Повсякденність Дракули

За годину до цього.

Блоу Джоб їхав на зустріч із Гербертом. Він був дуже злий. Той самий мужик, якого він просив не створювати проблем, як виявилось, створював їх прямо під носом. Таке не можна спускати на самоплив.

Але можливість для насильства ще буде. Хотілось спочатку розібратись із більш нюансним питанням. Розумієте, поки зустріч не відбулася, треба було вигадати, що сказати ворогу. Бажано, щось розумне та хльостке.

- Ось ти і попався, негіднику! - звернувся до вигаданого співрозмовника Блоу Джоб.

Якось мляво. Він відчув, що немає енергії. Нема іскри.

- Пам'ятаєш, ми нещодавно бачилися? Отож я тебе згадав, сучаро! Це вдалося не одразу, але до мене дійшло. Тепер і мої руки до тебе дійдуть.

Це взагалі звучало принизливо. Не можна в жодному разі таке говорити.

- Моя міць зламає тебе, нікчемо!

Занадто пафосно. Хто взагалі на це поведеться? Ніхто від такого навіть не злякається. Немов із дитячого фентезі.

- Гаразд, це все нісенітниця, - зітхнув Блоу Джоб. - Жарти убік...

Він примружив очі і впевнено сказав:

- Ну як справи, покидьку?

Блоу Джоб аж підскочив у кріслі від того, наскільки він дотепний. Скромно та зі смаком. Ця фраза йому дуже сподобалася. Головне – не забути.

Весь шлях він повторював про себе ці слова, уявляючи, як скаже їх в обличчя довбаному старому. Аби тільки голос не затремтів. І встати якось впевненіше теж треба.

А ось і стоматологічна клініка. Помічники наспівали, що Герберт зараз тут.

- Сподіваюся, він справді тут, - сказав Блоу Джоб, чекаючи на вході. - Буде ніяково, якщо я як придурок простою тут кілька годин.

Ну, годину йому реально простояти довелося. Герберт узагалі звідти не виходив. Хто знав, що там відбувалось? Лише один раз якийсь лікар бігав за дрилем через дорогу. Ні, ну ми-то з вами знаємо, в чому там справа, а ось Блоу Джоб губився в здогадах, накопичуючи гнів. Терпіння не нескінченне.

Двері відчинилися. З клініки вийшли мама з донькою.

- Мам, а чому у цього дядька дерев'яне волосся?

Блоу Джоб зніяковів.

– Це стиль, ви не розумієте, – сказав він.

- Вперше бачу таку смішну перуку, - засміялась матір.

Дівчинка її смикнула. Їй не сподобалася ця реакція.

- Мам, неввічливо сміятися з інших! Ця людина - справжній вампір, який чекає на заклятого ворога в лікарні.

Якби у Блоу Джоба було справжнє волосся, він би весь посивів у цей момент. Як ця дитина зрозуміла? Що за містика?

- Доцю, ти в мене така фантазерка. Тобі постійно навколо бачаться всілякі вампіри та перевертні.

- Мам, - насупилась дочка, - перевертнів не існує.

- Вампірів теж, - додав Блоу Джоб.

Дівчинка з усмішкою поплескала його по руці.

- Гаразд, я нікому не розкрию твій секрет. Можеш розслабитись. Мені все одно ніхто не повірить.

- Все, крихікто, пішли додому, - повела її мама. - Тато напевно вже зачекався.

Здавалось, потрібна людина вже точно не вийде. Пройшло багато часу. Блоу Джоб уже збирався сідати назад у машину, як раптом відчув пульс Герберта. Він був недалеко. Майже за дверима.

Блоу Джоб струсив сорочку, відкашлявся і розправив плечі. Потрібно виглядати солідно.

Двері відчинились, Герберт засунув телефон у кишеню.

- Як справи, покидьку? - успішно промовив Блоу Джоб.

Що ж, схоже, план спрацював. Герберта збито з пантеклику. Він не очікував такої зустрічі. Принаймні, не за таких обставин.

- Чого тобі? – спитав він.

- Я пригадав тебе, Герберте! Це я тобі дзвонив і просив не робити дурниць. Це я підіслав людину до в'язниці замість тебе.

- Ох... і що ти тепер збираєшся робити? Я так розумію, мирно це питання не вирішиться.

Блоу Джоб впав у ступор. Так далеко він цього плану не продумував. Справді, а що він збирався робити далі?

- Треба б дати тобі урок виховання.

- Ти що, хочеш влаштувати бійку просто на вулиці серед людей? - розвів руками Герберт.

- Блін, а це ти добре підмітив. Я й не подумав, як це виглядатиме. Господи, мало не накоїв лайна.

- Якщо хочеш бійки, то поїхали за місто!

Що ж, вони виїхали на якийсь брудний пустир із купами сміття. Ідеальне місце для поєдинку. Їхали мовчки, нічого один одному не казали. Кожен мисленно готувався до сутички.

Почалось все швидко. Розігнаний кулак Герберта влетів Блоу Джобу між очей. Ось так раптово розбирки і починаються. Пролунав потужний гукріт. Розриваючи спиною землю, бідолаха відлетів метрів на тридцять. Йому пощастило, що сорочка була сальною. Прослизнула і не порвалась.

- Для свого віку, скільки б тобі не було років, ти міцно б'єш, - хитаючись піднявся Блоу Джоб.

- Часто доводилося стикатися з клоунами на кшталт тебе.

Герберт знову кинувся в атаку, але прорахувався. Коліно супротивника тріснуло його збоку по ребрах. Тіло склалося вдвоє і підскочило в повітря.

- Любиш кулаками махати, люби і біль терпіти! - засміявся Блоу Джоб.

Взагалі він не хотів цієї бійки. Для нього подібні конфлікти – нудна, але при цьому надто болісна рутина. Для лідера вампірів, було краще займатися вдома самоїдством. Але, щоб не заганьбитись перед підлеглими, потрібно показувати авторитет силою.

Герберт прилетів головою в землю. Пил грудками здійнявся навколо нього. Це неприємно, але терпимо. Кірвент влупив тоді сильніше. Відштовхнувшись руками від ґрунту, старий зміг підстрибнути і стати на ноги. Битва продовжилась.

- Ця битва більше не продовжиться, - сказав він.

– Що? - обурився Блоу Джоб. – Це несерйозно. Ти приколюєшся?

Насправді все було як треба. Герберт вчасно помітив, що його супротивник стояв біля крутого урвища. Земля там сильно розм'якла від сильних ударів і великий шматок ось-ось мав обвалитися.

Тріщини розійшлися під ногами Блоу Джоба. Він опустив голову і зрозумів, що падає. Летіти близько двадцяти метрів вниз, на бугристе каміння, не так страшно для дорослого вампіра. Здавалось би.

Кістки прохрустіли, а шкіра луснула в кількох місцях. Блоу Джоб закричав від болю. Гаразд, я трохи вас обманув. Все-таки, це досить травматично.

- Хах, ці рани - дитячий садок! - вигукнув Блоу Джоб. - Не міг придумати щось краще?

- Я й придумав.

Стоячи нагорі, Герберт підняв над головою величезний важкий камінь і з усієї сили кинув його вниз. На величезній швидкості він буквально загнав нещасного Блоу Джоба в землю як цвях. Гуркіт від удару розлетівся на сотні метрів. Герберт переміг.

- Все ще є порох у порохівницях, - різко зігнувся старий від болю в ребрах. - Блін, ще пара пропущених ударів і полетів би я одразу на цвинтар.

Так далі йому потрібно було якось вибиратися звідси. З транспорту - тут стояла лише машина Блоу Джоба. А ось є проблемка - ключі разом із ним під землею. Хоча все одно її брати не варто було. Вона викликала б лише зайві питання.

Герберт дістав телефон. Уздовж і впоперек по екрану пішли тріщини - наслідки бійки.

- О, ну й чудово, - зрадів Герберт. - А то я вже подумав, що він у порошок стерся від моїх піруетів.

Старий подзвонив Істрану. На ньому трималась вся надія. Легендарний рятівник-наркоман мав прийти на допомогу. Це так себе Герберт підтримував. У голові.

- Ого, ти справді мені подзвонив? Ах-ах, значить, трапилося щось серйозне.

- Так, Істране. Щось серйозне.

- Блін, тоді мені страшно, - напружився Істран. - Сподіваюся, за мною зараз не виїдуть якісь божевільні головорізи?

– Що? Ні! Не накручуй себе, бовдуре. Я просто застряг на пустирі. Стався певний конфлікт. Скажімо, конфронтація.

Істран здивувався.

- Ох, чоловіче, та це реально паршиво. А мені що робити? З мене боєць такий собі.

- Ні-ні, заспокойся, - сказав Герберт. - Тобі треба просто мене забрати звідси. Я залишив свою машину біля стоматологічної клініки. Візьми її і заїдь за мною. Це все, що потрібно зробити. Я скину тобі координати на... як це називається? Google Мапі.

- Ти вмієш ними користуватись?

- Вперше це роблю. Сподіваюсь, все буде правильно.

Чекаючи Істрана, Герберт відійшов подалі від бруду в чисте поле і сів у траву. Сонце потроху йшло за обрій. На небі одна за одною спалахували зірки. Тихий вітер обережно студив побиту спину.

Важко було від розуміння, що проблеми почали рости наче гриби. Не встиг вирішити одну, як одразу полізла наступна. Це його не просто виснажувало, а навіть не давало нормально перевести подих. Ось ця мить усамітниння стала ковтком порятунку.

- Ех, до чого я докотився? Ну і срань це все.

- Ох... тут я з тобою погоджуся, - почувся хрипкий голос Блоу Джоба.

Герберт різко відскочив убік. Виявилось, за весь цей час, Блоу Джоб встиг прийти до тями, вибратися із землі і поповзом дістатися Герберта. Хоча стан у нього й досі не бойовий. Конкретно побитий.

- Ось це ти дав мені прикурити, Герберте. Досі все навколо кружляє в очах.

– Слухай, я не винен! Ця бійка була твоєю ідеєю. Ніхто не змушував тебе їхати до мене.

- Ну... що правда, то правда.

Блоу Джоб приклав долоню до розпухлого тем'я. Дерев'яна перука була повністю знищена. Ця втрата зачепила його навіть більше, ніж поразка у бійці.

В далині з'явилося світло фар. З кожною секундою два промині наближались до пустиру. Істран уже під'їжджав.

- Гаразд, мені час, - підвівся Герберт. - Не нудьгуй тут.

- Ми ще зустрінемося, ти ж знаєш?

- Заради бога, тільки давай наступного разу без бійок.

- Я поки що не впевнений.

Блоу Джоб уткнувся носом у траву і знову знепритомнів. Герберт не хотів його вбивати, тому що зрозумів, що це просто закомплексований хлопець, що грав у сильного лідера. Наш "Дракула" став якось нетипово добрим, у порівнянні із собою звичайним. І на жаль, у цього є своя ціна.