Повсякденність Дракули

З того часу минуло два роки. Невеликий термін. І зміни не такі великі. Зате дуже важливі. Спостерігаючи за цим разом з вами, наша реакція на події може відрізнятися. Я не знайомий з вами, але ви точно знаєте, що я Дракула. Я дивлюся на цей світ вампірів з помітною часткою залучення через те, що є частиною його. Нехай і в минулому.

Звичайно, для більшої глибини вашого зв'язку з цим світом, я міг би яскравіше і емоційніше описувати його, але на жаль, після смерті, такі важливі для сприйняття історії речі, як почуття та емоції - повністю покинули мене. Перебуваючи в Суб'єктивному Просторі, я можу лише старатись раціонально сформулювати те, що відчувають мої діти. І те, що теоретично міг би відчувати я сам.

Зграя бандитів сиділа біля багаття. Кульгаві, косі і при цьому накачані розбійники голосно обговорювали свої нальоти на селян. В епоху рясної індустріалізації - це був уже практично зникаючий вид бандитизму. Міста росли, всюди простяглися залізниці, маршрути стали більш охоронюваними. Дуже складно в такий час займатися класичним брудним розбоєм.

Товстун Дарло це чудово розумів. Він приходив до маленьких містечок і брав гроші як найманець за порятунок від подібних бандитів.

- Ви будете битися з ними сам? - спитав шериф, широко розплющивши очі.

Дарло поправив капелюха і впевнено кивнув.

- Подивіться на мене. Я один виглядаю як ціла банда.

І це правда. Ширина його плечей і особливо живота стали неосяжними для звичайної людини. Майже двісті кілограмів убивчої маси. Для більшої переконливості Дарло розвів руки в сторони, оголивши значний розмах.

- Ого, вражає, - підняв брови шериф. - Я б навіть сказав... лякає.

– Вам пощастило, що я на вашому боці.

Ідеальний спосіб для вампіра не бути ізгоєм серед людей і при цьому нормально харчуватися, це допомагати суспільству боротися з бандитами, вбивцями та іншими небезпечними особами.

Повернемося до табору розбійників. Напиваючись горілкою, вони кричали на весь ліс. Величезне багаття голосно тріщало дровами, пускаючи в небо широкий стовп диму. Знайти цих хлопців було неймовірно легко. Дарло зумів їх вистежити, перебуваючи за п'ять кілометрів від табору. У їхньої сміливості не було меж.

Він визирнув із кущів і придивився до розбійників. Десь приблизно три десятки людей. Вони усі активно рухалися, а Дарло погано вмів рахувати, тому число оцінив чисто навмання. У будь-якому випадку, це зовсім небагато для такого ненажерливого та сильного вампіра. Можна сказати - просто розминка.

- Шкіра та кістки, - прошепотів Дарло. - Сподіваюся, хоч крові буде більше трьох літрів із кожного.

Поруч пролунав шелест. Напевно, це була якась дика тварина. Дарло навіть оком не моргнув. У цьому лісі він найсильніший, хоч про це ніхто й не знав. Гілки затріщали сильніше.

- Гаразд, задовбали. Хто там шарудить?

Товстун повернув голову і побачив, що поряд з ним був величезний ведмідь. Він скалив зуби і ось-ось збирався загарчати. В нього з ведмедями коротка розмова.

- Що ж, ти мені знадобишся, - спокійно сказав Дарло.

Розбійники так голосно шуміли, що взагалі не чули ніяких сторонніх звуків. А дарма. Це вийде їм боком. Бородатий одноокий кістлявий чоловік видихнув сигаретний дим і заговорив:

– Награбованих грошей мені вистачить на масаж. Нарешті, моїм кривим скелетом хтось займеться.

Не займеться. Скривавлений ведмежий труп приземлився прямо на багаття. Розжарені тріски розлетілися на всі боки. Сажа здійнялась у повітря. Бандити схопилися за зброю і почали напружено озиратись. Їх охопив гнів.

- Хто це тут ведмедями кидається? - вигукнув кістлявий. - Ану виходь! Битися будемо! Сам на сам, якщо сили вистачить!

Позаду нього швидко з'явився Дарло і міцно обійняв. Тоненьке тільце мужика не витримало таких сильних обіймів і склалося вдоє. Кривий скелет гучно захрустів.

- Ну ось і все. Більше не буде жодних пограбувань, - сказав Дарло.

Перелякані бандити покидали всю свою зброю і почали тікати, хто куди. Марна спроба. Незважаючи на свої монструозні габарити, Дарло був швидше за них усіх разом узятих. Минуло менше хвилини, перш ніж останній розбійник упав на землю. Табір був зачищений.

Після такого плідного дня Дарло переможно повернувся додому з хрусткими купюрами в кишені. Частина з них – нагорода за звільнення від розбійників, а частина – захоплене добро у знищеному таборі. Як не крути, гідний заробіток.

- Ну як минув день? - запитала Лара, читаючи в кріслі книжку.

– Сьогодні були в'яленькі. Деякі походу навіть хворіли на сифіліс. Кров дуже гірка. Але... краще це ніж нічого.

Дарло сів за стіл і дістав з кишені поцуплену пляшку горілки.

- Вони це пили в таборі. Треба спробувати, що це таке.

Лара швидко відклала книжку убік.

- А якщо батько побачить? Він забороняє нам пити алкоголь.

– Я вже дорослий хлопчик. Можу собі дозволити пару ковтків.

Він впевнено відламав шийку і почав жадібно вливати горілку у свій рот. Міцний спирт миттєво обпалив горло. Дарло кинув пляшку у стіну та голосно закашляв. З країв губ покотилась густа слина.

- О боже... як це можна пити?! Лайно... краще... я заллю в себе щурячу кров, ніж вип'ю ще хоч краплю цих мерзотних помиїв!

– Що за шум? - спустився з другого поверху Марвін.

За два минулі роки цей хлопчик став дуже схожим на батька. Високий, сильний та більш стриманий ніж раніше. Досвід йшов на користь, як не крути.

- Я на полюванні був, - відповів Дарло, знімаючи капелюх і поправляючи досить густе волосся, що спітніло після сьогоднішніх розбірок.

- Пахне спиртом. Ти пив горілку? - старший брат відразу все пронюхав.

- Так, стягнув одну пляшечку у цих ідіотів. Якщо чесно, це повне хрінь. Як батько примудряється пити щодня таке сциклиння?

– Він змішує алкоголь із кров'ю. Кажуть, так легше, але я не перевіряв.

Лара усміхнено примружилася, дивлячись на Марвіна. Старший брат сказав це дуже і дуже непереконливо. Молодша завжди без проблем розрізняла брехню.

- Мені здається, ти щось приховуєш. Годі тобі, зізнавайся, Марвіне.

- Я... ніколи. Нічого. Подібного. Не пив!

Дарло сперся на спинку твердого великого стільця. Його широку морду ще ширше розтягла хитра посмішка.

- Якби вона не сказала, - заговорив він, - я б тобі повірив. А тепер все, ти спалився. Лара вивела тебе на чисту воду.

Марвін зітхнув. Його справді розкусили. Він вперше скуштував алкоголь майже відразу після смерті Алеси, щойно зміг ходити. Досвід це був поганий, але він все одно періодично повертався до пляшки.

- Слухайте, так... я випиваю, іноді. Але тільки батькові про це не говоріть.

- Та це все дрібниці, - сказав Дарло. - Лара он взагалі з морфіністами тусується.

- Гей, це не правда! - сердито кинула вона.

- Ти взагалі знаєш, що морфій майже паралізує вампірське тіло? – глянув на неї Дарло. - Говорю вам, це реально небезпечна штука. Я раз загриз одного бандюка під морфієм, так ледве тоді додому доплентав.

Марвін підійшов до Лари і по-батьківському подивився їй у вічі. Не осудливо, але сердито.

– Це правда?

Вона чудово розуміла, що її притиснули, але не хотіла визнавати поразки. Такий вже був характер. На неї багато хто рівнянвся і їй подобався цей образ, навіть якщо вона йому не до кінця відповідала.

- Ну... взагалі-то все не так просто. Це нормальні хлопці та дівчата. Вони просто розширюють свою свідомість, розумієте? Це круті творчі люди. Ну, тобто вампіри. Мені подобається з ними проводити час.

- Я нічого не розповім батькові, - підняв брови Марвін. - Але якщо щось трапиться, це буде на твоїй совісті.

Лара винувато відвела погляд. Цього вечора у неї намічалась зустріч зі своїми друзями. Не хотілося б, щоб брати вставали на шляху. Все-таки там на неї чекав один молодий і дуже гарний вампір, в якого вона закохана - Денисис Войський.

У цього молодого хлопця закохано багато вампірок через його природну харизму і потяг до високого. Лара дуже сподівалася, що випередить їх усіх. Що перша завоює його серце.

Вставши перед дверима, вона поправила волосся і голосно видихнула, намагаючись зібратися з духом. Хоч вона і знала цих хлопців не перший день, все одно не хотілося б по-дурному зганьбитись перед Денисисом.

Двері відчинилися. На порозі стояла худа руда дівчина і посміхалася.

- Ларо, привіт. Чому спізнилася?

– Трохи затримали вдома.

- Заходь давай. Ми на тебе вже зачекалися.

Усередині прямо на диванах розклалися обкурені опіумом вампіри. Більшість із них вже знепритомніли через сильний "приход". Зустрічати Лару вибіг Денисис. Він був неймовірно радий її бачити.

- Привіт, я за тобою дуже сумував!

Він обійняв дівчину, але та посоромилася обійняти його у відповідь. Лара завжди сприймала його привітність просто як жартівливе загравання і не хотіла так безглуздо видавати свої почуття.

- Що тут у вас, Денисе? - запитала Лара.

- Зараз я тобі покажу цікавого хлопця!

Денис підняв з дивана бородатого худого вампіра і струснув його.

- Розкажи їй свій вірш! – попросив Денис.

- О, вона справді хоче почути? - зрадів бородач.

- Звісно! Ми всі хочемо. Ларо, це повний псих! Такої лютої поезії ти ще ніколи не чула!

Обкурений вампір радісно потер долоні. Його скляні від речовин очі заблистіли.

- Я складав цей вірш цілий місяць! – натхненно сказав він.

Бородач відкашлявся в кулак і приступив до трохи млявої декламації:

"Серце рветься болем

Це безкінечне коло

Усі ми тут страждаєм

Бо сильно ми кохаєм

Нас не розуміють

Любити нас не вміють

Так важко це стерпіти

Бо ми усі як діти"

Почувши цей "неймовірний" вірш, Лара зніяковіло скривилася. Їй не хотілося ображати цього чудного дивака з палаючими очима, але якось прокоментувати твір все ж таки потрібно було.

- Ну... я думаю, варто трохи попрацювати над технікою, - сказала Лара.

– Що? - обурено спитав хлопець.

- Ларо, - насупився Денис, - ти просто ще молода. Нічого не розумієш. Тут стільки сенсу! До нього треба дорости. Думаю, згодом ти зрозумієш усю глибину.

- Не впевнена, - похитала головою Лара.

Брови Дениса зійшлися у незгоді. Він міг би почати довго сперечатися з Ларою, але вирішив, що цього вечора краще не псувати нікому настрій. Тим більше, він хотів показати їй дещо приголомшливе.

- Ходімо за мною, - сказав він і схопив її за руку.

Денис відтяг дівчину до сусідньої кімнати, де посеред столу стояла скляна курильна люлька та кілька купок тертого опіуму. У Лари всередині все стислося, щойно вона це побачила. Їй не хотілося здатися слабачкою перед коханим, але й не хотілося наражати свій організм на ризик. Опіум неймовірно токсичний для вампірів. Навіть більше ніж морфій.

- Думаю, тобі час, так би мовити, увійти до нашого клубу, - промовив Денис.

- Я думала, я й так з вами, - невпевнено промовила Лара.

- Ні, це була фігня. Я знаю, як ти до цього ставишся, але це через те, що ти тільки спостерігаєш збоку. Я впевнений, що ти зміниш свою думку, щойно скуштуєш. Сідай, я все приготую.

Холодок пробіг по спині Лари. Якби вона не була собою, то давно б зважилася на все це. Але... Лара завжди була дуже добропорядною і добре вихованою дівчинкою, улюбленицею Таріни. Вона не могла просто так взяти і зважитися порушити свої принципи в одну мить. Навіть через своє кохання.

Її ліва нога зрушила з місця. Не зважаючи ні на що, Лара зробила крок уперед. Не думаючи, не обертаючись, не згадуючи ні про що.

- Все буде добре, - теплим голосом прошепотів Денис.

Раптом у сусідній кімнаті пролунав гуркіт. Хтось звалився з дивану. Лара та Денис вибігли туди та нажахались від побаченого. Той самий дивакуватий бородач-поет корчився в конвульсіях на підлозі, блював прямо на себе щільним струменем піни. Його очні яблука стали темно-фіолетовими від напруги.

- Переверніть його на бік! – крикнув Денис.

Хлопця перевернули, але вже було пізно. Його тіло вигнулося в неприродній позі і застигло наче кремінь. Ніхто не міг повернути його у звичне становище. Повне та безповоротне заціпеніння. Жахлива смерть від опіумного передозування.

- Все, я йду звідси, - сердито сказала Лара.

- Стривай! - крикнув їй у слід Денис. - Це безглузда випадковість! Такого не мало статися.

- А якби на його місці опинилася я?

- Досить все драматизувати! Розслабся, ми ще можемо бути разом. Я знаю, що подобаюсь тобі.

Лара стала на порозі і роздратовано повернулася. На її обличчі читалася зневага. Останні слова тепер звучали наче знущання.

- Приберіться. Тут у вас друг помер.

Вона голосно грюкнула дверима, залишивши всю компанію з покійником. Дорогою додому, Лара прокручувала в голові лише одну думку - чи залишилася б вона там, якби той хлопець не помер? Чи зважилася б вона залишитися тоді разом із Денисом?

Пройшовши трохи далі, Лара почала думати вже про те, як уткнеться обличчям у плече матері та з полегшенням видихне. Може, навіть поплаче. Уявляла, як їй стане легше, після цієї невдалої зустрічі. Ці надії ось-ось перетворяться на ілюзію. Вона ще не підозрювала, що на неї чекало вдома.

Алукард зайшов до свого кабінету, щоб усамітнитися від родини. Спадкоємці це, звичайно добре, але мав бути якийсь особистий простір. Він дістав зі столу горілку та налив собі половину склянки. Другу половину добрав кров'ю.

- Ох, як же я втомився від вас, - пробурмотів він і осушив склянку.

Вдивляючись у стелю, він згадав мене. Треба ж, гадаю, це кумедно. Найбільше мене тішить те, що він відчував жаль згадуючи про мене. Думав, може, не варто було мене вбивати? Все-таки ноша, яка на нього впала виявилася непомірно великою.

- Оце я сволота, - прошепотів він.

Випивши ще одну склянку, він підібрав свою голову кулаком і втупився в дерев'яну гладь столу. Апатія почала трохи долати Алукарда. В цю мить я був радий, що втратив почуття.

Пролунав вибух. Десь унизу. Десь у залі для прийому гостей. Маєток Нірванів був дуже великим. Таке зухвале вторгнення не могло залишити Алукарда байдужим. Він зірвався з місця і кинувся в коридор. З кожним кроком він упивався своїми фантазіями про те, як розриватиме підлого нападника. Ким би той не був, п'яний вампір нізащо не пошкодував би його. Його розум поглинув гнів.

Алукард вибив двері чоботом і швидко заскочив до зали. Серед палаючої кімнати стояв на вигляд звичайний чоловік. Людина. Він був одягнений у шкіряну броню і тримав у руках два коротких срібних меча.

- Мене звуть Містер Вовк, - представився чоловік.

Це був мисливець на вампірів, але Алукард ще не знав про це, бо ніхто тоді не знав про них. Їх просто не існувало до недавна. Алукард відверто не розумів, з ким має справу, тому лише злісно посміхався, дивлячись на непроханого гостя. Гадав, роздере його як кошеня.

- Ти надто хоробрий, як для людини, - сказав Алукард.

- Ага. Ось убити тебе прийшов.

Могутній вампір не став продовжувати цю безглузду балаканину і жваво накинувся на мисливця. Він схопив його за голову лівою рукою і з усієї сили вдарив черепом об кам'яну підлогу. Величезна вирва розкинулась на всі боки. Череп Містера Вовка розлетівся на тріски.

- Саме це чекає на всіх, хто встане в мене на шляху, - грубо кинув Алукард.

Впиваючись своєю неймовірною силою, він не помітив, що тіло людини почало рухатися. Короткий блиск клинків - срібло торкнулось вампірської плоті. Навіть без голови, мисливець примудрився двічі полоснути Алукарда. Один меч пройшовся по горлу, а другий по животу. Рани різко почали кровоточити і Алукард відстрибнув убік.

- Хто... ти? - прохрипів він, хапаючись за порізи.

Череп містера Вовка зібрався назад в голову і шкіра з волоссям повернулася на своє місце. Мисливець підвівся на ноги і міцніше стиснув свої мечі. Його тіло безслідно відновилось.

- Яка тобі різниця? Ось убити тебе хочу і все. Просто так.

Обличчя Алукарда зморщилося в шаленій люті. Він розігнався до швидкості звуку і заїхав кулаком мисливцю у живіт. Жахливий удар миттю розполовинив того. Дві частини полетіли в різні боки. Відірвані ноги розтрощили стіну. Відірваний тулуб повис на люстрі.

Пройшло близько десяти секунд, перш ніж вони встигли зібратися. Це видовище шокувало Алукарда. Він ніколи не бачив такої надприродної живучості.

- Я тебе знищу! - крикнув він і кинувся на мисливця.

Алукард підстрибнув у повітря і притис Містера Вовка ногами до підлоги. Утворилася друга вирва. Здається, у мисливця прогнулася всередину грудина, але його це зовсім не турбувало. Містер Вовк ще раз махнув своїми мечами і обидві ноги Алукарда були відтяті.

Колись могутній вампір звалився у власну калюжу крові і почав захлинатися від страшних травм. Із сусідньої кімнати вибігла його дружина. Таріна мчала з усіх ніг до чоловіка, намагаючись врятувати. Наколишній хаос шокував її так сильно, що сльози самі полились щоками.

- О, боже! Що тут сталося?

- Таріно, заспокойся, - пролунав знайомий голос.

Через дірку у стіні, до будинку увійшов старий знайомий. Колишній друг Алукарда. І водночас ворог. Ганс Кардіометріні був одягнений у шкіряну куртку, а половина його голови була вкрита чорною пов'язкою, приховуючи нанесену колись давно рану. Він виглядав стомленим, але дуже впевненим у собі. Парадоксальна поєднаність.

- Це твоїх рук справа? - голосно спитала Таріна.

- Так, я прийшов убити твого чоловіка.

- Ах ти сука! - прогарчав Алукард. - Треба було тобою активніше зайнятись! Я закинув твої пошуки! Я дозволив тобі жити! Чому ти повернувся, сволото?!

Ганс нахилився над залитим кров'ю Алукардом і посміхнувся йому в обличчя.

- Просто я злопам'ятний покидьок.

- Він ваш, - сказав Містер Вовк, відходячи на два кроки назад.

- Та йдіть ви обоє на х**! – крикнув Алукард.

Ганс прийняв у Містера Вовка один із срібних клинків та встромив Алукарду прямо між очей. В ту мить життя залишило тіло моєї копії. Алукард помер. Але до мене він не приєднався. Його особистість безповоротно зникла... назавжди.