4.3
***
Ластонський дипломат умів говорити погрози настільки люб’язним тоном, що хотілося лізти на стіну від надлишку меду. Щоправда, користі від них виявилося мало. Єдине, на що погодився озлоблений дізнавач, – дозвіл переговорити зі мною в приватних умовах. Ні, не в посольстві. У кабінеті вельмишановного шаєрона, причому те, що нас будуть підслуховувати, навіть не приховувалось.
– Уштер Отт. – Коли ми з новим «другом» залишилися наодинці, настав час познайомитись.
– Не Айра Керейра. – Я безуспішно намагалася згадати, де його бачила.
– Так, Анно Леонідівно. Прийміть мої вибачення за прикре непорозуміння.
Ось клубочок і почав розплутуватися… Цей чоловік знав моє ім’я і, безсумнівно, знав, що відбувається. Він обіцяв негайне повернення додому і хорошу матеріальну компенсацію. Від мене вимагалось мало: розповісти Вікарду ріє Нордесу правду.
«Правда» була надрукована крихітними літерами на паперовій серветці, яку Отт тицьнув мені в руку жестом природженого злодія.
Я стиснула її в кулаку, не уявляючи, що робити. Нас лише підслуховували? Чи шпигуни стежили за кожним моїм рухом?
– Нічого не приховуйте, Анно. – Співрозмовник дружньо поплескав мене по плечу і сів у крісло.
І що це означало? Не боятись і читати прямо тут? Чи вивчити напам’ять, щоб не пропустити жодної деталі «легенди»?
Я пильно подивилася на Отта, не в змозі розібратися з натяками.
Цей кістлявий старий, одягнений у темно-сірий костюм-трійку, міг бачити дореволюційну епоху. Його голову вінчала рожева лисина, що мала ось-ось остаточно прибрати з черепа ободок сивого волосся. Зморшкувата шкіра лущилася, тонкі безкровні губи невпинно тремтіли, великий ніс із горбинкою нагадував дзьоб. Лише зеленуваті очі були надзвичайно ясні і молоді.
Уштер Отт справляв приємне враження. Він із тих, про кого з неприхованою гордістю кажуть: «Стара школа!» і кого ставлять за приклад дітям.
Але мене ластонський дипломат насторожував. По-перше, я поки точно не знала, що таке Ластонія. По-друге, в моєму розумінні правда – це правда, а не вигадані невідомо ким рядки. По-третє, Отт розбирався в ситуації. Чи не брав він участі в моїй появі на ринку шляхетних безприданниць?
– Не бійтеся, Анно. Все буде добре.
«Ваш імплант полагодять, і ви станете ідеальною маріонеткою для Аріни Керейри», – просилося на язик продовження фрази.
Я не вірю ні в інтуїцію, ні в шосте чуття, ні в прислані з інших вимірів підказки. До візиту в Долінею мене вважали безнадійною реалісткою. Я обожнювала фантазувати, але дуже чітко відрізняла межі вимислу. То чому ж зараз цей старий із добрими очима спричиняв більше побоювань, ніж Рік і його смертоносні рукавиці, ніж шаєрон і дробовики охорони, ніж Ендер і кочерга?
– Вам нема чого боятися, Анно. Ми не кидаємо своїх громадян у біді.
«Ми позбавляємо їх неприємностей швидко і навіки», – моя параноя знову не змовчала.
– Ми не залишимо вас напризволяще, – продовжував Отт. – Коли ви розповісте долінейській владі правду, це все закінчиться.
Я обережно розгорнула серветку.
– Ви розумна дівчина, Анно.
«Зате пам’ять у мене дірява», – засмутилась я.
– Семен Андрійович? – сказала навмання. – Вибачте, погано запам’ятовую імена і можу помилятись.
– Уштер Отт, – прозвучало з усмішкою на фізіономії і льодом у голосі.
«Семен Матвійович Андрєєв!» – характерний тон дав підказку.
Чоловік, що сидів навпроти мене, був не з мого повсякденного життя, а з телевізора. Я бачила його в якійсь передачі про дипломатію в СРСР. Історія не належить до моїх захоплень, але Семен Андрєєв – тезко дідуся, і ім’я врізалось у пам’ять.
– Матвійович. Ще раз вибачте за помилку. А Ластонія, значить…
– Вас перевербували? Жако Лей? – Співрозмовника немов перемкнули в інший режим. – Ви намагаєтеся довести, що я некомпетентний?
Жако Лей? Шаєрон згадував це ім’я! Лей теж курирує ластонських агентів?
– Семене Матвійовичу, я…
Він не дозволив закінчити фразу.
– Уштер Отт! – крикнув голосніше, ніж було потрібно. – Отт!
– Гаразд. Дозвольте прояснити ситуацію. Вас я знаю не зі слів Жако Лея, а з телевізійної пере…
І знову моя репліка залишилась обірваною.
– Якщо ви, Анно Леонідівно, відмовляєтеся співпрацювати, я умиваю руки! Вас судитимуть за законами Долінеї за шпигунство і спробу вбивства.
– Яке шпигунство? Ви самі визнали, що сталося непорозуміння, – я вибрала знайоме зло і відступила.
– З людьми Жако Лея не трапляються непорозуміння!
– Ви ж працюєте разом! У «МАКІС», хіба ні? З Керейрою! Чому Жако Лей вам так не подобається?
– Мені шкода, Анно.
Отт встав з крісла, і мені стало страшно. Він діяв дивно. Неначе хотів розпрощатися будь-яким способом!
Точніше, передумав мати зі мною справу і зрадів приводу піти.
Через ім’я? Що за примха?!
Чи через те, що я згадала «МАКІС» і Керейру? Ну, моя помилка… Я ж маріонетка, якій не можна нічого варнякати про господарів.
– Стривайте! Я буду…
«…танцювати під вашу дудку», – ледь не зірвалося з губ.
– …співпрацювати.
– Справді? – Отт підійшов ближче, поклав кістляві руки мені на плечі. – Радий це чути.
Я втупилася в «правду», пообіцявши собі більше не мудрувати і зображати слухняність. Спочатку розберусь у ситуації, а вже потім зроблю висновки.
У шию встромилася голка.
– Прощавайте, Анно.
Внутрішній голос заволав, що я не помилилась – Уштеру Отту не треба було довіряти.
До кабінету увірвалась охорона. Хтось шмальнув із вогнепальної зброї, хтось почав мацати мій пульс… Це не мало значення, тому що світ померк і зник рівно через три вдихи.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!