Повсякденність Дракули

Звістки про результати тесту дуже по-різному сприйнялись дітьми. Деяких, очевидно, дуже пригнічувало власне становище. Аналіз стійкості показав слабкість і з цим нічого не зробиш.

Алеса в гніві залізла на стару високу сосну і самотньо плакала там, розчарувавшись у собі. Вона все своє коротке життя мріяла отримати повагу батька, а за підсумком виявилося, що сама природа розпорядилася їй бути невдахою.

- Гей, ти там як? - почувся голос сестри.

Лара стояла внизу і виглядала в темряві Алесу. На жаль, зір їй дістався людський. Жодного нічного бачення в комплекті до вампірського тіла не йшло.

- Навіть не думай підніматися сюди! Інакше я зламаю тобі руки.

Алеса була зла, бо не хотіла, щоб хтось бачив її слабкість. Бачив її сльози.

- Ех, ти як завжди, - сказала Лара і почала підніматися до неї на дерево.

– Я попередила. Тільки спробуй.

Спробувала. І зробила. Лара вилізла на сусідню гілку і сіла поряд. Алеса нічого їй не вдіяла. Це ще більше її засмутило. Вона навіть не могла стримати своє слово.

- Чому я не можу зламати тобі руки? - плакала Алеса. - Я така нікчемна!

- Ні, - добродушно сказала Лара. - Просто ти мене любиш, тому й не завдаєш шкоди. Я тебе також люблю. Ми - сестри і нам треба берегти одне одного.

- Навіщо тобі берегти мене? Я чула, що навіть твій результат вищий за мій.

Лара погладила її по плечу. Вона щиро хотіла підтримати свою емоційно вразливу сестру. Алеса прикрила обличчя долонями та опустила голову.

- Мені все одно на ці результати, - сказала Лара. - Я й так не цікавлюся вашими цими вампірськими дурницями.

- А що мені тоді робити? Мені ж не все одно.

Лара притягнула сестру до грудей і міцно обійняла. Алеса відчула сильне тепло від неї. Її напівлюдський кровотік значно сильніше розігрівав тіло, ніж у звичайних вампірів.

- Алесо, я завжди готова тобі допомогти, - сказала Лара. - Просто звернися до мене і я обов'язково прийду.

- Добре, - тихо прошепотіла сестра і міцніше пригорнулася до Лари.

А ось найстаршому сину, Марвіну, було куди радісніше. Він, із захопленням на обличчі, вибіг в сад на задньому дворі, та почав крушити дерева кулаками. Грушеві стовбури падали один за одним під силою його кулаків.

- Гей, синку, що ти робиш?! - вискочила з дому мати.

Таріна була різко обурена такою поведінкою сина. Їй і так доводилось нянчити п'ятьох дітей, тому витівки будь-кого з них доводили її до палкого роздратування.

- Татовий тест показав, що я найкращий! Так і є! Я завжди знав про це!

- Навіщо ти тоді ламаєш мої дерева, дурню?

- Е-е... та просто так. Невже тобі не по барабану?

Мати схрестила руки і осудливо подивилася на Марвіна. Йому навіть стало якось ніяково від цього важкого погляду. Може навіть соромно.

- Я посадила їх чотирнадцять років тому, щойно завагітніла тобою. Не для того щоб ти їх потім просто всі переламав!

- Ой... пробач, мам. Я... випадково.

Марвін раптово заплакав і почав битися головою об землю. Бруд клаптями злетів у повітря. Темперамент у нього дуже мінливий. Цим він був схожий на Алесу. В якомусь сенсі, вони навіть не усвідомлювали, наскільки схожі.

- Я все зіпсував! – кричав він. - Я все зіпсував!

Мати схопила його за комір і потягла до хати. Їй не звикати до такої поведінки сина. Роки йшли, а він все ще був дуже імпульсивним. Як я й казав, схожий на Алесу, але його психи набагато травматичніші. Здебільшого, для самого себе. В майбутньому це його й згубило, якщо ви пам'ятаєте.

- Сподіваюся, ти колись подорослішаєш. Рано чи пізно, ти так і до самогубства себе доведеш.

Ох не дарма вона тоді це ляпнула. Явно про щось здогадувалася.

А ось товстун Дарло відверто байдуже відреагував на весь цей галас. Пішов у ліс полювати на якусь тварину. До найближчого поселення людей було далеко, тому довелося задовольнятися тим, що є.

- Ну, звірі, виходьте по одному, - розвів він руки в сторони.

Дарло покрутив головою, роздивляючись обстановку. У кущах неподалік щось ворушилось. Треба було перевірити. Дарло підняв із землі камінь і кинув у бік шуму з усієї сили. Пролунав дзвінкий свист.

Камінь, десять сантиметрів у діаметрі, на величезній швидкості прорізав чагарник. Усередині ховався великий бурий ведмідь. Такої каверзи він не чекав. Камінь розірвав йому плече.

Звір різко оскаженів, вискочив з кущів і, кульгаючи, кинувся на Дарло.

- Оце мені вже подобається, - посміхнувся товстий хлопчик.

Незважаючи на серйозну перевагу у вазі, бідний ведмідь був розірваний надвоє. Дарло нахилився над його судинами і почав жадібно поглинати тваринну кров. Оце нормально. Це те, що потрібно, а не оті ваші розбірки за спадок.

Жили вони з Кольтом в одній кімнаті. Тіснились, але тримались мирно, без сварок. Після повернення додому, Дарло зустрів старшого брата, той сидів на своєму ліжку з трубкою у вені. Темна рідина наповнювала непрозорий мішечок.

- Братухо, що вони з тобою учудили? — спитав Дарло, стрибаючи на своє міцне сталеве ліжко. Воно витримало.

- Доктор Кардіометріні попросив мене здати півлітра своєї крові. Сказав, що вона дуже незвична.

На руці Кольта виднілось ще п'ять неакуратних отворів. Видно хлопчик витратив кілька невдалих спроб влучити у вену. Дарло посміхнувся.

– А як батько на це відреагував? Він думав, що ти безнадійний, а воно он як виявилося.

Брат зітхнув.

- Він і зараз так думає. Це докторові я раптом став цікавий. Не знаю, як на мене, все це повна нісенітниця. Яка різниця, що в мене крові?

Двері в кімнату відчинилися. Доктор зайшов усередину і взявся за руку Кольта, щоб від'єднати катетер. Скляна пляшка якраз наповнилася. Вправні руки щільно перекрили мішечок, щоб не порушувати герметичність.

- Добре, Кольте, - сказав він. - Думаю, ми разом зможемо зробити багато відкриттів.

- Мені не цікаві відкриття.

Доктор поклав йому руку на плече.

- Вони нікому не цікаві, поки люди самі з ними не зіткнуться.

У період свого раннього дитинства Кольт був уже вічно невдоволоним. Спілкувався з іншими не часто, а коли робив це, то нерідко закінчував сварками. Така поведінка була зумовлена постійними хворобами, які приковували його до ліжка і не давали нормально адаптуватися в спілкуванні. Біль змушував його сердитись, а рідкі гості тільки капали на нерви.

Алукард багато разів просив Таріну позбутися цього тягаря в особі Кольта, але та завжди жорстко відмовляла, оберігаючи цю дитину, як і всіх інших. Для Алукарда був важливим лише один, найсильніший спадкоємець, а Таріна любила всіх дітей однаково.

Сонце яскраво світило з верхівки безхмарного неба. Кольт прогулювався в саду, приймаючи на себе всі його теплі промені. У тому віці він все ще пам'ятав, що смерть вампірів від сонячного світла - це лише дитяча страшилка, яку розповідали вампіри-батьки своїм вампірам-дітям, щоб ті не шкодили в людських містах без їхнього відома.

Минулий тиждень був дуже дощовий, тому зараз сонце відчувалось особливо м'яким. Багато калюж активно поблискували, відбиваючись гарячими білими променями. Кольт заглянув до однієї з них. Крізь затемнене відображення хлопчик побачив свої яскраво блакитні очі.

Він нахилився ближче, щоб краще їх роздивитись.

- Що робиш? - почувся дівчачий голос.

То була Лара. Вона побачила брата в саду і вирішила поговорити з ним. У них не так часто було було спілкування, бо... з ним непросто спілкуватись. Як і завжди.

- Не знаю, - відповів чесно Кольт. - Фігнею якоюсь займаюся. Нюхаю бруд.

- Бачу, ти став трохи стурбованим після вчорашнього тесту. Говорять, доктор Кардіометріні хоче забрати тебе до себе в лабораторію.

- Мені все одно. Я втечу, якщо буде треба.

Лара покрутила головою.

- Ні, тобі не все одно. Я бачу, як ти переживаєш.

Брат похмуро на неї озирнувся і подивився спідлоба.

- Як для наймолодшої, ти занадто багато мудрячиш. Може досить?

- Але ж я права? - усміхнулася Лара.

Кольту було неприємно це усвідомлювати, але вона мала рацію. Він все життя вважав себе кривим і абсолютно непотрібним мутантом. Але тепер, коли розкрилася його дивна особливість, яка так сильно приваблювала лікаря, Кольт злякався. Йому захотілося повернутись у минулий стан безглуздості, щоб від нього просто відстали.

- Так, - неохоче погодився Кольт із сестрою.

- Візьми себе в руки. Тобі не обов'язково все життя бути таким кислим та злим. Це ж прикольно, що ти такий незвичайний. Прям як я. Ось дивись, - вона повернула його до себе, - я незвичайна і це мені подобається. Ти - також незвичайний. Люби себе таким.

Кольт хмикнув носом, але ледве помітно посміхнувся. Напевно, це те, що він хотів би почути в цю мить. Маленький крок до того, щоб прийняти свою сутність. Тільки від Лари завжди можна було отримати таку теплу підтримку.

Але, на жаль, ця його, так звана, "незвичність" вийде незабаром усім боком. Ніхто тоді навіть не міг подумати, до чого все це призведе.