Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
/Зі щоденника Аріни Керейри/
Це правда. Патрік не обманював. Не придумував відмовки і не ухилявся від зустрічей! Небезпека реальна. «Запобіжник від зради» існує.
Старого більше нема. Я ніколи його не любила, але чомусь на душі гидко і бридко. Чим він насолив таткові? Чим заслужив такої долі?! Тим паче тепер, коли з «Опальною принцесою» покінчено, а про день Х він нічого і не знав?!
Дивак не вірив у магію. Сміявся з Керейри і його планів. Дурень! Над ним літали дракони, але він ігнорував навіть це.
І що далі? Хто на черзі? Невже фанатичка?! Не здивуюся. Вона брала участь у підготовці дня Х, і вона в тюрмі…
Ну й ну! А раптом смерть старого – попередження для Жаклін? Для Патріка?!
Чи для мене?!
***
/Долінея/
– Сіре, ви впевнені, що хочете показати леді Айрі… вибачте, Анні труп? – поцікавився Джель, спостерігаючи за нами з шаєром відверто диким поглядом.
Мене теж хвилювало це питання. Я не патологоанатом і не екстрасенс, мені мертве тіло ні про що не скаже.
– Ні, – відрізав Рікадор. – Але леді має побачити, як вчиняє Ластонія з тими, хто йде проти неї. Поспішіть, Джелінере.
– О, можете не поспішати. – Я не жадала брати участь у черговому повчальному експерименті шаєра. – Джелінере, якби мій імплант вибухнув, мене б теж запхали в такий маленький скрипучий ящик? Чому їх не роблять більшими?
Джель щось нерозбірливо пробурмотів і вказав на металевий стіл, де лежало прикрите простирадлом тіло.
– Е… Ви впевнені, сіре?
– Залежить від того, чи збирається леді Анна і далі провокувати Ластонію.
Шкода, що поблизу не було нічого важкого. Чесне слово, Рікадору не завадило б повернути мізки на місце чавунною сковорідкою.
Скільки можна, га? Ми вже не раз обговорювали мене і Ластонію. Мені здавалося, він усвідомив: я – випадкова людина в усьому цьому божевіллі, а не супершпигунка з таємною місією.
Тобто…
Стоп!
Звичка до підозр зіграла поганий жарт. Шаєр же сказав «провокувати», а не «підтримувати»! Чи означало це, що його хвилювала моя безпека?
– Що ви маєте на увазі? – Я дивилась на нього, затамувавши подих.
– До мене дійшли чутки про те, що ви намагаєтеся самостійно відшукати Аріну Керейру і відповідальних за ваше переміщення людей.
– Ці чутки перебільшені, сіре. Без нагляду я провела лише пів години. Гадаєте, за цей час я зробила прорив у розслідуванні?
Рікадор проігнорував мої аргументи.
– Ви привернули увагу Ластонії, – сказав сухо. – Прямо перед вами лежить наочний приклад того, що трапляється з тими, хто покладався лише на власні сили і кинув їй виклик. Бажаєте насолодитися видовищем?
Ні, цього я не бажала! І шаєр не сумнівався, що підібгаю хвіст і відступлюсь! Якби він не дивився з такою зарозумілістю, я б пішла звідти без зайвих слів. Але мені хотілося довести, що я готова до боротьби і наслідків. Чи я просто жадала його позлити?
– До мене теж доходили деякі чутки. – Я підійшла до столу. – Кажуть, Анд… Уштер Отт наклав на себе руки і навіть залишив прощальну записку.
– Це брехня, – рівно відповів Джель.
– І немає ніяких страхітливих малюнків, які розповідають про небезпеку видалення імпланта?
Він скрипнув зубами:
– Є фотографія Уштера Отта, яку підкинули в камеру Жако Лей. Кольорова. Як сказав він… Як сказала вона, моментальна. З логотипом вашого світу.
– Ну й…
Я не знайшла слів для відповіді. Правда про смерть Андрєєва була і простіша, і гірша за плітки. Ластонія перейшла всі межі. Вони зовсім страх втратили?! Кольоровий знімок – як підпис на місці злочину. Ластонці поставили хрест на дипломатичних відносинах, які підтримували ось уже двадцять три роки. Але навіщо? У чому сенс за мить руйнувати мирне співіснування?
«Післязавтра Мануель Керейра віддасть доньку майбутньому правителю Долінеї. Буде переворот, і ставлення нинішньої влади втратить значення», – майнула неприємна думка.
Семен Андрєєв і Жаклін Сон – не пішаки в «МАКІС». Вони могли б видати план змовників. Смерть одного з них заткнула рота й іншому.
– Не треба, леді!
Я відкинула простирадло. Нічого особливо страшного не побачила – щодо тіла без голови дівчина-стажерка перебільшувала. Рана була як діра від кулі великого калібру. Я переглянула чимало кримінальних серіалів, щоб мати приклад для порівняння.
– Спочатку я думала, що імплант – це для маріонеток, – зауважила спокійно.
Рікадор висмикнув із моїх пальців край простирадла і накрив Андрєєва.
– Ми вважаємо, що всі ластонці – маріонетки, – сказав похмуро, – тому що імпланти Отта і Жако Лей однакові і схожі на поламаний ваш. За допомогою них можна або керувати, або бути керованим. Це залежить від…
– Від програми! – перебила я. – Айра влізла в систему, використовуючи коди доступу свого батька! Він – той, хто контролює «МАКІС», причому в буквальному сенсі! Мозковий центр!
Джель дивився здивовано і, впевнена, хотів запитати, що таке «МАКІС», але шаєр виштовхав мене на вулицю відразу ж після згадки про цю організацію.
– Не тільки Керейра управляє іншими, – прийшло осяяння, коли двері моргу зачинилися за нашими спинами. – Пам’ятаєте ранок, коли я прокинулась у вашій спальні?
– Ви там ще й спали?
Ну що за людина? До будь-якої дрібниці причепиться!
– У моїй голові тоді сиділа жінка. – Я твердо намірилася не реагувати на зауваження, а то, чого доброго, ще почну огризатись у відповідь і миттю повернуся під замок. – Не вірите? Ви по-справжньому їй подобалися. Чесно. Це не міг бути Керейра.
Шаєр глузливо вигнув брову і запропонував мені руку. Я здивувалася настільки ввічливому поводженню, а потім помітила вдалині групу дівчат начебто у формі гімназисток і заспокоїлася. Гра на публіку – непросте заняття. Підозрюю, у Рікадора був досвід у цій нелегкій справі. Він ніби відчував спостереження!
– Заради долінейської корони Керейра запросто міг зобразити неземну пристрасть. Не дивіться так, Аню. Кано тримає мене в курсі подій.
– Кано нікому не довіряє. Вибачте…
Шаєр не образився. Чи притримав роздратування заради роззяв?
– Посада у нього така. Йому не можна мати улюбленців навіть серед правителів.
– Вам-то який резон влаштовувати змову, щоб скинути себе улюбленого? Нісенітниця.
– Кано вважає, що у мене є причини для бунту.
– Для бунту проти себе?!
– Проти традицій. Досить про це, Аню. Вам нема чого заглиблюватись у наші звичаї. І… Обережніше!
Я подивилась під ноги, очікуючи побачити непомічену яму, але небезпека підстерігала не там.
– Це має припинитися! – рик оскаженілого шаєрона Вікарда, що мчав повз і зупинився заради сварки, вдарив по вухах. – Я вимагаю скликати раду! Ластонія перейшла всі межі!
– Припиниться. – Рікадор відгородив мене від розлюченого брата. – Рада не потрібна. Якщо до опівночі Ластонія не надасть пояснення, завтра на світанку її візьмуть штурмом.
На обличчі Вікарда заграли жовна, його кулаки мимоволі стиснулись, очі грізно заблищали.
– Вони розгулюють по палацу як у себе вдома, – прохрипів він, кидаючи на мене сповнений ворожості погляд. – Спочатку треба розібратися з цим!
– Розбирайся, – погодився шаєр.
– Що?! Це дозвіл на арешти, сіре?!
– У вас є список підкуплених службовців. Займися ними. Вони – пішаки, але мені теж набридло їх терпіти. Тільки обережно, морг не безрозмірний. І так, це дозвіл на арешти.
Вікард залишився стояти з відкритим ротом. Наскільки я зрозуміла, він уже давно наскакував на Ластонію і не сподівався на підтримку правителя. Що ж, сьогодні на його вулиці свято… І на моїй, тому що біля бокового входу на поверх дізнавача Рікадор запропонував:
– Якщо поводитиметеся пристойно, то ввечері зустрінетеся з Ріком. Згода?
Я погодилась без уточнень. Що б не мав на увазі шаєр, воно того варте.
Виявилося, поводитись пристойно означало ходити за ним хвостиком і мовчати, причому мовчати – головна умова.
– Ви ж мене зовсім не витримуєте, – ляпнула я у відповідь. – Навіщо вам це?
– Заради Долінеї я і гримучу змію посаджу в кишеню, – вимовив він серйозно.
Я вважала за краще не розвивати його думку. Хвостиком – то й хвостиком, заради Долінеї – то й заради Долінеї… Згодом зрозумію, в чому підступ. Або запитаю у Ріка, якщо Рікадор дотримає слова.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!