Повсякденність Дракули

Герберту здавалось, наче його мозок пузирився. Все кипіло та рвалось десь всередині черепу. Перед очима бушував лише вінегрет кольорових спалахів. Нічого конкретного не бачив та не чув. Навколо існував лише біль у всіх його наймерзенніших проявах.

Невідомо скільки це продовжувалось, пара хвилин чи цілий день. Час став неосяжним вироком, який ніяк не можна охопити спотвореним сприйняттям. Але раптом Герберту здалось, наче хтось його поставив на ноги. Потім кудись посадив. Чиїсь голоси пробивались крізь ревучий дзвін. Слова розібрати неможливо.

Герберт не міг оцінити де, коли та навіть в якій позі він зараз знаходився. Було схоже, що він сидів. На стільці чи на кріслі - не ясно. Хтось притримував його тіло. І голос цього "когось" був значно гучнішим, ніж у інших.

- Мені потрібно було його одразу зупинити, - пробилось крізь біль. Голос гуркотів наче скрегіт арматури по бетону.

- А зараз що робити? - сказав хтось подалі, значно тихіше. Герберт ледве розібрав ці слова.

За ревінням шуму прослизнув звук ходьби - невідомий наблизився. Далі діалог був повністю розмитий. Здавалось наче мільйони бджіл гуділи навколо голови.

- Нічого кращого придумати не можу, - врешті почулось.

Гострий предмет розрізав руку Герберту, але болю він не відчув. Агонізуючий мозок заглушив всі інші подразники. По передпліччю полилась кров. Холод пробігся через всю руку до шиї, а потім і до потилиці. Стало різко легше. Шум почав затухати.

Герберт застиг в кататонії на дивані з широко розплющеними очима. Його зір став вичищатись від хаотичного шуму. Він побачив домашню залу та купу людей навколо себе. Стурбований Істран стояв позаду Лари, виглядаючи у неї з-за плеча. Лео Сіті сидів поруч зі старим, тримаючи в руках срібний ніж з плямами крові. А далі всіх, в самому кінці кімнати, забився Бобло, колупаючись у звуковому обладанні - йому було байдуже на все, що тут відбувалось.

- Ти нас бачиш? - спитала сестра.

- Тепер... так, - тихо відповів Герберт. - Схоже на це.

Лео Сіті склав ніж та запхав у свою робочу шкіряну сумку.

- Я пустив йому кров, щоб знизити артеріальний тиск, - пояснив він. - Пухлина надто розрослась та тисне на мозок. Йому не вистачає місця.

Герберт не міг ще рухатись. Його руки заніміли.

- Так що, це мені... тепер весь час потрібно буде ходити знекровленим?

- Ні, придурку. Тобі потрібно буде приймати гемомінуцин - синтетичну таблетку, яка буде тримати твій тиск у зниженому стані. В мене із собою зараз немає, але якщо ви заплатите, то вже через два дні я принесу коробку.

Лара підійшла до лікаря.

- Принось. Я заплачу будь-які гроші.

- Твій брат багато шуму робить в місті, - зауважив Лео Сіті.

- А ось це вже не твої проблеми, - сказав Герберт.

Потім Лара обернулась до брата. Її стурбованість хутко змінилась легким гнівом.

- Але це мої проблеми, - сказала йому вона. - Ти мій брат і я не хочу, щоб ти остаточно все зруйнував. Навіщо тобі той мисливець, примотаний до стільця?

Герберт відмахнувся.

- У мене все продумано. Скоро я зможу знайти ліки.

- Кардіометріні?

- Так. Той обрубаний хрін на кухні приведе його сюди, - болісна посмішка пробилась на обличчя старого. Потім він пробігся очима по Ларі та Лео Сіті - До речі, а як ви двоє сюди потрапили?

Істран підняв руку.

- Я знайшов її номер у твоєму телефоні. Не знав, кого набирати. Не Єву ж.

- Це правильно. Напрочуд, розумне рішення.

Відійшовши до проходу на кухню, Лара поглянула на зв'язаного Містера Грома. Суцільна ненависть сочилась з його грубого лиця. Лише відсутність кінцівок та нерухомість стримувала його від активного насильства.

- Я вам кишки всім повипускаю, - сказав мисливець.

Ці слова проігнорували.

- Ти ж знаєш, Герберте, - зітхнула Лара, - мені все це не подобається.

Брат кивнув.

- Мені також. Але скоро все закінчиться. Мені потрібно просто підготуватись.

Але, як не прикро це казати, але Герберт у нас тут не єдиний страждалець. На іншому кінці міста також вирував запах хвороби та болю. Наскіс не міг покинути таємну квартиру Містер Секса, хоча йому дуже хотілось покарати агента Лунко. Він став заручником не тільки власного безсилля, а й вічного переслідування. Його робота була зруйнована.

Після попереднього візиту, Олена почала їздити до них регулярно. Привозила все більше їжі, ліків та чистого одягу. Навіть приноровилася до самовару, що стало шоком для неї самої.

- Слухайте, хлопці, - сказала вона, - це не може продовжуватись вічність. Потрібно якось виправдати тебе, Наскісе.

- Я не можу цього зробити, - опустив голову він. - Принаймні, зараз. На моїй побитій спині намертво причепилась мішень. Кожен дрібний коп у цьому місті готовий вибити мені зуби.

- Я можу це зробити, можу виправити помилку, - накинув на плечі плащ Містер Секс. - Я розкрию, що Лунко Бомба - це вампір. А потім зарубаю його. Досить вже відтягувати час.

Олена схрестила руки.

- І куди ти зібрався?

- На полювання. Це моя робота.

- І залишиш Наскіса самого?

Містер Секс засміявся.

- Ні, що ти? У нього є ти.

Жінка розгубилась.

- Що? Ні, у мене... у мене робота. Я не можу тут тусуватись вічність.

Мисливець застебнув сорочку та щільно затягнув торс ременями для підтримки прихованої зброї. Поправив клинки в рукавах, став перераховувати набої для обрізу.

- А ніхто про вічність і не каже. Я повернусь через кілька годин. Крайній строк - завтра вранці.

- Ого, який розкид часу, - обурилась вона.

Наскіс притулився потилицею до стіни та сказав:

- Будь-ласка, Олено. На кону моє життя. Більше ніхто не може мене прикрити.

І вона це добре розуміла. Їй просто не хотілось признавати цю просту, але важку правду. Наскіса було небпезчено залишати самого. Олена опустила руки та прийняла своє становище. Спокійно підійшла до сумки, опустилась на одне коліно і стала борсатись всередині.

- Добре, - сказала вона, - тоді... у мене тут є карти і навіть коробка з шахами, які я конфіскувала у одного буйного клієнта. Буде чим зайняти час.

Брови Наскіса осіли від нудьги.

- Я думав, ти зараз віскаря витягнеш.

- Ні, - покрутила головою Олена, - твій перегар вже й так перебиває запах диму від самовару. Я не хочу, щоб ти спився, поки не вилікуєшся.

Містер Секс підійшов до дверей. На порозі зупинився та кинув Олені запасні ключі. Вирівняв обвисле спорядження під плащем. Був нарешті готовий повернутись за реваншем до агента Лунко Бомби.

- Добре, сильно не шуміть, - сказав він на останок. - І якщо припреться господар, дайте йому пачку цигарок, щоб не бухтів.

- Якщо буде остання, не віддам, - скривив губи Наскіс.

- Робіть, що хочте. Тільки не створіть нових проблем. Від тих, що є вже конкретно нудить.

Він вийшов та зачинив за собою двері зовні. В кімнаті стало зовсім тьмяно. Дві лампи на акумуляторі вже майже розрядились. Сонце зайшло за дім в напрямку заходу та освітлювало вже іншу сторону. Сюди його промені не пробивались.

Олена присіла на матрац, поруч із Наскісом, разом з шаховою дошкою в руках. Їй хотілось якось підтримати розмову, але за останні кілька годин, здавалось, вони втрьох тут обговорили все, що тільки можна було. Кожна тема була вичерпана. Ех... проблеми людей.

- А знаєш, - заговорив Наскіс, - все не так погано.

- Правда? Оцей свинарник і себе в ньому ти називаєш "не так погано".

Він посміхнувся.

- Я не про це. Маю на увазі, я дуже втомився сидіти тут весь час зі спітнілим вусатим мужиком під боком. Ти навіть не уявляєш, як мене дістали його балачки про правильну конструкцію сифону на унітазах в Європі.

Олена кивнула та з облегшенням видихнула.

- Точно, а ще його плащ вічно пахне солідолом. І він же тебе ще й ним вкривав замість ковдри, жах. Мені навіть стояти з ним поруч складно. Як ти це пережив?

- Доводилось терпіти, - сказав Наскіс. - Останнім часом, тільки терпіти мені і залишається.

Вона погладила його по голові. Пальці занурились в його скуйовджене вже пожирніле волосся. Вимити шевелюру в таких умовах було вкрай важко.

- Треба тобі за шампунем сходити, - підмитила Олена.

- Я б не відмовився. Тому... якщо будеш брати, то бери щось по-сильніше. В мене волосся густе та грубе, наче солом'яна скирта.

- Постараюсь.

Плече Наскіса зросталось повільно. Набагато повільніше, ніж було необхідно, щоб захистити себе. Йому довелось звикати до власної безпорадності.

- Чесно кажучи, ніколи не думав, що предстану перед тобою в настільки жалюгідному вигляді, - зітхнув він. - Я... майже все втратив.

- Але не все, - запевнила вона. - Ти ще живий і в тебе багато друзів. Все налагодиться.

Він не міг собі відповісти, чому саме, але так і не втримався, в цю мить. Наскіс нахилився до Олени та ніжно, дещо по-дитячому, поцілував її в щоку. Потім відсторонився назад та опустив ніс.

- Само вирвалось, - сказав Наскіс.

- М-м-м... - не виразно відповіла Олена.

Вона могла собі відповісти, чому саме, і зробила так, як вважала за краще, в цю мить. Олена нахилилась до Наскіса та міцно, відверто по-дорослому, поцілувала його в губи. Поклала йому руки на плечі, сидячи навпроти.

- Само вирвалось, - сказала Олена.

Ця мить стала для нього краще, ніж будь-яка гіпотетична гра в шахи. І справа тут була не в поцілунку як такому. Він спокійно відкрився і це спокійно прийняли. Це стало найефективнішими ліками за цю добу.

Але, так чи інакше, в цьому світі, як і у будь-якому іншому, зворушливі моменти - це рідкісна річ. Особливо, коли проблеми рвуться з усіх боків. Ми переносимось через океан, знову у безмежну снігову пустку Антарктиди. У лігво доктора Ганса Кардіометріні.

На його чорному сталевому столі розгляглись тіла людей, з грудей яких стирчали платискові трубки. Ганс висмоктував їхню кров прямо через серця, по черзі. Спочатку у худого матроса без руки, потім у товстої кухарки, потім у відставного підполковника. І так, поки не нагодує своє роздуте мутоване тіло.

- Ви виглядаєте, як потвора, - сказала Еллі, що сиділа під стіною. Її руки були міцно зав'язані пластиковими струнами за спиною.

- Що ж, років сто п'ятдесят тому, ти б і не впізнала мене, - підняв над трупами голову доктор. - Я був молодим та гарним. Сам же себе і спотворив.

Дівчинка нахмурилась.

- Я не про вашу зовнішність. Ви - гнилий покидьок зсередини.

Одним махом довгої кривої руки Ганс згорнув усі тіла на підлогу. Потім обернувся до неї та механічному стільці та склав ногу на ногу.

- Знаєш, для мене довго було загадкою... чому діти можуть бачити серед людей вампірів? Як вам це вдається? І чому з віком ця навичка поступово втрачається?

- Мені байдуже, - покрутила головою Еллі.

- А не повинно. Це ж все про твоє тіло, про твою природу. Томи ви, люди, й програєте. Не вмієте заглиблюватись у суть.

Нарости на його голові стиснулись на секунду, а потім знову роздулись. Він продовжив:

- Спочатку, я думав, що вся справа у феромонах. Що діти якось чують нас. Але... це виявилась провальна гіпотеза. Вомеронозальний орган однаково атрофований, як у дорослих, так і у дітей. Та і, як показала практика, ви можете розгледіти вампіра навіть з відстані в сотні метрів, навіть через товсте скло. Це точно якось пов'язано зі структурою дитячого ока.

Потім доктор затих. Наче завис. Його погляд став пустим та скляним, нікуди не дивився. Таке ставалось кожні двадцят хвилин. І щоразу льодяний жах охоплював Еллі. Вона гадки не мала, що це значило і що від цього чекати. Але вже через мить Ганс знову прийшов до тями та продовжив свої роздуми:

- І деякі здогадки у мене є. Так... ймовірно, справа у рефракції дитячого ока і структурі шкіри вампірів. Наш епідерміс специфічним чином відбиває світло, що робить його більш видимим, при певному розмірі сітківки та дальності зору. Це може пояснити, чому деякі діти з міопією не можуть виявити вампіра на вигляд. Але... це все також не те. Цього мені недостатньо. Я і своє око повернути не зміг, а тут ще й про твої розмірковую.

- Мені не цікаво, - сказала Еллі. - Просто відпустіть мене. Я все одно нікуди не втечу. Навколо нас довбана Антарктида.

Доктор кивнув.

- Я тебе зв'язав не тому, що боюсь твоєї втечі. Просто зв'язані діти смішно виглядають.

Із кишені штанів щось зашипіло. На його рацію надійшов сигнал від помічника.

- Пане Кардіометріні, прибула ваша дружина.

Він радісно стукнув кулаком по столу.

- Прекрасно. А її коханці вже тут?

- Так, вони також прибули. Четверо м'язистих чоловіків з каністрою пальмової олії та набором стрингів.

- Ох сьогодні почнуться справжні дослідження! Я сяду в крісло і буду спостерігати!

Еллі забигались щільніше в куток. Його поведінка все сильніше збивала її з пантелику.

- Ти будеш дивитись, як інші чоловіки лізуть до твоєї дружини?!

Ганс нахмурився.

- Це наука! Я дослідник сексу своєї жінки з іншими чоловіками! Справжня схоластика двадцять першого століття!

Він підійшов до шафи та витяг звідти рожевий пухкий халат. Натягнув його на широченні викручені м'ясні плечі. Тканина лягла на його насичену слизом спину. Зав'язавши халат на поясі, доктор рушив до дверей.

Раптово рація зашипіла знову.

- Пане Кардіометріні...

- Та біжу я вже біжу! - радісно вигукнув той.

- Ні, я не про це. Тут... прийшло повідомлення від Містера Грома.

Ганс плюнув собі під ноги.

- Мені насрати на цього прибаханого!

Але помічник був наполегливим.

- Містер Грім сказав, що це важливо і, що ви все зрозумієте. Він сказав щось... про те, що Дракула вийшов із якогось "Суб'єктивного Простору".

Рація вивалилась з рук доктора. Він застряг на місці, прилипши ногами до металевої підлоги. Просто не міг повірити в почуте, але на це і розраховував Герберт. Це була наживка, яку міг зрозуміти тільки Ганс.

- Слухай сюди, - доктор хутко підняв рацію, - готуйте мені корабель. Я відправляюсь на материк.