Повсякденність Дракули

Новини про вибух квартири та смерті гостей швидко дійшли до Герберта. Неприємний дзвінок привів його до тями того ж дня, на вечірці. Нудота тимчасово пройшла від такого раптового стресу.

Він вийшов із туалету і все пояснив Єві та іншим. Поки він розповідав, у голові, почуття нерозуміння змішалося з гнівом. Адже Герберт чудово розумів, чиїх рук це діло. Ще він відчував сильну провину, бо вважав, що міг якось вплинути на події, щоб не сталося катастрофи.

- Що ти збираєшся робити, Герберте? - запитала Єва.

Він не знав, що відповісти на таке просте питання. Не те щоб раніше в його житті не відбувалося таких жорстких моментів, але все одно щоразу відчувалось як вперше. Щоразу нагадувало, що ти не впорався. Про те, що можна було зробити інакше.

- Для початку, - сказав Герберт, - треба відвідати Істрана. Мені повідомили, що він єдиний вижив.

- Хто сказав? - Запитує Наскіс.

- Сусіди. Вони були зовні, чекали на пожежників і допомогли Істрану вижити.

Олена викликалась допомогти.

- Що ж, так як я тут єдина твереза, допоможу тобі доїхати до лікарні.

- Дякую, Олено. Це було б непогано.

Наскіс взяв її за руку наостанок. Він досі розраховував на те, що в них щось вийде.

- Ми ще зустрінемося?

- Можливо, - сумно посміхнулася вона.

Усю дорогу Герберт уявляв, як він жорстоко мститиметься Блоу Джобу. Як дістанеться кожного, хто винен у скоєному і знищить. Давно в нього ніхто так нахабно не вставав на шляху. Він реально думав, що Блоу Джоб просто дивакуватий хлопець з особистими загонами. Але тепер Герберту було начхати, що він собою представляв. Ніщо не виправдає таке посягання на особисте життя "Дракули".

Істран лежав у реанімації. Поранення виявилося серйозним. Все-таки він не вампір, який міг спокійно переносити падіння з кількох поверхів.

Через деякий час Герберту дозволили відвідати друга. Він прийшов до тями. На ноги наклали гіпс, а на спину кілька швів. Житиме.

- Хех, ти виглядаєш, ніби пропущений через м'ясорубку, - зайшов Герберт.

- Ох, - зітхнув Істран, - саме таких слів я й чекав. Радий, що ти не почав сумувати через мене.

- Взагалі-то, я сильно переживав. Сам здивований, що таке можливе. Трохи не в моєму дусі.

- Ну... люди змінюються. Вампіри також.

Істран подивився на Герберта. Виглядав той змучено. Навіть з огляду на його звичайну вампірську блідість, це було занадто. Виснаження брало своє.

– Що таке? Щось не так? - спитав Герберт.

– Ти ж крові так і не випив. Напевно, тобі скоро доведеться лягати поряд зі мною.

- Та годі. Переживу. Так, трохи ослаб, але я ще одужаю.

У цей момент Герберт зрозумів, що справді прив'язався до Істрана. Тепер це один із небагатьох якорів, який утримував його зв'язок із реальністю. Не давав йому збожеволіти остаточно. Можливо через це, він вирішив також більше спілкуватися з детективами та Оленою Брауз. Люди, від яких він відгороджувався багато років, давали йому тимчасовий сенс жити.

- Ти чув, що сталося? - спитав Істран. - Кажуть, у нашу квартиру вистрілив довбаний танк. Очманіти.

- Так, - насупився Герберт. - І я навіть достеменно знаю, хто це зробив.

- Ого, треба ж. Ти комусь насолив?

- Ну як сказати? Трішки. Але тепер вже ВІН перейшов мені дорогу, і повинен буде заплатити за це!

Розслідуванням вибуху взяли на себе федеральні агенти. Справа виглядала серйозно, тому за неї і взялися серйозні люди. І це було не дуже добре, бо вже і так надто багато людей замішались у ці розбірки.

Олена дозволила тимчасово пожити Герберту та Істрану у себе вдома. Вона вважала, що не можна залишати людей у ​​біді, навіть якщо вони були настільки проблемними. Нормально це чи ні, питання спірне. Але, так чи інакше, Герберту не доведеться ночувати на вулиці чи у своїй машині.

Він терпів свій голод кілька днів. Потрібно було перечекати, поки галас уляжеться, перш ніж виходити на полювання. Але більше терпіти вже не було сил. Його обличчя сильно схудло, оголивши вилиці і виділивши запалі скроні. Такий болісний вигляд красномовно натякав - час рятувати себе.

Вночі, поки всі спали, Герберт вискочив у вікно і відправився на полювання. Щоб не падати з шостого поверху, він зачепився за дерево, яке зручно розташувалося поряд із будинком.

Можна полювати на якихось звірів. Вампіри могли вживати кров тварин, багато хто так робив, але з часом це могло приводити до складнощів. Тваринна кров не така поживна, як людська, для вампірів, тому користі від неї менше. Але Герберт, на такій дієті, прожив цілих п'ятнадцять років, тож для нього це не було суттєвою проблемою.

Кілька бродячих собак копалися в смітнику, шукаючи чим поживитися.

- Ось, - усміхнувся Герберт. – Для початку, непогано.

Він обережно видивлявся їх, сидячи на дереві. Подвір'я було добре видно у світлі місяця. Собаки на щось відволіклися. Побігли у бік провулка. Герберт зіскочив з дерева і швидко, але потайки кинувся слідом.

Три голодні собаки оточили покинуте кошеня. Воно було слабким і дуже брудним, схоже хтось просто викинув його напризволяще. Голодні собаки наближались. Воно не могло утекти.

Довга тінь кинулась вперед. Герберт миттєво розправився з собаками, не давши їм і шансу доторкнутися до кошеняти. Спритності в нього не мало, навіть у такому стані. Цих собак повинно вистачити, щоб на якийсь час вгамувати голод. Він жадібно виціджував кров на очах у маленької беззахисної тварини.

Вигляд великої людини, що поглинала собачу кров, розбурхав кошеня, воно підбігло до трупа пса і почало його гризти. Старий вампір і маленький пухнастик умиротворено ласували вбитими собаками. Таке чарівне єднання не могло не зачепити Герберта.

- Що ж, - взяв він його в руку, - схоже, тебе теж ненавидить життя. У нас багато спільного, малюче.

Кошеня облизало його закривавлені пальці.

- Назву тебе Пиріжок. Хех, смішне ім'я. Житимеш зі мною.

Він засунув його за пазуху свого халата і повернувся додому через вікно.

Вранці Олена встала раніше і заварила каву. Попиваючи його, вона дивилася у вікно і думала, як їй удалося докотитися до такого життя. Волоцюга-наркоман та старий вампір живуть у її будинку.

- Про що думаєш? – зайшов на кухню Герберт.

- Ну... про те, що я наважилася пустити тебе через свій поріг. Типу, блін... я ж весь цей час ненавиділа тебе. Якою ж скалкою в дупі ти весь цей час був.

- Так а що змінилося?

– Не знаю. Я, мабуть. Стала надто жалісливою, от і все.

Він підійшов до столу і теж налив собі кави. Після нічної трапези можна й трохи кофеїну прийняти. Іноді це допомагало. Навіть вампірам.

- Ти що п'єш каву? - спитала Олена. - Сподіваюся, тебе не знудить, як вдома у Єви.

- Трішки можна. Важливо знати міру.

Кошеня підбігло до ніг Олени і почало активно тертися. Вона йому сподобалася.

- Гей, це ти притяг?

- Так, я забрав його з вулиці, - сказав Герберт. - Теж, походу став жалісливим.

- А раптом у нього якась болячка? Воші, блохи, глисти? Боже, ти про це не подумав?

– Це все можна вилікувати. Не хвилюйся, це мій кіт і я про нього дбатиму.

Олена хмикнула.

– І як ти його назвав?

- Е-м... Пиріжок, - сказав Герберт.

- М-да, дуже оригінально.

Він насупився, стиснув руки в кулаки та дратівливо, хоч і легко тупнув ногою.

- А по-моєму кумедно. Блін, не треба тут. Мені подобається! Це найкраще ім'я для кота.

- Гаразд, гаразд, - засміялася Олена.

Обличчя Герберта, обурене через буденне невдоволення кошачим ім'ям, її дуже потішило. Грізний небезпечний вампір виглядав в цей момент як сердита дитина.

Після сніданку Олена вирушила на роботу, залишивши Герберта на кухні на самоті. Ну, не зовсім, звісно, ​​на самоті. У компанії Пиріжка. Але його думки все одно були в іншому місці. Він злісно дивився у вікно, мріючи про те, як розправиться з Блоу Джобом і його підлою зграєю вампірів. Настав час брати справу в свої руки.