Повсякденність Дракули

Різке, сухе і пекуче світло сонця "омило" обличчя Герберта. Густе тепло ніби білим шумом лунало в його вухах. Не в силах більше терпіти це, він повернувся на бік. Було набагато спокійніше, коли сонце світило в потилицю. Можна й надалі спокійно спати.

А навіщо спати? Чому взагалі він спить? Умиротворене відлежування боків раптово вибухнуло низкою питань. Герберт розплющив очі. Він лежав у лікарняній палаті. Питання "як він сюди потрапив?", стало хвилювати його найбільше.

- Якого біса? - протер він обличчя долонями, намагаючись привести себе до тями.

Деякі речі почали поступово спливати в пам'яті. Герберт згадав, як зайшов у туалет, як його мучив головний біль і як він звалився на підлогу. До нього дійшло, що він таки справді знепритомнів. Але антураж палати відрізнявся від оздоблення тої лікарні, де він був напередодні. Мабуть, його відвезли до іншого місця. Чомусь.

- Так, стоп! - ривком підвівся він з ліжка.

Йому в жодному разі не можна здаватися простим людським лікарям. Після навіть цілком стандартного огляду, легко спливе назовні те, що він вампір. Цього не можна допустити. А раптом, це вже сталося?

Герберт встав з ліжка і попрямував до дверей. У коридорі стояв Наскіс і розмовляв із кимось по телефону. Помітивши Герберта, він підняв долоню, просячи зачекати.

- Так, він прийшов до тями, - сказав у слухавку Наскіс. - Якраз от з палати визирнув... Ага, виглядає як огірчик. Зелений весь... Хах, та гаразд, я жартую. Нормально він має вигляд.

– Що відбувається? - тихо спитав Герберт.

- Стривай, - відвернувся Наскіс.

Голос у телефоні, здавалось, належав Єві та щось йому пояснював. Герберт особливо не вслухався, тому що все ще приходив до тями. Попрощавшись з нею, Наскіс поклав слухавку і запитливо подивився на старого. Мабуть, його попросили почекати, поки він отямиться.

- Ну що, живий?

- Хто мене сюди притяг? - спитав Герберт.

- Якийсь мужик знайшов тебе в туалеті, коли ти слину пускав під себе. Ми з Євою ледве витягли тебе до зали. Очманіти, який же ти важучий виявився.

Герберт зітхнув.

- Ох... паршива ситуація.

- Тобі треба дякувати того пузатого клоуна, - сказав Наскіс.

- Що? Якого клоуна?

- Ну... Карський Матвій. Той меценат зі зборів. Це він відвіз тебе до цієї клініки. На відміну від тієї, де була зустріч, тут хоч нормальні лікарі працюють.

Той чоловік все чув. Він підходійшов збоку і трохи сердито оглянув Наскіса. Пристально коловся тихим поглядом, але при цьому зберігав на обличчі натягнуту посмішку.

- Клоун на місці, - сказав він.

- Ой, вибачте, - зніяковіло потер лоб Наскіс. - У мене просто... манера мови буває грубуватою. Не приймайте на свій рахунок.

- Та гаразд, не переживайте. Мені байдуже, хто і що про мене думає. Я - людина дії, мені ніколи витрачати час на цю нісенітницю.

Герберт обернувся до нього. Всі довкола поводились так спокійно. Лікарі, санітари, медсестри. Навіть Наскіс із цим мужиком нічого не підозрювали зайвого. Невже лікарі не провели жодного обстеження? Такого просто не могло бути. Вони одразу мали розкрити незвичну анатомію Герберта. Але, з якоїсь причини, цього не сталося.

- Дякую, що притягли мене сюди, - сказав Герберт. - Шкода, що я змусив вас витратити свій час.

- Нічого страшного, - Матвій поклав йому руку на плече. - Я далеко не завжди маю можливість дозволити собі так спонтанно допомогти людині. Це гріє мені душу. У такі моменти я перестаю почуватися лиходієм.

- Хех, що це означає?

- У вашому віці ви повинні розуміти, що всі ми не є ідеальними. Що часто всередині нас є щось зле та темне. Я борюся з ним, допомагаючи людям.

Наскіс засміявся.

- Вибачте мене, але це якась пафосна маячня.

- Згоден, - усміхнувся Матвій і теж засміявся. - Я відвіз старого до лікарні просто, щоб виглядати героєм в очах людей. Ви б бачили їхні пики, коли я самовіддано кинувся на допомогу.

- Ну, - відкашлявся Наскіс, - колись я зрозумію цей дивний гумор.

Герберт сів на м'яку лавочку, виставлену під стіною. Ноги не так добре тримали, як того хотілося б. Дивна слабкість все ще гуляла в повітрі.

- Що зі мною? - спитав він. – Це хвороба?

- Перевтома, - сказав Матвій. - Лікарі мені так і роз'яснили.

Ця людина щось приховувала. Якось нещиро це все звучало. Ніякої перевтоми і близько не було. Зважаючи на вільний графік роботи, Герберт годинами валявся в ліжку мов кнур і спав по дванадцять годин. Тому ці висновки точно не правильні.

- Тобто я можу йти додому? – Герберт вирішив підіграти Матвію.

Навіть якщо йому відомо щось про Герберта, то поки розкривати це в розмові не варто.

– Ну, не зовсім. Для початку потрібно буде отримати виписку у лікаря.

- Гаразд.

У кабінеті лікаря сильно пахло цигарками. Відразу увійшовши всередину, Герберт спритно помітив оком попільничку, що лежала в кутку. Виглядало так, ніби її хтось розлючено кинув об стіну. Хоча, це лише припущення. Герберт не розумів, що взагалі відбувалось, тому параноя і малювала в його голові такі сценарії.

- Ну, все, ви можете йти, - сказав лікар, закінчивши свої справи.

- Так, дякую. А ви нічого підозрілого не помічали під час огляду?

Той трохи знервовано постукав пальцями по столу, але потім різко перестав і посміхнувся.

– Ні. Хіба тільки сліди від велосипедних шин у вас на штанині.

Герберт глянув на свої штани і тихо вилаявся під ніс.

- Я невдало впав із велосипеда.

- Наступного разу будьте обережнішими, - лікар нахилився над столом і перейшов на шепіт. - Я більше ніколи не хочу мати з вами справи.

Він точно щось знав. Його очі хаотично бігали по приміщенню, наче боючись зорового контакту.

- Що ви знаєте? - спитав прямо Герберт.

- Просто йдіть. Нам не варто розмовляти. Ідіть і все. Окей?

Тепер сумнівів не було. Тут явно щось не чисто. Герберт підвівся з-за столу і попрямував до виходу, думаючи про те, що тут сталося насправді. Першим у голову прийшло, що це якась хитра змова.

- Ну що, тебе підкинути додому? - спитав Наскіс біля виходу з клініки.

- Так... було б непогано. Тільки я б ще хотів забрати свій велосипед назад. Я залишив його біля тієї лікарні.

- А, та все нормуль. Його Єва забрала, тож можеш не переживати.

Поки Наскіс віз його додому, він прокручував у пам'яті розмову з лікарем. Йому заплатили? Залякали? Чи, може, він сам вирішив приховати інформацію для якихось особистих цілей? Вибивати з нього правду Герберт не хотів. Це надто жорстко, і це у минулому. Всі ці звірячі методи пора відкинути, інакше проблеми тільки продовжать накопичуватися.

Герберт почухав бороду. Чи може все-таки завалити того довбаного лікаря? Один раз, як кажуть... На щастя, ця слизька думка не набула розвитку. Лікаря він вирішив не чіпати.

А тепер так, роз'яснимо все як слід. Я не сильно мучитиму вас роздумами щодо Матвія Карського. Вас цікавить, чи лиходій він? Чи задумав він щось? На вашому місці, я не був би дуже категоричним у таких висновках.

Після розмови з Гербертом, Матвій Карський вирушив додому. Жив він, м'яко кажучи, не бідно. У великому маєтку разом із величезною родиною. Дружина, двоє дітей, батьки та батьки дружини – вся ця потужна компанія комфортно поміщалася у такому розкішному житлі. З цього можна вичленувати, як мінімум те, що ця людина дуже компанійська.

- Гей, народ, я вдома! - зайшов він, розкинувши руки.

Маленька дочка побігла до нього з обіймами, а трохи старший син не став цього робити.

– Тато повернувся! Тато повернувся! – обхопила його дівчинка.

- Так, донечко, я теж за тобою дуже скучив.

А от син не так радісно відреагував.

- Ну ти й дурепа, - похмуро сказав хлопчик. - Так ти ніколи не станеш дорослою та самостійною. Потрібно бути грубим і серйозним.

Матвій покрутив головою.

- Синку, звідки така грубість? Це ж твоя сестра, май повагу. По-справжньому дорослим ти станеш тільки коли почнеш дбати про інших.

- Вибач, тату... ти маєш рацію.

Він жив у дивовижній гармонії зі своєю сім'єю. Його справді цінували та поважали. Була якась трохи наївна й показна, але при цьому така чесна й щира мудрість, яку він вдягав на себе щодня. Діти цим захоплювалися, а дорослі знаходили у цьому кумедну особливість.

Повечерявши за сімейним столом, він відійшов до свого кабінету. Там на нього чекали два головорізи в камуфляжних костюмах.

- Ви зробили те, що треба? - спитав він.

- Так. Усі санітари, що оглядали старого, пішли на дно річки частинами, у сміттєвих пакетах. Лікар нікому нічого не скаже, він довго спостерігав за їхніми стражданнями, тож побоїться відкривати рота.

Матвій розуміюче кивнув. Його план спрацював. Зайві очі, що побачили справжнього вампіра, були закриті назавжди.

- Як би це сумно не склалося, для деяких... але я радий, що мені вдалося загладити ситуацію, - сказав Матвій.

- Але навіщо це все?

- Поки що... ніхто не повинен знати, що вампіри існують. У мене свої плани, і я не хочу, щоб вони так безглуздо зруйнувалися.