Розділ 2.1. Правда, що не має значення
/Зі щоденника Аріни Керейри/
Так! Так! Так! Дістав ляпаса, татусю?! Я це зробила! Система скорилася з першого разу. Ви всі такі розумні, що аж нудить, але я вас обіграла!
Це було захопливо. Немовби наживо! Комп’ютерні ігри – ніщо в порівнянні з твоїми експериментами, мій ненависний татку.
Дякую за чудовий день, телепні. Панькайтесь зі своїми технічними звітами і страждайте, тому що баг вам не знайти ніколи. Його немає! Все працює як треба, дурні. Для мене. Не для вас!
Щоправда, «варіант номер сім» – огидний вибір. Мені більше подобалися варіанти «два» і «шість». Та гаразд, дарованому коневі в зуби не дивляться, краденому – тим паче.
Чи угробити «сімку»? Вона якась загальмована, управління барахлить…
Ой, неважливо. Так навіть цікавіше.
Готуйся, татусю. Ти зіпсував моє життя. Твоє я перетворю на пекло.
***
/Долінея/
Мене начебто не били, проте шляху в темницю я не запам’ятала, бо відключилася по дорозі – спіткнулась об поріг, легенько стукнулася правим боком голови об наплічник конвоїра і замість того, щоб чортихнутись і йти далі, знепритомніла.
У катівні мені сподобалося. Там було прохолодно, темно і тихо, пахло свіжою сосновою тирсою. Ніхто не лякав вигадками про Душогубку і кровожерливого Дракона, ніхто не шепотів страшилки про принца Ендера. Навіть Айра, вдосталь оплакавши нещасливу долю утриманки-злочинниці і похваливши кучері принца, кудись зникла.
Ми розділились остаточно. Після непритомності я більше не плутала її думки і почуття зі своїми. Ми існували порізно. Я – людина з плоті і крові, вона – щось на кшталт голосу в навушнику, який озвучує не тільки чужі міркування, але й відчуття: нав’язливий, дратівливий, і водночас нешкідливий.
Не сперечаюся, на торжищі Айрі вдалося мене задурити. Я діяла за її вказівкою – так, як вимагалося від слухняної безприданниці з дворянського роду. Як вона мені нашіптувала!
Однак зараз сумніви розвіялися. Спостерігачка – Айра Керейра, а не Аня, майбутня юристка. Вона уявляє себе на моєму місці і насолоджується ситуацією, в яку мене втягнула. Їй хочеться взяти участь у забавах принца Ендера. Для неї те, що відбувається, – спосіб полоскотати нерви і влаштувати передозування емоцій.
Тварюка!
Хто ж вона? Чому обрала саме мене? Навіщо грається?!
Я провела без сну понад добу, тому довго роздумувати про свої біди не могла. Очі злипались, думки розбігалися… Спів цвіркунів заколисував, нудотно-солодкий аромат, що тягнувся із невеликого віконця, спричиняв бажання прикрити обличчя руками.
Я задрімала. Сказала собі, що обов’язково прокинусь у своєму ліжку, і випала з реальності години на три, не менше.
Мене розбудила чиясь присутність. Чи почало світати?
Не впевнена. Але очі я розплющила точно не вдома.
В катівні.
Майже ідеальне місце для відпочинку виявилося катівнею! Ну чи не прикро?
Перші сонячні промені позолотили ґрати, що перекривали довге вузьке вікно під самою стелею, і з тіні постали пристрої, призначення яких мені знати не хотілося. Вони мали зношений вигляд, якщо можна так сказати про інструменти ката. Я впізнала набір кліщів, пил і молотків, великий асортимент цвяхів, вражаючу колекцію напилків (спасибі дитинству, проведеному в майстерні батька) і дибу (спасибі телебаченню).
Якесь шарудіння мене насторожило.
Я здригнулась, хоча лякатися треба людей, а не щурів.
«А чи не злючий Дракон-засновник поспішає по паскудну душу Айри?» – майнула глузлива думка.
Легенди не завжди вигадка. Може, резиденцією справді повзає вогнедишне чудовисько і розподіляє придворних на сніданок і обід.
Я сподівалася, що одного разу принц Ендер стане вечерею.
Потім зовсім прокинулась і побачила: поруч стоїть чоловік.
Він був високий, масивний і темноволосий. Дуже смаглявий – чи то з жителів півдня, чи просто засмаглий до чорноти. Коротке волосся стирчало їжачком, і це викликало усмішку. В очах відбивалося вранішнє сонце, і це лякало.
Але я тільки мигцем глянула на обличчя незнайомця. Увагу прикувало дещо інше.
Обладунки.
Точніше, верхня частина обладунків.
Ніколи в житті не бачила нічого подібного!
Майстерність їхнього творця вражала уяву. Загострені донизу позолочені лусочки накладались одна на одну з такою точністю, немов невідомого візитера покривала справжня луска. Вони блищали, незважаючи на сутінки, що панували в катівні, і злегка стовбурчилися, коли він дихав.
Металеві рукавички теж були незвичайними. Вони залишали пальці відкритими, але шкірилися довгими, знову-таки золотими лезами.
Штани… Хм, нічого примітного. Якась груба темна тканина, помітно потерта на колінах. Чоботи – вузькі, з короткими халявами і травинками на підошвах
Незнайомець дивився на мене, я – на лускаті обладунки. В моїй уяві вони не поєднувалися з професією ката, проте хтозна?..
– Аліє, роне, – сказав він м’яким приємним голосом.
Дивно. Досі я розуміла тутешню мову. Чи лінгвістичні чудеса зникли разом із Айрою? Важкувато доведеться без автоматичного перекладача.
– Доброго ранку, – відповіла я. – Доброго, правда ж? Чи замість сніданку мені запропонують дибу?
Невідомий розсміявся.
– Аліє, роне? – повторив з питальною інтонацією. – Ре даво, аліє? – Його співчутливий погляд заважав злякатися, хоча обставини зобов’язували.
– Аліє, аліє. І роне, так. – Надія поспілкуватися згасла, ледь зародившись.
Він азартно усміхнувся, попрямував до найближчої стіни…
І пройшов крізь неї, ніби не помітивши перешкоди.
«То он ви які, примари!» – я встала із всипаної тирсою підлоги, де провела ніч, і обтрусилася.
Настрій різко погіршився. Ймовірно, дуже скоро резиденцією принца Ендера шастатимуть два привиди: один у приголомшливих обладунках, другий – у чудових шкіряних штанях. Із нас вийде непогана парочка лякайл.
Ось тільки мої плани не передбачали долі примари.
У це божевілля мене втягнула Айра Керейра, їй і відповідати перед законом! Знати б ще, як її впіймати… Або хоча б викликати на діалог.
– Ліа дес, аліє! – прозвучало урочисто за моєю спиною.
Голос я пам’ятала: він належав безтілесному чоловікові в золотистих обладунках. А інтонації поставили мене в глухий кут.
Таким гучним, відверто пафосним тоном оголошують про вручення диплома або про реєстрацію шлюбу. Я немов на мить перенеслася додому!
І одразу повернулась у непривабливе буття, тому що незнайомець з’явився переді мною і біля мого обличчя блиснули тонкі леза.
«Вони не справжні! Ти – фантом!» – я завмерла, вдивляючись у тьмяні відображення своєї переляканої фізіономії.
Чомусь саме вигляд моєї спотвореної вигином клинків пики запевнив, що краще не намагатися відштовхнути гострі леза голими руками.
– Вікер, ліа дес!
Я наказала собі мовчати. Хто знає, що означають ці слова. Ще ляпну щось не те і продам душу місцевому аналогу диявола. Спасибі, обійдуся. З мене вистачає Айри, Його обпаленої Високості і озброєного привида. З цим би розібратись, а не влазити в нові неприємності.
– Вікер, анде!
На голову опустилась на подив легка (без перебільшення, навіть невагома) корона. Матеріалізувалася з нізвідки. Просто з’явилася!
Втім, про неї я дізналась через кілька хвилин, коли машинальним рухом спробувала прибрати волосся з лоба, а тоді здалося, що привид збирається розплющити мій череп своїми залізними рукавицями.
Зі скрипом відчинилися двері. Я остаточно втратила самовладання і кинулась до виходу. Налетіла на когось, збила його з ніг…
Подумала, що згодна навіть на зустріч із Драконом-засновником, і помчала тьмяно освітленим коридором, потай сподіваючись, що до замаху на принца мені не пришиють ще й напад на охоронця.
– Айра Керейра? – почула незадоволене бурчання, звертаючи за ріг. – Негайно зупиніться і заспокойтеся.
Ні, Айра поки не повернулась, але я розуміла кожне слово!
Що ж, це обнадіювало.
Лише трохи.
А ще моя щока пам’ятала випадковий дотик теплих пальців того, хто поклав мені на голову легкий вінець, і я майже не сумнівалася: невідомий у незвичайних обладунках цілком матеріальний.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!