    – Уштер Отт! – крикнув голосніше, ніж було потрібно. – Отт!

    – Гаразд. Дозвольте прояснити ситуацію. Вас я знаю не зі слів Жако Лея, а з телевізійної пере…

    І знову моя репліка залишилась обірваною.

    – Якщо ви, Анно Леонідівно, відмовляєтеся співпрацювати, я умиваю руки! Вас судитимуть за законами Долінеї за шпигунство і спробу вбивства.

    – Яке шпигунство? Ви самі визнали, що сталося непорозуміння, – я вибрала знайоме зло і відступила.

    – З людьми Жако Лея не трапляються непорозуміння!

    – Ви ж працюєте разом! У «МАКІС», хіба ні? З Керейрою! Чому Жако Лей вам так не подобається?

    – Мені шкода, Анно.

    Отт встав з крісла, і мені стало страшно. Він діяв дивно. Неначе хотів розпрощатися будь-яким способом!

    Точніше, передумав мати зі мною справу і зрадів приводу піти.

    Через ім’я? Що за примха?!

    Чи через те, що я згадала «МАКІС» і Керейру? Ну, моя помилка… Я ж маріонетка, якій не можна нічого варнякати про господарів.

    – Стривайте! Я буду…

    «…танцювати під вашу дудку», – ледь не зірвалося з губ.

    – …співпрацювати.

    – Справді? – Отт підійшов ближче, поклав кістляві руки мені на плечі. – Радий це чути.

    Я втупилася в «правду», пообіцявши собі більше не мудрувати і зображати слухняність. Спочатку розберусь у ситуації, а вже потім зроблю висновки.

    У шию встромилася голка.

    – Прощавайте, Анно.

    Внутрішній голос заволав, що я не помилилась – Уштеру Отту не треба було довіряти.

    До кабінету увірвалась охорона. Хтось шмальнув із вогнепальної зброї, хтось почав мацати мій пульс… Це не мало значення, тому що світ померк і зник рівно через три вдихи.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.