Повсякденність Дракули

Щільні хмари почали повільно спускати на місто сніг. Нарешті настала зима. Молода пара - хлопець і дівчина, спокійно прогулювалися ввечері вздовж темних вулиць. Вони невимушено та весело спілкувалися під акомпанемент хрускоту під чоботями.

- Твоя шапка така дурна, - сказала дівчина. - Ти в ній, як клоун. Напевно, брав на ринку за дешево.

– Це солідна шапка справжнього чоловіка, – пояснив хлопець. - Вона підкреслює мою маскулінність.

- Ти просто ганьбишся, невдахо.

- Блін, ти розкрила мій план. Я люблю, коли люди відчувають сором за мене. Твоя токсичність розкрила мої справжні почуття.

- Ах ти ж моя улюблена нікчема! Іди, я тебе поцілую.

Як тільки вона нахилилася до хлопця і простягла свої губи, легкий потік вітру вдарив збоку в обличчя. Дівчина заплющила очі і злегка підібгала плечі від несподіванки. Таке почуття, ніби щось проскочило на величезній швидкості.

Пролунав гучний і хльосткий удар. Вона розплющила очі і побачила, що її хлопця плазом відкинуло в стіну. Кров стікала цеглою на землю. Сповзаючи вниз, хлопець склався як здутий гумовий матрац. Усі його кістки були зламані. Дівчина закричала.

- Замовчи, - сказала коротковолоса блондинка в шкіряній куртці, - він більше тебе не ганьбитиме. А я якраз зможу напитися людської крові.

- Ти вампірша?

Всього один удар долонею розрубав дівчину навпіл. Голодна вампірша не стала церемонитися з людьми і швидко почала трапезу. Коли місто залишили мисливці, деякі кровопивці відчули свободу і почали частіше нападати на людей.

Клара – свавільна дівчина. Вона не любила підкорятися правилам, тому часто полювала на людей, попри заборони. Ще за часів Блоу Джоба вона могла неабияк насолити вампірському товариству своїми витівками.

Але, не дивлячись на це, її терпіли, адже вона – добрий дипломат, який у разі чого міг вирішити і свої створені проблеми, і загалом вампірські. Вона мала престижний юридичний диплом. Так, я розумію, поєднання суперечливе, але яке є. В мене немає причин брехати.

- Ти знову за своє? - з тіні вийшов Лассард.

За наказом Кірвента, він слідкував за Кларою. Тримався на відстані та спостерігав, щоб вона не "наламала дров". Натомість, вона наламала людей.

— Слухай, я знаю, що ти стежив за мною, — сказала вона. - Ти міг би зупинити мене, перш ніж я вбила цих людей. Але ти цього не зробив. Ти теж голодний, чи не так?

Лассард спраглими очима подивився на тіло, що остигало на землі. Шлунок зрадливо забурчав.

- Нам не можна так поводитися, - наполягав він. - Кірвент не закриє на це очі, він тобі не Блоу Джоб. За нами і так хтось уже стежить, зайва увага лише створить нові проблеми.

- Просто бери та їж. Не пудри мені мізки. Я зможу все владнати, ти ж знаєш.

Лассард зірвався і жадібно накинувся на тіло, вчепившись у нього іклами. Проковтуючи кров, він відчув неймовірне полегшення після затяжної дієти тваринами.

Закінчивши з вечерею, вампіри швидко і ретельно заміли сліди. Роки практики довели цю навичку до бездоганності. Все для того, щоб жоден криміналіст на них не вийшов. Кожен вампір у спільноті вмів це робити.

Кірвент тим часом забрав собі додому ту літакову турбіну з квартири Блоу Джоба. Йому здалося, що ця деталь виглядала, одночасно, і антуражно, і загрозливо. Щоправда, її варто трохи поремонтувати. Після вибуху вона стала схожа на сплющену купу металобрухту, вкриту сажею.

Два потужні помічники встановили турбіну в стіну, точно, як вона стояла раніше в іншій квартирі. Щоб ця конструкція не впала, її символічно підперли дерев'яними дошками.

- Так піде, босе?

- Ну... - зморщився Кірвент, - більш-менш. Думаю, зійде.

- Може, хоч після цього вас почнуть поважати.

Тон помічника був дещо зверхнім.

- Гей, мене й так поважають. Я головний!

- Взагалі-то, ні, - каже другий помічник. - Половина наших просто відмовляється сприймати вас як лідера.

Кірвент насупився і сів на диван. Тяжкість правління вже починала його дратувати. Він навів порядки в клані, а його досі не шанували. Як таке терпіти? Іноді доводилось миритися із несправедливістю. Це ноша, яку треба навчитись приймати з самого початку отримання влади.

- Невдячні свині.

- Забий на них, - почувся жіночий голос.

У кімнату зайшла Клара. Її привів Лассард. Обіпершись об дубовий робочий стіл, вона вихопила з пачки сигарету і почала її підпалювати. У неї дуже нахабний характер. Як я вже казав, їй подобається робити те, що заборонено та викликати у людей занепокоєння. Зрозуміло, доки справа не стосується серйозних переговорів. У такі моменти вона ставала стриманою та розсудливою.

- Якого біса? Тут не можна курити! - обурився Кірвент.

- Я впевнена, що ти не образишся, - Клара зробила тягу та випустила дим. - Інакше, можеш врізати мені в обличчя. Прямо зараз, давай.

- Ох, - зітхнув Кірвент, - йди до біса. Не буду я тебе чіпати.

- От і славно.

Кірвент пройшовся по ній поглядом. На куртці та чорних джинсах було видно потертості та сліди від пилу. Мабуть, вона брала участь у якійсь бійці. Ні, ну ми-то знаємо, в якій. Але Кірвент лише робив припущення.

- Вона завалила двох людей, - прямо сказав Лассард, зайшовши в квартиру слідом. – Тому я її сюди і привів.

Кирвент жваво оглянув його. Від Лассарда пахло людською кров'ю. Сильно.

- Гей, ти теж жер тих людей?

Лассард зам'явся.

- Ну... якщо вони вже мертві, то чому б не відхопити трохи?

Клара тихо засміялася, потягуючи цигарку.

- Ви збожеволіли? – підвівся Кірвент. - Я мало не помер, намагаючись розібратися з мисливцями! Завдяки мені вони покинули це місто, а ви випробовуєте долю! Суки... це не можна кидати на самоплив.

- Ой, та досить молоти нісенітницю, - хмикнула Клара.

Розігнаний кулак влетів їй у щелепу. Яскраві спалахи громом віддалися в голові вампірші, коли вона стрімголов покотилася в стіну. Зіткнення було грубим. Пластівці штукатурки посипалися на голову.

- Воу, Кірвенте, - відійшов Лассард, - я зрозумів. Так, це було неправильно.

Другий кулак дістався йому. Міцні кісточки прорізалися вздовж правої брови. Втративши землю з-під ніг, він полетів потилицею в підлогу. Болючий удар з гуркотом ледь не приспав його.

- Досить валяти дурня! - сказав Кірвент. – Безпонтовий час Блоу Джоба минув. Відчуваю, мені доведеться тримати вас в цупких рукавицях, щоб ви не творили всіляку срань.

Клара підвелась на ноги. Голова паморочилась.

- Що ж, переконати ти вмієш. Визнаю, поводилася як сука.

- Ні, ви не розумієте! – продовжив Кірвент. - У нас тут не право найсильнішого. Я не хочу бити вас, щоб ви слухались мене. Я хочу, щоб ви були зі мною на одній хвилі, розуміли мої ідеї та робили все, як треба. Те, що я вас вдарив – це крайній захід. Я хочу навести справжній порядок у цьому вампірському дурдомі. Майте совість і просто не поводьтеся як мерзоти!

Вони винувато замовкли. Можливо, його слова дійшли до них, а може, просто не хотіли сперечатися. Так чи інакше, Кірвент зміг довести свій авторитет у цій кровожерливій прямолінійній ієрархії, яка лише якимось дивом все ще себе не зруйнувала.

Клара вгамувала трохи свій гонор. Вона звикла, що Блоу Джоб, в основному, поводився як ганчірка, тому не чекала такої реакції. Голова ще боліла. Бив він на славу, бо вважав, що інакше до них просто не достукатися.

Але давайте поки що перейдемо від однієї підлої вампірської жінки до іншої - молодшої. Швидше, навіть, юної дівчини. Я маю на увазі Аліну.

Вранці наступного дня вона вирішила, чому б не прогулятися з Андрієм? Їхні стосунки тільки недавно зав'язалися, тому все йшло якось невпевнено.

Попри очікування Герберта, ця дівчинка не відбита кровожерна садистка, якими є більшість вампірів. Так, у ній були прояви жорстокості, але лише внаслідок голоду. Жодних вбивств заради веселощів.

На жаль для неї, Андрій вирішив поворушити її темну сторону, сам того не підозрюючи. Під час безтурботної прогулянки у парку він запитав:

– Ангерда не можуть знайти вже кілька тижнів. Він просто зник безвісти. Ти остання, хто з ним спілкувався, чому ти ніяк не реагуєш на це і нічого не говориш?

Ну звичайно, ми забули про те, що в Андрія був взагалі-то друг.

Що ж, не могла вона сказати йому, що загризла і випила всю кров з бідного хлопчика. Їй взагалі хотілося якнайшвидше забути про цей випадок.

- Ну... я думаю, він із дому втік, - Аліна вирішила вигадувати на ходу. - Ми з ним трохи посварилися, але я не думала, що це так його зачепить. Я боюся, що раптом його спіймали бандити і порізали на органи.

Андрій почухав потилицю здивовано.

- Це... дуже раптова здогадка. Якось... похмуро. Не впевнений, що таке правда можливо.

– Я просто дивилася багато документалок на цю тему. Ну, я просто припустила.

Дівчина схопила його за руку і потягла за собою вперед.

– Давай не будемо про це, – сказала Аліна. - Я не хочу думати про сумне.

Андрій відчув дивний післясмак після таких припущень від своєї дівчини. Все це звучало різко та цинічно. Хоча, на перший погляд, вона завжди здавалася досить доброю.

Згодом, це вже не мало такого великого значення. Вже через десять хвилин Андрій забув про цю розмову. Вони мило провели час разом і "страшна тінь" убитого друга поступово віддалилася, що сильно заспокоїло Аліну. Її ніхто не підозрював.

Вже ближче до вечора вона вибралася на дах, щоб посидіти і помилуватися киплячим життям Канігсбургу. Звісивши ноги з парапету, дівчинка поправила волосся і зітхнула.

- Шукаєш, кого зжерти? - пролунав дорослий жіночий голос.

Аліна знервовано обернулась та побачила коротковолосу дорослу вампірку, що сідала поряд. Так, це була Клара. Вона теж любиила помилуватись містом.

- Останнім часом не часто бачу вампірів-дітей, - сказала Клара. - Ніхто не хоче народжувати молодняк. Одні суцільні чайлдфрі довкола.

- Що вам треба? Хто ви? - напружилася дівчинка.

– Не бійся. Я просто прийшла сюди посидіти. Мені нецікаво тебе калічити.

- Ну... Слава богу, мабуть.

Аліна усвідомила, що поруч з нею сильна та досвідчена вампірша. Відчувала крізь серцебиття її міцне сухожилля та щільну, хоч і худорляву, мускулатуру. Доросла дихала спокійно, не бачила навколо ніякої загрози. В той час як молода, ледве приховувала тремтіння пальців на руках.

- Про що думаєш, малявко? - раптом запитала Клара.

– Я? Я... ну, не все так гладко, як мені хотілося б.

– Без конкретики мені не зрозуміти. Ти просто струшуєш повітря. Говори по ділу.

- Розумієте, - вирішила поділитися Аліна, - я зустрічаюся з хлопцем.

Якщо вже ця жінка не ворог, то можна їй вилити душу. Та й деяка анонімність цієї розмови все ж таки заспокоювала.

- Не бачу в цьому проблеми, - сказала Клара.

– Він людина. Звичайний хлопець. Не вампір.

Клара підняла брову і запитливо глянула на дівчинку. Такі стосунки ніколи не підтримувались у вампірському середовищі.

- Боже, куди котиться нинішня молодь? Навіщо це тобі?

– Не знаю. Спочатку це було заради жарту. Я навіть мала плани вбити його. Але зараз... я зрозуміла, що не хочу цього. Мені з ним добре.

Клара погладила Аліну по голові наче свою дочку. На неї раптово наринула дивна м'якість, не властива у звичайний час.

- Це життя, люба. Далеко не завжди, все складається так, як хочеться... Просто будь собою і не дай себе образити. Люди такі ж сволоти, як і ми.