Повсякденність Дракули

Основне знаряддя в руках справжнього вампіра - це інстинкти. Попри розвинений адаптивний інтелект, їхні мисливські програми заточені відчувати навіть дрібний рух навколо, навіть коливання настрою людей. Ці інстинкти тягнуть їх на насильство.

Але сучасні розвинені вампірські організми добре пручаються перед цими імпульсами, можуть відсторонитись від лютого природнього потягу до атаки. Сучасні вампіри можуть стримати себе, щоб використати інстинкт як інструмент захисту. Саме тому вони ще живі, а інші роди їхнього біологічного царства - ні.

Герберт вже не перший день спостерігав за дивним чоловіком, що частенько прогулювався вулицями його кварталу. Це був точно не місцевий. За плащем ховав срібну зброю. Ймовірно, черговий мисливець доктора Кардіометріні. Герберт навіть уявити не міг, скільки їх розплодилось за десять років з моменту його останньої битви.

Чоловік підійшов до підлітків, що грались в футбол на майданчику.

- Ану, пацани, дайте м'яча. Покажу як дядько грає.

- Тільки обережніше, - сказав один із хлопців. - Це мені батько на день народження подарував.

- Та я легенько.

Мисливець замахнувся своїм сталевим чоботом та вдарив по м'ячу з такою силою, що той вибухнув, розлетівшись на шмаття. Підлітки аж повідскакували в сторони. А коли зрозуміли, що сталось - дуже розізлились.

- Я ж казав, обережно! Ти що, з головою не дружиш, мужик.

Чоловік посміхнувся та витяг пістолет. Його забавляла ця ситуація.

- А може й не дружу, що тоді?

Діти одразу порозбігались, спіткаючись на траві. Мисливець сміявся їм у слід. Було в ньому щось неадекватне. Дивлячись на нього, Герберт нахмурився. Якби тільки в ньому було щось неадекватне. Тут кожен другий навіжений.

Коли він помітив, що вулиця спорожніла, то вирішив діяти. Треба угомонити мисливця поки він не накликав серйозних проблем. Герберт впевнено крокував посеред дороги, розвівши руки в боки.

- Дітей лякаєш?

Чоловік обернувся.

- Та просто так жартую. Я комік, виступаю зі стенд-апом.

- Досить нести пургу. Я знаю, хто ти.

Чоловік схрестив руки. Вальяжно дивився на вампіра. Схоже, він все знав про нього.

- Тоді ти в курсі, що зі мною краще таким тоном не розмовляти, - сказав мисливець.

Кулак Герберта влучив йому в голову. Обличчя відірвалось від черепа та полетіло кудись в кущі. Мисливець напружено пригнувся та став топтатись навколо, розмахуючи руками - знервовано шукав втрачену частину тіла.

- Тоді я не буду взагалі з тобою розмовляти, опудало. Не слідкував би за моїм домом, всього цього не сталося б.

Герберт зірвав з мисливця куртку та замотав його тіло. Без обличчя той не міг нормально орієнтуватись у просторі. Звалився на коліна. Хоча б вуха залишились на місці, тому він усе чув.

- Ганс має забути про мене назавжди, - роздратовано сказав Герберт. - Про всіх нас.

Шкода лише, що ім'я цього злодія не вивідав. Довелось розбиратись із безсмертним негідником якимось... креативним способом. Чесно кажучи, не то що б я недооцінював свого сина, але коли він злий, то вдається до доволі ексцентричних методів.

Відволок на вокзал, прив'язав до колеса товарного вагону. Обмотав навколо валу зламаними руками та ногами, в рота запхав цілий рукав, аж по горло. Все одно це не вб'є його. Мисливець поїхав за кордон разом з трьома десятками вагонів вугілля.

- Паскуди... - прошепотів Герберт, дивлячись на потяг, що віддалявся з вокзалу.

Його нове життя вперше відчувалось мирно та затишно. Криваві розбірки йому більше не потрібні в житті. Повертаючись додому, він думав про те, що може не все так і погано. Може нарешті правильний вибір зроблено і можна забути про помилки минулого.

Легка посмішка з'явилась на обличчі Герберта. Все було відносно прекрасно. Не ідеально, зате без явних проблем у вигляді смертельної небезпеки. А це вже було чудовим підґрунтям для росту та розвитку.

- Це. Абсолютно. Ненормально, - сказала Ралана, зазирнувши у ванну кімнату.

Прийшовши додому, Герберт, прямо на порозі, почув явне невдоволення дружини.

- Що там знову сталось? Знову трубу прорвало?

- Знову гадюка в хату заповзла.

Герберт витер платком стомлене лице. Це була часта проблема, останнім часом. Через прогнивший фундамент в дім постійно лізли якісь тварини. Гризли електрику, псували килими. Іноді навіть лякали. Навіть Герберта.

- Точно гадюка? - перепитав він.

- Точно, - обернулась до нього дружина. - І не одна. Їх тут декілька.

- Зараз розберусь.

Зайшовши у ванну кімнату, вампір вловив різкий запах холоднокровних істот. Опустився на коліна, закотив рукава сорочки, щоб не заважали. Зазирнув. Зміїні зуби встромились йому в носа.

- Ай, боже... - легко скривився Герберт.

- Що сталось? З тобою все нормально? - опустилась до нього Ралана.

- Не наближайся! Вони добряче гризуться. Слизькі сучки.

- Як грубо...

- Вона мене за носа цапнула.

Герберт відірвав гадюку від свого обличчя та щільніше примружився, щоб роздивитись усе детальніше. Помітив діру у стіні. За нею точно були ще змії. Він замахнувся кулаком та розкришив ту діру ще сильніше. Ванна затряслась.

- Ти вирішив нам хату розвалити?! - обурилась Ралана.

- Я доберусь до їхнього кубла.

Гадюки не могли вампірську шкіру. Але навіть так, сам факт їхньої присутності вже сильно дратував Герберта. Він активніше проліз під ванну та обхопив руками цілий зміїний клубок. Більше двадцяти штук розселились у них під підлогою.

Гадюки стали смикатись, кусали його в руки та плечі. Слиз розповзався по сорочці та триденній щетині. Герберт почав плюватись, скидаючи з губ та язика зміїний секрет. Ледь не проблювався.

- Ану сюди йдіть, сучари!

Вибравшись із-під ванни, він випрямився. Його міцні руки стискали десятки змій мертвою хваткою.

Ралана відстрибнула в вітальню. Пальці вчепились в домашню спідницю.

- Зроби щось із ними! Я боюсь їх! - викрикнула вона.

- Зараз я наведу порядки в цьому домі!

Що ж, можу запевнити, тепер лють Герберта було не зупинити. Він запхав бідолашних істот в сміттєвий мішок, гепнув ним раз об стіну. Половина змій луснули наче горохові стручки. Але цього йому було мало. Далі він вибіг надвір та замахнувся тим пакетом аж від самої п'ятки.

Через мить гадюки полетіли за горизонт. Після такого у них не було жодних шансів повернутись.

Ввечері, після того, як все заспокоїлось, заміжня пара лежала в ліжку, підсумовуючи тяжкий день. Герберт звісив голову з краю широкої подушки. Поруч притулялась Ралана, закинувши на нього ногу. Вона могла скільки завгодно лежати з ним, обійнявшись. Все тому що його прохолодне тіло ніколи не нагрівалось надто сильно, навіть під товстою ковдрою.

- Ми разом вже десять років, а я все ніяк не звикну до твоєї сили, - сказала вона.

- Чесно кажучи, я також.

Ралана повернулась на спину.

- Блін, може переїдемо в інше місце? Цей дім уже віджив своє.

Герберт задумливо насупився. Не дуже йому подобалась ця пропозиція.

- Не знаю... я звик до нього. З ним я поєдную всі наші найкращі моменти в своїй пам'яті.

- Це ті моменти, коли ведмідь заліз через вікно? - посміхнулась дружина.

Він помотав головою.

- Ні, я про ті... коли ти зламала ногу, а я носив тебе з кімнати в кімнату.

- Ну, це було прикольно, - зітхнула вона. - Я могла тоді валятись весь день, а ти робив усе сам. Нарешті переклеїв шпалери в цій спальні.

- Це ж був хороший момент?

- Ще було непогано, коли в будинок приїхала поліція два роки тому. Думали, що ти торгував кокаїном.

- Мене тоді підставив колега. Що в цьому "непоганого"?

Її рука прослизнула в нього під потилицею, обійнявши за шию. Палець почав вимальовувати візерунок на його грудях.

- Мені довелось виганяти їх мітлою, коли вони не повірили, що ти не наркоман.

- В мене бліда шкіра, що я зроблю?

Ралана спокійно дивилась в стелю, згадуючи минуле.

- Це напевно дивно прозвучить, - продовжувала вона, - але в ту мить мені дуже сподобалось... те, яким ти був тендітним, коли тобі погрожували ті, хто не міг нічого тобі зробити. Це було так мило.

- Ну, я не міг при них показати свою силу.

Її голова обернулась до нього.

- Так, справжнього тебе дозволено бачити тільки мені.

Герберт також обернувся до неї. Його погляд був рівним, без зайвих сентиментів, але Ралана бачила в ньому кохання. Він завжди виражав його не поглядами чи словами, а діями. Його турбота завжди була процесом, який не потребує пояснення.

- Може ти й маєш рацію, - сказав він.

- Ти про що?

- Нам треба подумати про новий будинок.

Це був простий, чесний жест. Він погодився з не дуже приємним для себе проханням. Зі сторони це виглядало сухо та прагматично, але з середини - м'яко та емоційно. Подружжя все-таки вирішило переїхати в нове житло після багатьох років спільних переживань.

Але насправді, Герберт просто не розумів, чому Ралана взагалі вирішила це запропонувати. Справа не в поганому фундаменті та звірях, що часто ломились в дім. Вона могла це стерпіти. Просто зовсім скоро із в'язниці мав вийти її брат Бембі. І він знав її поточну адресу.