"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Я чула, Елідій Мандрівник залюбки шокує жінок зовнішнім виглядом? Впевнена, колись він і з ластонців знущався. Вони ж люблять усе надприродне, хіба ні?

Грас присунувся ближче, ненавмисно брязнувши ременем з іржавою пряжкою, що додавався до диби. Я ледве стрималась, щоб не підскочити від різкого звуку.

– Ходять чутки, леді, що саме це й відправило сіра Елідія у відставку завчасно. Погана історія вийшла… Ластонська дівчина померла від розриву серця прямо в палаці. У бальному залі, уявляєте? Під час званої вечері, перед журналістськими камерами. Бідолаха! Громадська думка шаєру цього не пробачила. Його наступник, сір Рікадор, ніколи не з’являється на публіці з включеним силовим щитом, хоча йому це додало б любові народу.

– Тому що його луска золотиста і міцніша за звичайну? Як у Дракона-засновника? Це рідкість, правда?

– Так, леді. У північних широтах таке поєднання трапляється частіше, але для Долінеї сір Рікадор – уособлення легенди. Шкода, що він занадто скромний і не використовує спадковість у корисливих цілях.

«Взагалі-то ми обидва знаємо, що нинішній «сір Рікадор» – не справжній і золотими лусочками похвалитися не може», – я якимось дивом змовчала.

– Розкажіть про Ріка, Грасе. Чому він…

– Це заборонена тема, леді. Прошу вибачення.

Що ж, я й не думала, що інформацію мені викладуть на блюдечку.

– А шаєрон Елідій – не заборонена? – запитала з посмішкою.

Грас похитав головою:

– Шаєрон охоче виставляє своє життя на загальний огляд. Йому подобається увага. Але, чесно скажу, останні років сім він уникає гучних скандалів. А-апчхи! Вибачте!

Перекинутий під час чхання стелаж із затискачами прогуркотів по кам’яній підлозі. Я відскочила, рятуючись від залізяк.

– Сім років – це після смерті ластонки?

Хлопець заперечно махнув головою і знову чхнув.

– Протяг… Пилок айвії… Алергія… – пробурмотів, витираючи очі. – Ні, сір Елідій буянив, коли шаєрон Вікард відмовився від трону на користь сіра Рікадора, а не сіра Ендера. Сір Ендер був старшим, розумієте? Законним шаєром. Усі газети писали, що через гоніння леді Роксінель сір Вікард ухвалив несподіване рішення.

– Елідій хотів, щоб трон зайняв Ендер?! – здивувалась я. – Це ж… Це абсурд! Ендер і влада – як кіт і валеріана! Якщо їх звести, почнеться безлад!

– Сір… А-апчхи! Ендер… А-апчхи! Не завжди… А-апчхи! Був таким… А-апчхи!

Я здогадалася прикрити вузьке віконце під стелею, крізь яке лився нудотний аромат квітів, і Граса трохи відпустило. Ось тільки продовжити санкціонований дізнавачем допит не вийшло. Гуркіт привернув увагу доглядача. Нас вкрай ввічливо і відсторонено попросили покинути музей і не псувати експонати. З огляду на те, що частина колекції валялася на підлозі, совість заперечувати не дозволила.

– Можна піти в картинну галерею, – запропонував мій тимчасовий консультант.

Я погодилась і навіть встигла визначитися з наступними питаннями.

Нескінченний коридор, сходи, знову коридор… Я йшла за Грасом, уявляючи швидку розгадку частини таємниць, що мене мучили. Нехай хлопець і не найнадійніший інформатор, та часом чутки ґрунтуються на реальності. Може, і про дівчину Ендера писали газети? І про дивацтва шаєра Рікадора ріє Нордеса? І про кумедні випадки з життя ластонців?

– Аню! З тобою все гаразд?! – пролунало позаду, і я різко обернулася, не вірячи в реальність цього голосу.

Шаєр поспішав до мене з відкритими обіймами. Саме так – він збирався мене обійняти, та ще й виблискував радісною усмішкою!

– Це новий різновид психологічного тиску? – пробурмотіла я, відступаючи. – Страхітливо. Чесно.

– Журналюги! І сюди пробралися! Тсс… – шикнув Грас, зникаючи зі сцени.

До мене не відразу дійшло, в чому річ. Божевільна ніч у компанії драконів геть вивітрила з пам’яті той неприємний факт, що перед камерами потрібно зображати нестримний потяг до долінейського правителя. Аж прикро, чесне слово. Я так впивалася крихтами інформації, що абсолютно забула про неприємні обов’язки.

«Геть песимізм! Уяви на його місці Ріка і покажи неземне кохання!» – наказала собі, на мить заплющивши очі й «перемикаючись» на спогади про нещодавню поїздку в ластонське посольство.

– Аню, я так хвилювався! Чому ти уникаєш мене? Тебе ж не поранили?!

«У моєму світі ти б отримав «Оскар» за кращу драматичну роль» – майнула роздратована думка.

– Ріку! Любове моя! Я чекала цієї зустрічі цілу вічність! – Я кинулася Рікадору на шию і повисла мішком. – Години без тебе тяглися немов роки! Моє серце знемагало від розлуки! Я дивилась на місяць і вила як самотня вовчиця! Мені хотілося почути твій голос, відчути твої дотики, вдихнути твій… Гей! – Він підхопив мене на руки і потягнув до ліфта. – Чисто для довідки: я зараз стараюся заради преси. А ви?

– Я?.. Хм… Мабуть, теж. Не хочу, щоб медіа рознесли на весь світ про твоє божевілля.

– Впевнені? Збоку видається, ніби мої пристрасні зізнання позбавили вас розуму, і ви поспішаєте… одним словом, поспішаєте. – Присутність ліфтера заважала відвертості.

Шаєр ніби спіткнувся на рівному місці.

– Прокляття! Як я міг забути?! – з цими словами він закинув мене в ліфт і пішов геть, залишивши в цілковитому здивуванні.

– П’ятий, леді? – Чоловік у лівреї безпристрасно протягнув руку до кнопки.

– Перший! – Сидіти в чотирьох стінах не хотілося, тим паче за власним бажанням.

Стулки зійшлися, кабіна повільно поповзла вниз…

– Ви не проти працювати у вихідний? – запитала я, викидаючи з голови дивацтва Рікадора.

– Комусь же треба. Та й що святкувати? Мій дід вважав цей день Днем Нордесів, батько – Днем Дракона-засновника, син вихваляє Ньепу, дочка взагалі не визнає свят. Робота – найкраще місце, щоб пережити цю добу.

Ліфт зупинився, але я не поспішала виходити.

– Ви давно працюєте в палаці?

– Тридцять років, леді.

– Пам’ятаєте, як з’явилися ластонці? Двадцять три роки тому?

– Газети теж пам’ятають. Зайдіть в архів, леді. То були дуже веселі часи.

Підійшли якісь чиновники, й довелось вийти, щоб їх пропустити. Ліфт поїхав угору. Я вкотре пошкодувала, що так і не опанувала долінейський алфавіт, а потім помітила, що в коридорі першого поверху надто людно.

Мене оточували чоловіки. Суворі, підтягнуті, з військовою виправкою і різкими поглядами, вони немов безмовно волали про те, що є представниками правоохоронних органів. Цивільний одяг лише підкреслював їхній статус і не обдурив би навіть сліпого.

Я йшла повз них, намагаючись не видати хвилювання. Звичайно ж, їх зібрали через зникнення шаєрона Вікарда, а не через колишню ластонську шпигунку, але коліна все одно підгиналися. Чи то тому, що на мене дивилися прямо і без ніяковості, чи тому, що в людному місці ми з короною почувалися погано.

До кабінету Кано залишалося метрів десять, коли я відчула якусь неправильність. Щось вибивалося із загальної картини. Важко сказати, що саме, – я зосередилася винятково на тому, щоб нікого не покалічити.

Сім метрів… П’ять… Три…

В голові дзенькнув тривожний дзвіночок. Я різко пригальмувала і озирнулася. Строгі костюми, короткі зачіски, вимогливі погляди… Але що, до біса, привернуло мою увагу?!

– Дізнавач зайнятий, леді. – Шлях до кабінету перегородив високий плечистий чоловік з триденною щетиною і синцем під оком. – Перепрошую.

– Нічого страшного. Всі чекають – і я почекаю.

Він хмикнув, але з місця не зрушив.

Я оглянула коридор уважніше. Що ж не вписувалося у це збіговисько нишпорок? На жаль, моя спостережливість ніби вимкнулася.

– Не мене шукаєш, Ігнатьєва?

Я ледь не ляснула себе по коліну. Точно! Азійські риси! І наручники, якщо придивитися уважніше!