"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Я вірю в чудеса, але не в дурість. Моя підсвідомість точно не прибрала б захист за мить до пострілу. Тим паче, поряд із… із тобою.

«З кошмарною махиною для вбивства, на яку і дивитися моторошно», – залишилося невисловленим, та Дракон напевно зрозумів, що означала пауза.

Він зітхнув і підвівся.

– Можу довести. – Ривком проставив мене на ноги. – Не лякайся, це безпечно. Для тебе.

Цікаве уточнення… Але обміркувати його я не встигла, бо наступної миті летіла на гострі золоті пластини.

– Та що з тобою не так?! – Я виставила перед собою руки, щоб хоч якось зменшити масштаби очікуваної травми. – Тобі лікуватися треба! А-а-а! Га?..

Під долонями була шкіра – тепла, гладка, засмагла, вона вкривала грудні м’язи. Справжня шкіра! Не луска, не панцир, не силове поле – мої пальці торкалися людського тіла.

– Ми не можемо зашкодити одне одному. Щит зникає сам. Приблизно це і сталося з Драконом Нордесом, коли він полюбив Ньепу, – прозвучало без особливого жалю. – Розумієш, Аню? Річ не в магії чи надздібностях, а в почуттях. Не обов’язково в неземному коханні… Довіра теж підходить.

– Раніше твій не відключався!

– Раніше все було по-іншому.

Спалах фотоапарата змусив мене заплющити очі й відсахнутися, перш ніж я підняла голову, щоб подивитися своєму супутнику в обличчя. Коли кольорові кола зникли, Дракон знову став Драконом.

– У тебе серце б’ється! – Легкий дотик змусив одну з пластинок на його плечі зникнути і повернутися через секунду.

– Це проблема?

Я пройшлась обома руками за лусці як по клавішах піаніно.

– Ти живий, – мовила задумливо.

– А не маю бути? Емм… По-моєму, без медиків не обійдеться. Ну добре, відпочивай. Ми впораємося без…

– Ріку?

Він уважно глянув мені в очі:

– Що?

– Це ти чи Дракон-засновник? – я не відчувала незручності, запитуючи про найважливіше.

Його долоня накрила мої пальці.

– Сумніваюся, що Дракон дозволив би гратися з собою.

– І я не Ньепа? – ще одне питання вимагало термінової відповіді.

– І близько ні.

– Ми – примари? – Я не вірила в хепі-енди, особливо в такі.

Рік обернувся до дізнавача, що спостерігав за нами здаля:

– Кано! Де взяти довідку про те, що ти не примара?

– Ви можете розпорядитися про створення Комісії у справах привидів після повернення до палацу, сіре. Дозвольте нагадати, що годинник цокає. Чи не бажаєте залишити пояснення до спокійніших часів?

Пояснення? Я струснула головою, прибираючи з думок усе зайве. Дізнавач має рацію – час не стоїть на місці. Якщо у «МАКІС» залишилися посіпаки, життя шаєрона Вікарда закінчиться із заходом сонця. Щоправда, його вбивцям це не дасть ні безсмертя, ні влади над світом… Слабенька розрада, знаю. Я сподівалася, мені вона не знадобиться.

– Куди йти, що робити? – Мене помітно похитувало, проте в мозку вже не творилося казна-що. – І з ким? – Я збиралася довести справу до кінця хоч із Ріком, хоч із шаєром, хоч із Драконом Нордесом і його сучасниками.

Завдання залишалося тим самим – натиснути на Валері. Ну і на Аріну за компанію, оскільки її батько тимчасово вибув із дійсності через поранення.

Основна надія на руду – всюдисущу і всезнаючу. Ось тільки Кано помилився. Вона настільки фанатично заперечувала саму можливість існування Дракона-засновника, що після «зустрічі» з ним віч-на-віч злетіла з котушок.

Лікар запевняв, це лише шок. Реакція психіки на надзвичайну ситуацію. Кілька годин або днів – і він мине. Валері стане осудною і відповість на питання. А якщо пощастить, Керейра отямиться ще раніше. Він, навпаки, прагне чудес і буде радий поговорити відверто. Скажімо, за обіцянку помилування, еліксир вічного життя або вигідний шлюб для дочки. Ну а доти треба вірити в удачу і молитися будь-яким богам. Втім, шаєрон Вікард ніколи не відрізнявся релігійністю, тому вищі сили навряд чи йому допоможуть.

До палацу ми поки не поверталися – Кано вважав, що друге жертвоприношення має відбутися десь у цьому районі Далайни. Історичні місця – страшна сила. Військові уже виявили дві компанії, що почали відроджувати своїх «драконів», – хто за допомогою алкоголю, хто за допомогою наркотичних засобів. На щастя, доморощені цінителі містики практикували не жорстокі криваві ритуали, а банальні оргії.

– Сір чи Рік? – Судячи з поведінки оточення, золотопластинчасте чудовисько точно належало і нашому часу, і роду ріє Нордесів.

– Рік, Аню. Я вже казав.

А чи говорив він це у реальності? Я поки не до кінця вірила навіть власним відчуттям і точно не збиралася покладатись на відомості, отримані в напівтритомності.

– Гаразд, Ріку, повірю тобі на слово… Що смішного? Від людей ти більше не ховаєшся, і це підозріло.

– Я ніколи не ховався від людей. Тільки від журналістів.

– Які тут тебе чомусь не лякають.

– Яких звідси не випустять із компрометуючими негативами. Не хвилюйся, Аню. Все під контролем, – прозвучало досить пригнічено.

«Я ризикую, шаєр отримує лаври. Все як завжди», – додумала я невисловлене.

Але, можливо, це рвалася назовні моя власна уїдливість.

– З Валері поспілкуватися не вийшло. Хто залишився? Аріна? – я постаралася не забігати наперед і не звинувачувати нікого огульно.

– Безнадійний випадок. Нічого не знає, ні в чому не брала участі. Стверджує, що її теж використовували. Начебто не обманює. Хоча… Я б не вірив дівчині, яка намагалася вбити власного батька.

Ось і я ні на мить не повірила, нібито у Аріни немає міркувань щодо поточних подій. Коли вона сперечалася з Мануелем, він звертався до неї не як до нетями. Керейра збирався подарувати доньці владу над Долінеєю. Він вважав її досить розумною, щоб оцінити його плани.

– Де вона?

– Он же. – Рік провів мене до автомобілів, що заполонили простір перед замком.

Аріна сиділа під охороною в одному з критих брезентом кузовів. Нам вона не зраділа: мене назвала тупою лялькою, мого супутника – безголовим броненосцем, і побажала нам обом здохнути до вечора. Звинуватила в шпигунстві, в крадіжці, в насильстві над особистістю… Якоїсь миті мені здалося, що ця дівчина грає героїню книги, причому вельми бездарно, потім я зрозуміла: вона намагається поводитись як Валері.

– Ігнатьєва передала дізнавачу ваш щоденник, Аріно. – Я хотіла дивитися на неї без неприязні, але спогади про наше перше «знайомство» заважали зображати нейтралітет. – Той, який ви вели два роки тому. Я знаю, що вас силою змусили приїхати в Долінею. Ви – не злочинниця. Коли долінейські вчені з’ясують, як переміщатися між світами, вас повернуть додому, до матері і сестер.

– Краще поверніть мені Патріка! – огризнулася вона. – Я не дитина, якій потрібна мамина спідниця! Я хочу свого чоловіка!

Категоричність, з якою Аріна це заявила, зовсім не поєднувалася з її обличчям, спотвореним стримуваними риданнями.

– Ви хочете додому, – якомога м’якше вимовила я. – Вам набридло бути маріонеткою, і ви хочете самі творити свою долю. Через деякий час ви погодитеся зі мною, нехай буде й запізно.

Вона кинулася на борт кузова з несподіваною люттю, але вистрибнути не ризикнула. Як на мене, це було хорошим знаком. Незважаючи на горе, Аріна розуміла наслідки своїх вчинків.

– Він мертвий! Усе скінчено!

«Сказати чи ні?» – не наважувалась я.

Хто знає, як поведеться Аріна, дізнавшись про таємниці Патріка? Ймовірно, ще більше озлобиться. З іншого боку, вона помітно відрізнялася від звичайних дівчат. У неї був не найприємніший досвід дорослішання, тому деякі речі вона мала сприймати стійко. Хоча б зовні.

– Патрік убив вашу колишню служницю.

– Ту злодійку? Туди їй і дорога! Та вона… Та він… Та я…

– Це зізнання в співучасті? Скажіть, куди збирався ваш батько після відродження Ньепи, і не підете під суд як замовниця вбивства.

Аріна стукнула кулаками у брезент і ледь не випала, коли в ньому виявилася дірка.

– Він мені не батько! – крикнула відчайдушно. – Він псих! Хворий на всю голову! Хоче віддати мене чудовиську!

– Цьому? – Я смикнула на передній план вкритого «золотом» Ріка. – Ні? О, не відмахуйтеся так категорично. Дракона-засновника у наш світ не повернути, але у Мануеля є план Б щодо чинного шаєра або його братів. Не бажаєте співпрацювати, Аріно, – ваше право. Ходімо до Керейри, сіре. Боюся, заради його зізнання вам доведеться взяти шістнадцяту дружину. А що? Вони у вас все одно мруть надто швидко. Однією більше, однією менше… Ця на вигляд здорова, кілька років протягне.

Рік закашлявся, і я стукнула його по спині, нітрохи не побоюючись за свою руку.

– Комарика проковтнули, сіре? Буває. Раджу для весілля вибрати погожий день, а то ці тварюки запросто спаскудять вашу з Аріною шлюбну ніч. Нагадайте, куди відвезли Мануеля? Ми можемо домовитися з ним навіть по телефону. Він при смерті, тому доведеться прискоритися… Але нічого страшного, я бачила поблизу священика, а роль нотаріуса може виконати дізнавач Кано. В Долінеї ж згода нареченої не потрібна? Дуже зручний звичай.

Ми встигли відійти кроків на десять, коли позаду пролунало протяжне виття, в якому проскакували більш-менш розбірливі слова. Оповідали вони про те, що Аріна мені не вірить, але знає про закони Долінеї занадто мало, щоб відрізнити вигадку від правди, і не хоче ризикувати своїм майбутнім.