"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

/Зі щоденника Аріни Керейри/

«Варіант номер сім» повністю вийшов з-під контролю. Навіть Ігнатьєва визнає, що не впоралася. Чи це знову пропаганда? Кажуть, тієї жінки не існує. Татусь вигадав, щоб лякати інших. Ще, кажуть, вона не з нашого світу. І, кажуть, він цінує її не менше ніж мене.

Всі страждають і чекають, коли ж сторона Х прийде з ордерами на арешт.

Тато не дуже шкодує про втрачені гроші, але привертати увагу не хоче. Якщо його запідозрять і спіймають, зруйнується угода століття. Я заміж не вийду, ха-ха-ха! Не стану дружиною психа, який пообіцяв Керейрі безсмертя і владу над світом.

Сподіваюся, сторона Х не забариться. Це наш шанс, Патріку. Якщо татуся засудять і розстріляють, я буду вільна.

***

/Долінея/

Я знала, що сльози не допоможуть, але не могла їх вгамувати. Вони текли по щоках, потрапляли на губи, лоскотали підборіддя… Серветки не рятували – через гострий біль я насилу координувала рухи і не встигала витирати обличчя.

«Маю вигляд похмільної панди», – але, чесне слово, мене це майже не хвилювало.

Головне – клятий шаєр у пориві співчуття пообіцяв вислухати мою версію того, що я робила в його спальні і як дізналася, де він ховає секретні документи. Звичайно, совість перестане гризти його раніше, ніж кваплива жінка на ім’я Роксі дістане всі уламки імпланта, але відстрочка – вже щось. Якщо пощастить, мені дадуть анальгетик і на допиті я зможу мислити тверезо.

– Довго ще, Роксінель?

– Так, сіре.

Як не дивно, Рікадор ріє Нордес теж був у лабораторії. Уникав дивитися на мою опухлу від сліз фізіономію, зате закривавлені бинти і щипці його не бентежили.

Незважаючи на зовнішню байдужість, я бачила: він незадоволений. Не дивно! Шаєр витратив п’ять хвилин свого дорогоцінного часу на лицедійство перед камерою в надії дістати передову ластонську технологію, але сам же її і зруйнував. А винен хто? Я, звісно. Шаєри ніколи не помиляються.

Черговий уламок впав в урну. Роксі схилилася до мого вуха, збільшила інтенсивність світла. Критично похмикуючи, полізла в рану пінцетом.

Я скрипнула зубами, коли половиною голови пройшла хвиля болю.

– Чи не можна швидше? – попросила придушено. – Або з анестезією.

– Не хочу нічого пошкодити, – відрізала вона.

Як на мене, йшлося не про мій організм, а про залишки пристрою.

– Вас можуть прив’язати до крісла ременями, – люб’язно запропонував Рікадор.

– Дякую, але в цьому сезоні ремені вийшли з моди, – як потерпіла сторона я мала повне моральне право говорити в’їдливо.

Роксі витягла ще шматочок.

– Залишився остов, – попередила, змінюючи інструмент на більший. – ТіК-опромінення показує, що імплант сидить не глибоко, зате міцно. Впився як кліщ. Продовжуємо?

Питала вона, звичайно ж, не мене.

Шаєр величаво кивнув:

– Поспішіть.

– А як щодо анестезії? – Мені майбутня процедура зовсім не подобалась. – Я не брешу, що це до біса боляче. Запитайте шаєрона Вікарда. Коли я намагалася позбутись цієї штуки самостійно, то непритомніла.

– Ось і добре. – Роксі без особливого співчуття обдарувала мене ваткою з нашатирним спиртом. – Зекономимо на препаратах.

– Я серйозно!

Вона знизала плечима:

– Мені потрібно бачити вашу реакцію. Ця річ – не хворий зуб. Я не знаю, як вона поведеться під час видалення.

– Наприклад?! – Краще б мене не лякали.

– Може, вибухне. – Роксі посунула ближче пляшку з дистильованою водою. – Або почне вгвинчуватися вам у мозок. Не ковтнете наостанок?

– Води? Спасибі, обійдусь. А що там про вибух?..

– Анестезія завадить це відчути.

– А хіба не в тому і сенс?! – Я розуміла, що її посмішка натякає на жарт, але сміятися чомусь не хотілося.

– О, ні. Сенс у тому, що якщо біль буде по-справжньому нестерпним, імплант залишиться у вас.

– Дістанете під час розтину? – Впевнена, шаєр стежив за процесом не для того, щоб визнати невдачу і відступити.

Роксі обурено змахнула руками:

– Що ви таке кажете?

– Описую логічне продовження історії. Хоч я охоче послухала б спростування.

– Дурниці! Я завідую лабораторією, а не порпаюся в кишках. Трупами займається Джель кількома поверхами нижче.

– Яке полегшення.

І я поринула у небуття з думкою про те, що це буде моїми останніми словами, тому що Роксі смикнула імплант без попередження.

***

Перше, що впало в очі після глибокої непритомності, – сонце в зеніті. Друге – величезне настінне дзеркало, в якому відбивалося обмотане бинтами лякайло – власне, я, причому впізнавалась я тільки завдяки помітному одягу. Третє – масивна шафа, напхана товстими шкіряними папками, і широкий стіл з темного дерева, завалений паперами. Четверте – самотня цукерка у вазочці на підвіконні. І п’яте – Рікадор ріє Нордес із телефонною слухавкою біля вуха.

Він стояв у тіні фіранки, напівсхований розкішним аспарагусом, і уважно когось слухав. Я не ризикнула відривати його від розмови. Спробувала вилізти з крісла, виявила, що воно на коліщатках, прокотилася кілька метрів до стіни, відламала листочок аспарагуса…

– Все, – різко кинув шаєр. – І більше ніяких відвідувачів, Рендала це особливо стосується. Він із того покоління, яке пам’ятає поклоніння драконам. Терпіти не можу пережитки минулого і маячливу нав’язливість. До речі, передайте Роксі, що її піддослідна отямилась. Так, нехай поспішить. Я не збираюся чекати довше життєво необхідного мінімуму.

Старанність долінейської влади з кожною миттю лякала все сильніше. Рікадор так хотів допитати мене, що особисто очікував пробудження? Схоже, у нього проблеми з головою. Трудоголізм у запущеній стадії або ж банальна параноя.

Я доторкнулася до скронь, що наче розколювались. Ніяких колючо-ріжучих корон не відчувалося, зате до вуха була примотана грубезна марлева пов'язка, тому звуки приглушувалися.

– Як почуваєтесь, Анню?

Шаєра дійсно це цікавило? Смішно, ха. І лицемірно.

– Я в змозі відповідати на запитання, але навряд чи скажу щось нове.

У лобі ніби застрягли розпечені голки, тому хотілося скоріше розібратися з допитом і потрапити куди-небудь, де ніхто не кричить, не стукає каблуками по підлозі, не жбурляє телефонні слухавки, не шелестить папером… Куди завгодно, де можна заплющити очі і не ворушитися годинами.

– Я питав про ваше здоров’я, – байдуже промовив Рікадор. – Данина ввічливості. Відповіді: «Дякую за турботу, сіре» було б досить.

– О, точно! Дуже вдячна, сіре! Не уточните, за що? Ну, раптом хтось запитає, а я не в курсі?

«Це зараз ластонці заганяють мене в труну чи я сама рию собі могилу?» – промайнула тривожна думка.

Шаєра злити не можна. Він тут головний. Від нього залежить, дадуть мені на вечерю курячий суп чи вівсянку з товченим склом. Але огидне самопочуття негативно позначилося на інстинкті самозбереження. Все навколо дратувало – і яскраве світло, і гучні звуки, і людина, що вважала себе центром Всесвіту.

Що заважало йому просто мовчати? Навіщо постійно демонструвати зневагу? Ми обидва знали, що я для нього була кимось на кшталт миші, яка переносить корисний вірус. Тепер миша одужала. Останні тести – і можна присипляти. Ну або викинути на смітник, однак дохла особина краща, як не глянь.