Повсякденність Дракули

Як я вже підкреслював, майже весь одяг згорів. Герберт обтрусив сажу і пішов з дороги. На його обличчі була посмішка. Щось його підбадьорювало в цей момент. Ледь вловиме почуття легкості.

Він став перед вітриною. У магазині одягу був широкий асортимент товарів. Обирай - не хочу. Шкода тільки, що грошей не було. Остання нещасна зарплатня згоріла в труні. Голим ходити якось не дуже круто, тому потрібно було щось вигадати.

- Гей, чоловіче, бачу, у тебе хріновий день, - сказав продавець, що курив біля входу.

- Так, трохи не задався.

- Блін, на тебе без сліз не поглянеш. Давай, за мій рахунок трохи одягнешся?

Герберт насторожився.

- З чого це така щедрість?

- Мамка каже, що я мушу допомагати бомжам та іншому непотребу. Виховує в мені доброту. Я таких, звичайно, ненавиджу, але гадаю, це корисна практика. Приймай пропозицію або вали до біса.

Що ж, чому б не скористатися такою можливістю? Герберт так само подумав. Недовго прогулявшись між пластиковими манекенами, він зробив свій вибір - темно-фіолетовий нічний халат.

- Ти нічого краще підібрати не міг? - засміявся продавець.

- Нічого краще мені й не треба, - відповів Герберт і вийшов з магазину.

Він зробив глибокий вдих і прямо в такому вигляді подався додому. Цей м'який легенький халат добре сидів. Герберт подумав, може і весь інший одяг зовсім не потрібний? Йому було дуже комфортно, в такому вигляді.

Вдома, напевно, вже всі зачекалися. Хоч би Істран не знищив квартиру без нагляду. Старий молився про це та подумки вставав на коліна. Поки що це єдине, що важливо. Решта могла й зачекати.

Герберт тихо зайшов у квартиру. Наркомани мирно спали на підлозі. Все на своїх місцях. Все такий же притон. Істран, звичайно ж, грав сидячи перед телевізором.

- Я радий, що будинок залишився цілим, - сказав Герберт.

- Ого, ти повернувся! - підстрибнув Істран. - Я вже подумав, що тебе вбили.

– Що? Це дурість. Як ти взагалі до такого додумався?

– Сюди приходила детектив Єва Карт. Вона сказала, що тебе викрали якісь гопники. І... я, коротше, подумав, що вони теж вампіри, які молодші і сильніші за тебе.

Герберт відкашлявся.

- Ну, ти майже мав рацію. Хоча не такі вони й сильні. Так... збіговисько клоунів.

- То ти їх теж завалив? - підняв брови Істран.

– Ні. Що ти, ні звісно. Я думаю, пора із цим зав'язувати. Щось мене понесло останнім часом у дикі пригоди.

– Я сподіваюся, що це правда. Бо через це мене все частіше почали відвідувати думки про самогубство. Життя - лайно, друг - вбивця, такі справи, розумієш?

Ну тут уже нічого не зробиш. Істран сам по собі був досить вразливим. Постійно приймав близько до серця те, що відбувалось довкола, навіть якщо сам до цього причетний лише побічно.

Герберт пішов на кухню і заварив собі каву. Щоб не давитися нею просто так, він додав трохи крові із холодильника. Непоганий вийшов коктейль.

- А все не так вже й погано, - сказав він, відпиваючи з чашки.

Пролунав дверний дзвінок. Хтось прийшов. Герберт не чекав на гостей. Тут і так купа народу жило. Хмикнувши під ніс, він пішов відчиняти двері. Це виявилася Єва.

- Ти живий! - обійняла вона його.

Це було несподівано. З чого це раптом таке тепле ставлення?

- Я... так, все гаразд. Я живий. Мене трохи побили та відпустили. То були якісь дивні гопники. Гуманісти.

- Вибач, що я на "ти". Андрій каже, що ти врятував його. Я не можу просто кинути людину, яка врятувала мого сина.

Гаразд, це прозвучало переконливо навіть для Герберта. Він зрозумів, що це не якась награність, щоб втертись в довіру і вивести на чисту воду. Начебто цілком щиро.

- О-ох, так, я вирішив за ним простежити, коли він пішов із макдаку. Я знав, що в цьому районі небезпечно. Не можна було кидати його самого.

- З мого боку було дуже нерозумно його відпускати, - опустила голову Єва. - Він часто так робить, тікає, тому я й уваги не загострила на такій дрібниці. Через це ви обоє постраждали.

Герберт запросив її жестом у будинок.

- Ем... ні, я всього на кілька хвилин, - відмовилась Єва. - Я збиралась запитати у твого сусіда Істрана твій номер, але якщо ти вже тут, то можу взяти його особисто у тебе. Раптом тобі знадобиться допомога.

Вона дуже дбайлива. Це трохи зворушило Герберта. Але всього трохи. Не можна дозволяти собі бути сентиментальним. Він мав виглядати брутально і незворушно. Підтримувати свій давно загублений статус.

- Ну, якщо знадоблюсь, - простягнув папірець, - то ось мій номер. Я записав.

- Так, добре. Тоді, може якось зберемося разом? Андрію ти сподобався, він хоче з тобою більше поспілкуватись. Візьмеш із собою Істрана, а я Наскіса. Думаю, може вийти непогана вечірка.

Герберт почухав потилицю. Різка пропозиція, але чому б і ні. Давно час розвіяти свій порослий мохом ескапізм.

- Добре. Було б непогано.

- Тоді до зв'язку!

Але не все так просто. Треба було ще декуди заглянути. До психотерапевта Олени Брауз. Герберт відчував, що не вже більше потребує її допомоги. Потрібно розплатитися з нею за роботу і нарешті попрощатися. Все-таки совість у Герберта якась була.

Дорогою він заїхав на заправку. Поки бак заповнювався, можна взяти трохи випивки для Істрана та його друзів. Все одно у них закінчився героїн.

Касир глянув на Герберта і посміхнувся.

– О, це ви. Я послухався вашої поради. Тепер більше жодних слідів. Все чисто.

Минулого разу він мав вигляд ніби після бійки. Тепер справді нічого такого не видно. Хоча, чим він взагалі займався?

- Хех, молодець, - сказав Герберт. – А що взагалі за хрінь? Ти в бійцівський клуб ходиш, чи що?

- Б'юся з вагітними жінками за гроші.

Герберт здивовано розкрив очі.

- Та гаразд, я приколююсь! – засміявся касир. - У мене сусід психопат, весь час норовить мене зарізати. Доводиться періодично його бити. З метою профілактики, само собою.

- А-а, - спантеличено кивнув Гербет, - ну, я радий, що моя порада тобі допомогла.

Яка зворушлива історія. Він розрахувався і збирався вже йти, але касир кинув йому вслід:

- Класний халат.

- Дякую. Мені також подобається.

Як і минулого разу, заправник знову сів на машину і розмовляв по телефону із дружиною. Можна припустити, що їхні стосунки досить складні та зовсім не райдужні. На щастя, у старого сьогодні був чудовий настрій.

- Ларо, я знаю, що вибух у будинку стався через мене, будь ласка, не треба подавати на розлучення, поки що! Дай мені другий шанс! Я пробачу тобі навіть алкоголізм. Куплю соску з горілкою.

Він помітив Герберта і різко зістрибнув із машини.

- Та не парься ти, - сказав Герберт. - Я бачу, що в тебе й так проблем вистачає. Все буде гаразд.

- Я думав, ви знову на мене накричите.

- Що ж, тобі пощастило. Я сьогодні прекрасно почуваюсь. Не хочеться сваритись.

Сівши в машину, він задумливо глянув уперед. Сонце знову світило йому в очі, але діставати темні окуляри він уже не хотів. Нехай світить. Навіть дещо приємно, хоч і тепло не відчувалось.

- Напевно, шкіра все ж таки не повинна горіти.

Нарешті прибувши, Герберт ввічливо постукав у двері. У Олени зараз не повинно було бути клієнтів. Він заздалегідь звірився з розкладом перед приїздом, щоб не турбувати її.

- Заходьте, - сказала вона, встромившись у папери на столі.

Вся в роботі, ніби намагалась від чогось відволіктися. Герберт увійшов і сів до неї за стіл.

– Сьогодні я нікого не покалічив, ні з ким не сварився, – сказав він. - Відчуваю, що настав час змінюватися.

Олена підняла погляд. Судячи по її лицю, ці слова їй сподобалися. Вона давно вже шукала можливості позбутися такого настирливого клієнта. Можливо, час настав? Що ж, вона недалека від істини.

- А що ж так? - запитала Олена. - Що змінилося?

- Лікарю, здається, я знову відчув смак до життя. Останні кілька днів пройшли для мене напружено, але я наче щось зрозумів для себе.

- Це чудово.

- Так, от і я про те саме! Я навіть зустрів інших вампірів. Відносини з ними не дуже склалися, але я думаю, все ще зміниться. Найголовніше – я допоміг людям. Я врятував хлопчика.

Олена зацікавлено слухала. На обличчі Герберта справді була щира радість. Вона бачила таке вперше.

- А що то за хлопчик? Знайомий?

- Ага. Так склалося, що я познайомився з його матір'ю. Далеко не за найкращих обставин, але все ж таки. Тепер, здається моє життя йде на виправлення.

Він дістав із кишені пачку грошей і поклав на стіл. Завалялось трохи вдома під матрацом.

– А це вам. Потрібно було давно з вами гідно розплатитися. Так, грошей у мене не багато, але це все, що я зміг нашкребти. Збираюсь піти зі старої роботи.

- Ну... дякую, звичайно. Не думала, що ви всерйоз зі мною розплатитеся.

- Ви мені допомогли, правда. Може, не так сильно, як хотілося б, але ви працювали під загрозами. Так що все нормально. Я просто не хочу більше завдавати вам занепокоєння.

Герберт був надзвичайно дружелюбним цього дня. І це правда, після всіх останніх колотнеч, він відчув приплив сил. Звичайно, якоюсь мірою, це просто викид ендорфіну, але після тієї страшної емоційної прірви, в якій він був, це просто вершина моральної стійкості.

Раптом він помітив, що не дивлячись на свою дружелюбність, Олена досі виглядала пригнічено. Щось її сильно гризло.

- У вас щось трапилося? Ви виглядаєте стурбовано.

- Ну, як сказати, - забарилася вона. - Так, все не так гладко. Я навіть заздрю ​​вам зараз.

- Ех, щоб там не виявилося, не парьтеся щодо цього. Життя обов'язково налагодиться. Я тому яскравий приклад.

Олена звела погляд на Герберта.

- Мій хлопець зник нещодавно. Він був поліцейським та хотів піти на підвищення. Мріяв про роботу під прикриттям, щоби накрити велику наркотичну мережу.

Герберт напружився. Схоже, він зрозумів, про кого йшла мова.

- А як звати вашого хлопця?

- Це має сенс? Ну, по новинах навіть показували. Сергій Іпніс.

Декілька днів тому Герберт убив його під дією таблеток, які йому виписала Олена. Яка незручна ситуація вийшла. Він не знав, як правильно зараз підібрати слова. Навіть сидіти навпроти неї стало неймовірно незручно. Саме крісло стало грубим.

- Так... це паршиво, - все що зміг вичавити Герберт.

Олена дістала зі столу пляшку горілки та налила в чарку.

- Я вип'ю, якщо ви не проти?

- Ні, заради бога. Можете робити, що захочете.

Вона спустошила її залпом.

- Може, вам теж налити?

Герберт зам'явся у кріслі. Чистий алкоголь він погано переносив. Та й зараз йому зовсім не до пиття. Він усвідомлював, що сам спричинив цю дурну і жорстоку ситуацію.

- Дякую, але ні. Мабуть, я краще піду додому.

- Я рада, що ви почуваєтеся краще, - сказала Олена.

- Я теж, - похмуро сказав Герберт, опустивши погляд.