Повсякденність Дракули

Все остаточно змінилося. Герберт це відчував. У той момент, коли він покінчив з Блоу Джобом, все ніби оновило свій звичний хід.

Це відчувалось як полегшення. Як визволення. Перші півгодини. А потім... Потім якось мляво. Спекотне сонце запікало сиву голову. Примарне задоволення остаточно випарувалося.

Герберт глянув на свою машину. Залишати її поруч із Блоу Джобом не можна. Це могло спричинити серйозні неприємності.

- Гаразд, крихітко, - підійшов він до неї, - час нам попрощатися. Але не тут.

Склавши машину на спину, Герберт відтяг її до дороги. Це було не дуже легко. Гострі металеві виступи постійно зачіпались за мелю. Потрібно було постійно притримувати її вище, щоб не розмаркувати за собою хід.

Переконавшись, що ніхто не бачить, він поклав їй руку на капотом і сказав:

– Я скажу всім, що потрапив в аварію. Не впорався з керуванням через те, що перенервував. Мені повірять. Усі вірять дідам.

Наступні кілька днів слідча служба ретельно обстежила місце бійні. Через деякий час вони знайшли й мертвого Блоу Джоба. Усі тіла забрали на особливу експертизу. Показання вцілілих поліцейських, Єви Карт і Наскіса Пласкіса, були неймовірними. Ніхто одразу не міг повірити в історію про неубиваного мужика без рук, який самостійно розправився з загоном спецназу.

Але після цих подій, життя пішло спокійніше. Герберт купив собі білий велосипед замість машини, а Істран пішов на підвищення кар'єрними сходами. Він настільки добре справлявся зі сміттєвими відрами, що вже за два тижні став топ-менеджером цієї фірми. Дивовижна людина. А ще він розібрався, як працюють шкарпетки. Теж непогане досягнення.

Андрій одужав, став на ноги, і фізично, і морально. Цих внутрішніх сил йому вистачило, щоб зізнатися Аліні у своїх почуттях. Вона відповіла взаємністю і в них почалися стосунки.

Кірвент став новим лідером вампірського клану Канігсбургу. А також домовився з Містером Сексом про те, що на вампірів нападати не будуть якийсь час. Хоч і не всі були згодні з новою кандидатурою на посаду лідера, власне як і завжди, але вони прийняли новий спосіб життя смиренно. Невдоволення дасть про себе знати потім.

Психотерапевтка Олена Брауз відкрила свою приватну клініку моральної підтримки мешканців міста. Завдяки Герберту та його пригодам, вона чудово знала, які біди турбують місцевих.

Містер Секс та Еллі відправили звіт до штабу і вирушили до іншого міста на нове полювання. Тимчасово, погляд мисливців зрушив з Канігсбурга, що змусило вампірів з полегшенням зітхнути.

Загалом, все вляглося і життя пішло своїм шляхом. Герберт клацнув валізою і почав збирати власні речі. Їх було небагато, але залишати добро теж не хотілося. Настав час переїжджати.

- То це був не жарт? - спитала Олена. - Ви справді з Істраном купили будинок?

– Орендували квартиру. І то... вісімдесят відсотків заплатив він. Наш трудяга зовсім збожеволів. Гроші на нього наче з відра посипались.

- Ну й добре. На двох нахлібників менше буде в цій хаті.

- Та годі тобі, хіба все було так погано? - Герберт відклав валізу убік.

- Та жартую я. Щиро кажучи, було навіть весело. Якщо не брати до уваги нещасних мертвих тварин, яких ти тягнув у будинок весь цей час.

Герберт підняв вказівний палець, згадуючи щось важливе.

– До речі, про них. Потрібно не забути викинути кістки, які я звалив у стільницю.

– Що? - Олена одразу побігла на кухню.

На привеликий жаль, залишки бродячих собак, єнотів і птахів справді були грубо втрамбовані до стільниці. Але запаху не було. Вампір добряче їх висушив.

- О, боже! А смітник для кого зроблений?

- Вибач, Оленко, - усміхнувся Герберт, - я просто лінива срака.

- Ще Дракулою себе називає. Позорище.

Пиріжок подорослішав і вже не виглядав як дрібнне слабеньке кошеня. Тепер він став підлітком. Він підкрався ззаду до Герберта і почав тертися йому об ноги, муркочучи.

- О-о, - тицьнув у нього пальцем Герберт, - а ти підеш зі мною! У нас новий будинок, друже.

Зібравши речі, він вирушив до нового житла разом з Істраном. Той вже сидів на багажнику велосипеда з двома валізами. Вся ця вага не представляла ніякого навантаження для Герберта, але все ж таки габарити все одно дебелі для вузького велосипеда.

- Слухай, Істране, а в тебе випадково водійських прав немає?

- Ні, а що? - хитався позаду той.

- Ти збожеволів? Я тобі двічі давав своєю машиною їздити. А якби тебе хтось зупинив?

- Та не парься. Мене батько вчив водити. Я трохи боюся техніку, тому часто їжджу із заплющеними очима. Але, загалом, тримаюся нормально. Наче нікого не збив.

- Ех... - насупився Герберт, - гаразд, розберемося.

Новий будинок виявився скромною однокімнатною квартиркою для холостяка. Що ж, доля так склалася, що їх тут було двоє. Але, з іншого боку, тіснитися їм не вперше. Звикнуть.

Облізлі шпалери дуже пожовтіли за довгі роки. Меблі старі та крихкі. Можна було скинутись і на щось більш презентабильне, бо ця квартира не так вже й сильно відрізнялась від колишнього притону.

- О-о, - зрадів Істран, - все як у тебе вдома було. Точнісінько як стара хата.

- Ех... ну добре, - сказав Герберт, - не так і кардинально все змінилося. На жаль. Я думав, тут все чепурніше.

- Завжди має бути щось, що нагадуватиме тобі про минуле. Про пройдений шлях.

- Так ти знову приводитимеш сюди своїх обкурених дружків, філософе довбаний?

Істран рішуче відмахнувся і покрутив головою.

- Ні! Це точно залишиться у минулому. Я зав'язав.

- Що ж, сподіватимемося, що так воно і є.

- Я став кар'єристом. Фінансові потоки течуть в моїй крові.

Зручно вийшло те, що якраз неподалік цього будинку розташувалася та сама заправка, в яку Герберт частенько заїжджав. Щоправда, тепер від неї особливого толку не було після знищення машини.

Істран визирнув у вікно.

- О, слухай, зганяєш на ту заправку за продуктами? А я тут поки що приберуся.

– Чому б і ні. Давненько туди не заглядав.

Герберт осідлав свого вірного двоколісного коня і поїхав на спукплятися. Біля бензоколонки стояли ті самі люди - заправник з дружиною. Чого вона там постійно терлась поруч із ним? Надмірно нав'язлива жінка. Судячи з обличчя хлопця, вони так нормально і не порозумілися.

Поставивши велосипед під стінкою, Герберт пішов до каси. Там стояла та сама дівчина.

- О, це ви, - посміхнулася вона.

- Так, і доречі, я розібрався зі своїм лайном, і без поліції. Я впорався. Все чудово.

Вона, дивуючись, повела бровою. Здається, минула розмова повністю вивітрилася у неї з голови.

– Ви про що взагалі?

- Ну... минулого разу, коли ми бачилися, ви радили звернутися до поліції, якщо буде все погано. Ем... та я просто так, трохи раптово це згадав. Вибачте.

Він тоді добре запам'ятав той момент. Наче його зачепили за особисте. Вкололи у хворе місце. Але, як виявилося, він сам собі створив важливість тих слів у своїй голові.

Набравши холостяцьких запасів, він черство розплатився і вийшов до велосипеда.

- Хах, вибачте, таке ми не заправляємо, - сказав заправник.

- Ага, жартівник, відвали. Мені додому час.

- Стривайте, - втрутилася дружина заправника.

Герберт насупився. Чого вони причепилися до нього? Він просто хотів забрати чортів велосипед. Вдома Істран уже все прибирав, можливо. Хотілося б у це вірити.

– Я згадала, хто ти, – продовжила вона. - Кольте, ти що, не пам'ятаєш мене? Це ж я – твоя сестра Лара. Лара Нірван. Так, зараз прізвище інше, але дівоче було Нірван, як і в тебе.

– Що? Як ти...

Ця жінка назвала його колишнє ім'я – Кольт Нірван. Ім'я, від якого він позбувся п'ятнадцять років тому. Герберт відклав велосипед убік. Тут відбувалось щось серйозне. Він думав, що більше не зустріне людей, які знають це ім'я. Він спеціально втік від них у це місто.

- А я думала, чому ти мені здається таким знайомим? Ти так постарів, Кольте.

Вона казала, що є його сестрою, але це просто не вкладалось у його голові. Може це образність? Фігура мови? Навряд чи вона могла бути його рідною сестрою. Хоча прізвище таке саме, з її слів. Дивно це все.

- У мене немає родичів, - нарешті заговорив він після довгої паузи. - Я не знаю, звідки ви знаєте це ім'я, але ви десь щось наплутали.

- Боже, - радість спала з її обличчя, - здається, час тебе сильно потріпав.

Лара дістала пластикову візитку та простягла Герберту.

- Ось, тримай. Це мій номер. Мені зараз треба їхати, ніколи згадувати минуле. Але, якщо раптом надумаєш повернутися до сім'ї, то дзвони. Рада обговорити з тобою все особисто. Минуло стільки років.

Вона так упевнено все це говорила, але Герберт лише з подивом мовчав. Він не міг ніяк згадати її, але внутрішньо відчував десь глибоко всередині, що ця людина все ж таки була частиною його життя.