"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Пропонуєш вважати, що я опинилася тут через збіг обставин?

Рік штовхнув стенд, відсовуючи ряди світлин убік. Я притримала дошку і зірвала три фотографії, які стосувалися моєї сім’ї. Одна з них, вицвіла до невпізнання, зберігалась і в нашому домашньому альбомі, інші явно були зроблені таємно, причому недавно. Втішало одне – мої три фото нічим не виділялися з майже сотні інших.

– Гаразд. Повірю вам на слово, сіре. Я – не особлива, просто зірки так зійшлися. Більше не займатимуся ні самобичуванням, ні самоаналізом. Влаштовує?

– Газети обізвали це долею. – Рік обійняв мене і легко, ніби дразнячи, пройшовся губами по щоці. – Часом вони пишуть слушні речі, хіба ні?

– О, щодо цього… – Як би не хотілося вдати, що проблеми залишилися на березі, та навіть стукіт його серця в унісон з моїм власним не допомагав забути про ластонські питання. – Сьогодні я прокинулася знаменитою. Не уточниш, наскільки це погана слава? Скажімо, за шкалою від одного до десяти, де один – всього лише «розпусна шльондра, закидаємо її гнилими помідорами», а десять – «виплодок зла, їй треба вирвати кишки і залити в горлянку розплавлене олово»?

Шаєр здригнувся і затрясся від сміху.

– Іноді ти мене лякаєш, Аню, – пробурмотів, розплутуючи моє волосся, що зачепилося за його запонку. – Все не так погано. Мінус сім за твоєю шкалою.

– «Посланниця небес, що врятувала світ»? – припустила я. – Вибач, не вірю. Гей, обережніше! – Кілька волосинок видерлися з коренем. – Якщо моя ньепість розлютиться і включиться сама собою, на троні миттю опиниться Вікард.

– Дбаєш про мене? – прозвучало з усмішкою.

– Не впевнена, що знайду спільну мову з твоїми братами. Чесно, Роксі має рацію, у вашій сімейці ти найнормальніший. То що з газетами? Ви всі занадто активно їх від мене ховаєте, я зараз лусну від цікавості.

Рік відвів погляд. Зрушив з місця, помітивши, що мене привабила велика згорнута мапа, яка визирала з нагромадження незрозумілих схем іспанською мовою, витягнув разом із нею кілька менших мап.

– Тебе не засуджують, – сказав ухильно.

– Хвалять? Ну-ну. Вам би потренуватися у брехні, сіре. Ваш нинішній рівень смішний.

Я розгорнула пошарпаний рулон і усміхнулася: точно така ж мапа світу в дитинстві висіла на моїй стіні. Мені подобалася географія. Вона обіцяла безліч пригод, нехай лише уявних. Потім я виросла і дізналася, що terra incognita вже досліджена вздовж і впоперек. На мій вік незвіданих земель не вистачило… І я вступила на юридичний. Подорослішала, як сказали б батьки.

– Знайомі місця? – Рік дихав над моїм вухом. – А хрестиком позначено, вочевидь, точку Х?

Хрестиком? Так! Один із майже невидимих за цього масштабу острівців біля берегів Південної Америки було позначено червоним чорнилом, поруч із ним олівцем записані довгота і широта.

– Газети, Ріку. Я від тебе не відстану, сам знаєш. Що в них?

Шаєр зітхнув:

– Казка, романтика і співчуття. Перші два пункти стосуються тебе, третій – Аріель дес Айрес, яку мені сватали останні кілька місяців. ЗМІ, не родичі.

Я ледь не стукнула себе по лобі. От халепа! Могла б зрозуміти, що ті статті від мене приховували небезпідставно. Але ж ні, хотілося неодмінно задовольнити цікавість! Ще й Кано мене накручував!

– Співчуваю… Коли вона померла?

– Померла?.. – здивувався Рік. – А… Ні, співчувають не мені, а їй. Через мене.

– Тобто з посади шаєра тебе все ж виженуть, – нетактовно ляпнула я. – Вибач. Не те хотіла сказати… Загалом… Мені шкода. Дуже шкода.

На його обличчі з’явилося здивування.

– Якими шляхами блукають твої думки, Аню? – Він забрав мапу і повісив на ріг стенду. – У відставку я подавати не збираюся. Незадоволених мною вистачає, але це не привід кидати все. Тим паче, після вчорашнього мій рейтинг стрибнув угору. Долінейці оцінили «лик Дракона», уявляєш? З якогось переляку це довело, що плітки про мої… емм… проблеми – вигадка. Та й наш роман у всіх на слуху… Спадкоємиця Ньепи повернулася до свого Дракона з іншого світу, щоб змінити фінал давньої сумної історії. Це пишуть скрізь. І чому людям подобаються казки?

Я вважала, що питання риторичне.

– У нас був роман? – уточнила з посмішкою. – Впевнений?

– Чому був? Є. Або буде. Що не так з цією мапою, га? Бачу, вона цікавить тебе більше ніж мої зізнання.

Я тицьнула пальцем у чорнильний хрестик:

– Це напевно острів, про який розповідала Жаклін. Той, де знайшли «Ластонію» багато десятиліть тому. Проблема в тому, що він – не точка Х. Мій дім тут, – я вказала на північну півкулю, – і можу гарантувати: мене не везли через пів світу, щоб запхати в міжсвітовий підводний човен. Усе зайняло від п’ятнадцяти хвилин до пів години. Є ідеї, як це пояснити? І… Стривай! Що ти казав про зізнання?!

Рік проігнорував останнє зауваження. Обігнув мене і стрімким кроком попрямував у ту частину човна, де, за словами вченого, працювали експерти.

– Гей! Ти куди?..

Він навіть не озирнувся. Проскочив у двері і швидко заговорив, звертаючись до невидимих мені співрозмовників. Я пішла за ним, але не встигла досягти перегородки, коли шаєр повернувся, несучи невелику згорнуту мапу. Схопив мене за руку і потягнув до стенду.

– Дивись, Аню! – Пришпилив розгорнутий папір на дошку. – Вгадай, де тут точка Х?

Незнайомі континенти і океани… Світ Долінеї? Схоже.

Я вказала на південну півкулю – приблизно в тому місці, де розташовувався острів Керейри у нашому світі.

– Що тут?

– Долінея.

У мене голова пішла обертом! Що за божевілля?! «Ластонія» – ключовий елемент переміщень, жодних сумнівів, але невже вона є одночасно в обох світах?!

– Вперше «Ластонію» помітили на початку минулого століття, леді, – долинуло з-за моєї спини. – Її досліджували, але не переміщали. Кілька десятиліть потому на ній із нізвідки з’явився хлопчик. Він тиждень прожив у палаці і зник, коли його повезли на човен, щоб на місці розпитати про подробиці. За «Ластонією» встановили спостереження. Двадцять три роки тому в Долінею прибуло посольство, і відтоді «Ластонія» належала ластонцям. Кажете, у вашому світі вона розташовується за тими ж координатами?

Я різко обернулась і ледь не зіткнулася з тим самим ученим. Його окуляри сповзли на кінчик носа, лоб блищав від крапельок поту, губи азартно посмикувалися. Він був донезмоги схвильованим і нагадував пса, що взяв слід.

– Так каже мапа, – я не хотіла вводити його в оману беззаперечною згодою. – Але цей хрестик може означати що завгодно. Мене перемістили звідси, – я вказала на місце, що в світі Долінеї було посеред океану, – тому зарано робити висновки.

– Навпаки! Прошу вибачення, сіре. Леді. – Вчений рвонув до виходу, смішно підкидаючи довгі ноги. – Це змінює все!

– Що це з ним? – Я торкнула Ріка за плече. – Він завжди такий?

– Звідки мені знати? Я його вперше бачу. Але він має рацію. Якщо місцезнаходження «Ластонії» і точки Х не збігається, отже, для переміщення «Ластонія» уже не важлива.

– Уже?..

Я осіклася, вражена несподіваною ідеєю. Керейра не чарівник, це точно. Він – умілий маніпулятор і показує іншим те, що вони хочуть побачити. Потрібні шпигунські пристрасті – отримуйте, бажаєте містику і драконів – завжди будь ласка. Його сила – дослідження нацистських учених і сучасні експериментальні технології. Смішно припускати, що така людина прив’яже себе до певної точки на карті.

– Якийсь портативний пристрій? – Це давало реальну надію одного разу знайти вихід. – Міні-«Ластонія»? Жаклін згадувала про двері, в які міг пройти тільки Мануель. Вона пояснювала це магією, але ми в таке не віримо, правда? Тож суть у приладі… Він досить маленький, щоб не впадати в око. Як думаєш, Керейра постійно носив його із собою?

– Думаю, це з’ясується швидко. Відійди! – Шаєр пригорнув мене до себе, звільняючи шлях для вченого, що мчав через приміщення з воістину натхненним (або божевільним, тут варіанти могли різнитися) виглядом і оберемком креслень. – Продовжимо екскурсію? Обіцяю, ти не залишишся осторонь від ластонських таємниць, але сьогодні у мене… Хм, вихідний. Мабуть, перший за останні кілька років. Як щодо провести його зі мною?