Повсякденність Дракули

Герберт дуже не хотів, щоб таємниця його особистості розкрилася. Але в той момент він зрозумів, що вигадувати відмазки безглуздо. Власне, тому так легко і зізнався.

Але не все так добре й легко було в житті цього сивого парубка. Щодня його гризла купа сумнівів. Щоб боротися з наростаючою тривожністю, Герберт ходив до психотерапевта. Він не був фанатом таких методів, але, схоже, це йому реально допомагало.

- Ви нарешті прийшли, Герберте. Ми пропустили вже три сеанси, які, між іншим, ви самі й запланували, - похмуро схилилася над столом Олена.

Лікарка виглядала дещо втомлено. Робота з таким клієнтом не могла бути простою апріорі.

- Вибачте, - сказав Герберт, сідаючи в крісло, - останнім часом мені було насрати.

- Слухайте, ви мене не наймали, я продовжую працювати з вами тільки тому, що ви погрожували мені смертю.

- Ем... - він винно сунув руку в кишеню, - так, ви маєте рацію.

Герберт кинув на стіл кілька пом'ятих купюр.

- Хех, дякую, звичайно. Але... це навіть не чверть із моїх звичайних розцінок.

- То ви не братимете ці гроші?

- Братиму. Все ж таки, до цього моменту я працювала взагалі за безкоштовно.

Герберт радісно відкинувся в кріслі і склав ноги на стіл.

- Гаразд, давайте приступимо, - каже вона, дістаючи свої записи.

- Учора ввечері я вбив чотирьох людей.

- Ой... це дуже раптово.

Олена стривожено проковтнула слину і міцно стиснула ручку.

- Якщо вірити вашим словам, - вона поглянула у записи, - ви не вбивали вже п'ятнадцять років.

- Здається, я остаточно став навіженим. У мене вдома живуть волоцюги і навіть не підозрюють, що я Дракула. Ну... не підозрювали до останнього дня.

- Тобто, ви хочете сказати, що є свідок вбивства?

- Так, але ні. Виявилося, що йому взагалі начхати. Він хотів вірити, що я перевертень, а виявилося, що я вампір. Я ще ніколи ніколи не бачив настільки манерного позіхання, коли розкривав свою особистість. Я - Дракула, паскуди! Майте повагу! Я легенда!

- Були легендою. Це було давно. Зараз навіть мені начхати, що ви Дракула. Для мене, ви просто небезпечний псих.

Герберт наблизився до Олени, перехилившись через стіл. В його фіолетових очах читався відчай, хоча він хотів показати лють.

- Ти теж вважаєш мене буркотливим стариганом? Думаєш, я просто маразматик?

- Слухайте, ви всім задаєте це дебільне питання, я вже зрозуміла. Герберте, одне я можу сказати напевно: ви комплексуєте через свою старість.

Він відкинувся назад в крісло. Відчай, який він приховував, став явним. Він нарешті усвідомив, що його прижучили.

- Так і є, лікарю. Я - довбаний старий невдаха.

У кабінеті повисла неприємна тягуча тиша. Обидва нерухомо сиділи на своїх місцях.

- Гаразд, давайте змінимо тему, - заговорила Олена. - Навіщо ви вбили тих людей? Вам захотілось людської крові?

- Так, але не зовсім.

- Що ж з вами все так складно? Боже, це якийсь цирк!

Герберт задумливо почухав підборіддя. Він розумів, що там насправді була сукупність причин. Все, що наболіло, зібралось в купу і вилилось в одну мить.

- У мене біля будинку стоїть старий дуб. І... він багато для мене значить. Бригада електриків вирішила його спиляти, щоб звільнити зарослу наглухо проводку.

- Тобто, окрім жаги крові, причина у дереві? – уточнила Олена.

- Розумієте, я більшу частину свого життя був справжнім переможцем. Великий та жахливий Граф Дракула! Мене всі боялися. Мене всі шанували. Пройшли сотні років, і я не розумію, а чи було все це насправді. Мені вже здається, що я завжди був старим.

- До чого ви хилите?

- Вчора ввечері я відчув, що треба щось зробити. Терміново. Навіть якщо це буде найдурніший вчинок.

Олена із розумінням кивнула, поглянувши у вікно.

- Герберте, і що вам це дало? Вам полегшало?

- На кілька хвилин я відчув себе живим. Але потім знову стало як раніше. Тільки тепер згори впало ще й почуття провини за те, що накоїв. Що мені робити, лікарю?

- Здайтеся до поліції. Зізнайтеся у скоєному. Каяття може допомогти вам.

Герберт підвівся з крісла, збираючись іти. На півдорозі він зупинився, щоб сказати:

- Дякую, звичайно, але крутив я цю пораду на одному місці.

– Заради бога, – повела плечима Олена, – я вам не указ. Тільки пам'ятайте, що ви лише ускладнюєте ситуацію.

На шляху до виходу з клініки, Герберт зайшов у туалет. Після виходу з кабінету, його з голови до ніг огорнули сумніви. Він ніяк не міг сконцентруватися на жодній своїй думці.

Холодна вода з умивальника пролилася на долоні. Герберт взагалі не відчував її температури. Він знервовано потирав свої кисті, і бурмотів собі під ніс:

- Ти нічого не знаєш, срана малолітко. Думаєш, якщо є меддиплом, то вже одразу експерт? Мені смішно навіть дивитись на тебе. Це ти жалюгідна невдаха, а не я.

Несподівано, навіть для себе, Герберт зірвався і кілька разів ударив кулаком дзеркало, розламавши його в тріски. Шкура на кісточках зовсім не подерлась.

– Я Дракула! Я можу робити все, що захочу!

Коротка емоційна мить відразу вичерпалась, і Гарольд меланхолійно спустився на підлогу, присівши під стінкою.

- Міг робити... колись.

Він так глибоко поринув сам у себе, що навіть не подумав про те, чи був у туалеті ще хтось, крім нього. Ну, на жаль, так і виявилося. Двері однієї з кабінок відчинилися. Вусатий чоловік заправляв сорочку в штани і сказав:

- Чоловіче, ну ти гониш. Я від твого стогну ледве вдруге не заляпався. Може, тобі варто лягти на стаціонар?

- Давай, я якось сам розберуся, добре? - відмахнувся Герберт.

Самопокарання - це завжди дуже привабливо, але робота сама на себе не з'їздить. Герберт відпросився лише на кілька годин. Треба було якнайшвидше повертатись

Місцевий Макдональдс – не таке вже й веселе місце. Герберту доводилось там працювати касиром. Незручна форма стискала його плечі. Спина свербіла, але нормально почухати її неможливо. Все не так і все дратувало.

- Мені два Хепі-міла, - сказав очкастий хлопчина у розтягнутій футболці. - Я їх їстиму ротом. Смакота. Їсти - це корисно для організму.

- Добре, - неприродно посміхнувся Герберт. Їх змушують бути чемними проти своєї волі, - щось ще?

- Ще колу дайте. Я питиму її. Рідина також важлива для виживання тіла. І все, більше нічого не давайте. На данний момент, такого раціону достатньо.

- Гаразд, хлопче, я не буду тобі більше нічого давати.

Серед різноманітних клієнтів, усі з яких не подобалися Герберту, він випадково помітив двох підозрілих. То були поліцейські. Детективи. Жінка та чоловік. Вони сіли за стіл і спокійно обговорювали нову справу. Герберт добре чув їх. Вухо само на них націлилось.

- Єво, що ти думаєш щодо цих електриків? Це вбивство? - спитав чоловік.

- Безперечно, Наскісе, - потирала долоні жінка. - Інакше й бути не може. Ти тільки вдумайся, їхня машина, вся заляпана кров'ю, злетіла з мосту і впала в болото. А всередині... жодного тіла.

- Згоден, це найбільш невміле приховування доказів, на моїй пам'яті.

Герберт зрозумів, що його халтуру виявили. Вперше за довгий час він відчув легку паніку. Чи, може, навіть азарт. Він все ще не міг визначитися зі своїми почуттями.

Наприкінці зміни, зірвавши форму, він кинувся додому. Втопивши педаль у підлогу, Герберт мчав на всіх парах до Істрана, щоб повідомити важливі новини. Та розмова копів залишила на ньому сильний відбиток.

Він відчинив двері квартири, але ніхто не вийшов його зустрічати. Та не шумів ніхто. Якась неприродня тиша. Старий зайшов у залу. Усі волоцюги обкололися "крокодилом" і лежали на підлозі, пускаючи слини.

- Вставай, Істране! - дав йому ляпаса Герберт. – У нас проблеми!

Істран прогарчав щось нерозбірливе. Його дуже сильно "штирило". Герберт вдарив його ще кілька разів, але, на жаль, це ні на що не вплинуло. Того все ще розмазувало по кімнаті.

- Марно. Потрібно якось викачати з тебе це лайно!

Він підняв голову Істрану і обережно прокусив шию, щоб відкачати кров з наркотиком. Зробивши кілька ковтків, він сам торкнувся і впав на підлогу. "Крокодил" проник у вампірське тіло.

- Ох... це був хріновий план.