Повсякденність Дракули

Давайте ми поки що відкладемо страшну долю Андрія. Нам є, на чому зосередитися, крім цього. Герберт знову роз'їжджав вулицями, шукаючи будь-кого з вампірів. І ще дуже сподівався, що не зустріне знову мисливця. Одного разу вистачило вже по горло.

Проблему пошуку ускладнювалась безперервним головним болем, який сильно ускладнював процес. Герберт замружився і відвернув обличчя через роздратування. Сильно розігнавшись, він мало не влетів у зад машини, що стояла спереду. Встигнувши відкрити очі в останній момент, йому вдалося різко затиснути гальмо. Терта гума залишила жирний слід на асфальті.

- Гей, дивись, куди женеш, діду! - вигукнув водій, визирнувши з-за капота.

Мабуть, серйозна поломка. Автівка виглядала побитою.

- Вибач, - зліз із сидіння Герберт. – Я випадково.

- Слухай, може, допоможеш?

Так не хотілося витрачати час на цього мужика, але з ввічливості Герберт вирішив погодитись. Він підійшов до водія і склав руки в боки.

- Ну, що тут трапилося?

- Дивись, - тицьнув пальцем чоловік.

Вся начинка під капотом була жорстко завалена купами цегли. Двигун розгромлений, ремені порвані, мастило вилилось. Жодна деталь не була цілою. Назвати таке просто поломкою було б найбільшим компліментом.

- Ти знущаєшся? - насупився Герберт. – Це якийсь цирк!

- Блін, діду, ну увійди в моє становище. Я зупинився, вирішив відкрити капот по приколу, а вантажівка з цеглою, що проїжджала поруч, випадково впустила мені сюди пару десятків. Ось воно і зламалося.

- Так, звучить дуже правдоподібно. В це дуже віриться.

- У житті всяке буває, - знизав плечима водій. - Не засуджуй мене.

Раптом Герберту стало щиро шкода цього чоловіка. Та й справді, кожен міг випадково потрапити під цегельний дощ. Не кидати ж людину в біді.

- Гаразд, давай я тебе відбуксую в сервісний центр, - сказав Герберт.

- Ем... На чому?

Старий вказав на свій велосипед.

- Ти божевільний? – резонно запитав водій.

- Так. А ще я дуже ефективний.

Герберт обмотав буксирувальний трос навколо талії, а зворотним кінцем прикріпив до переду автомобіля. До багажника велосипеду прив'язувати не можна, він просто розірветься. А от міцний торс вампіра – ні. Герберт розумів, наскільки це дивно могло виглядати, але будь-якої миті готовий був пояснити все вродженим атлетизмом, знаючи, що йому повірять.

Педалі закрутились. Трос натягнувся. Машина зрушила з місця. Герберт з усієї сили гнав велосипед, через що скрипів ланцюг і ось-ось збиралися відвалитися зірки. Все-таки транспорт був куплений на ринку за дешево і зовсім не годився для такого навантаження.

- Охрініти! - шоковано сказав чоловік.

- Зараз все буде!

Стираючи шини на прах, Герберт гнав велик до СТО. Перехожі зацікавлено зиркали, хтось кидав їдкі коментарі, а хтось знімав на телефон. Старий пітнів, а з відкритого капота повільно вивалювалися бурі цеглини. Герберт переживав лише про те, щоб з іншого місця раптом не ползли цеглинки. Все-таки не така й легка була ця справа. Задня камера вибухнула, але старий це проігнорував та спокійно продовжив крутити педалі.

Діставшись сервісного центру, він мало не видихся. Втомлена нога опустилася з педалі на асфальт. Непогана розминка. Наче й головний біль пройшов.

- Ось, - тяжко дихаючи, сказав Герберт, - будь ласка.

- Ні хріна собі! - ошелешено виліз із машини водій. - Оце ти лютий.

- Ага... є трохи. Фух... покатався.

Один із працівників СТО раптово придивився до Герберта. Той крізь задишку підвів погляд і зрозумів, що перед ним стояв вампір. На обличчі проявилась хитра посмішка. Те, що потрібно. Вдала зустріч.

Недовго з ним поспілкувавшись, Герберт зміг домовитись про зустріч із Кірвентом. Друга удача. Невже цей день такий гарний? Так, довелося трохи попітніти в ролі буксирувальника, але ця плата незначна.

Вхід у таємний притулок був добре захований. Величезна купа мішків із помиями перекривала вхідні ворота. Мухи скопом роїлися над гноєм, а першосортний аромат розкладання заповнював майже весь простір навколо.

- Копай, - підсунув лопату вампір.

- Не буду, це гидота, - похмуро відвернувся Герберт.

- Слухай, це тобі треба зустрітися з Кірвентом, не мені. Я просто провідник. Я пішов з тобою, тільки через повагу до віку.

Старий невдоволено хмикнув, але все ж таки взявся за лопату.

- Ну ти ж мені хоч допомагатимеш?

- Звичайно.

Герберт почав відкидати мішки зі сміттям, а його дуже відповідальний і чесний провідник ліг на землі, склав ногу на ногу та руки під потилицю. Цигарка в його зубах спалахнула. Тоненький хвіст диму здійнявся над головою.

- Гей, ти ж сказав, що допомагатимеш! - гаркнув Герберт.

- Так. Я тобі й так допомагаю. Проводжу до головного. Копати це лайно я й не збирався.

- Мудак.

Три останні мішки відлетіли убік, розчистивши попереду маленькі двері. Герберт обережно повернув крихітну ручку, яка мало не зламалася від його стискання.

- Це ж сюди треба заходити? – спитав він.

- Так, так. Думаю, ти там далі сам розберешся, а я піду. Мені ще добу треба відгорбатитись на роботі.

Тунель, яким пробирався Герберт, був дуже вузьким. Неначе для дітей. Повноцінним коридором це назвати не можна. Він протискався вперед, до світла. Почав відчуватися запах інших вампірів. Схоже, цей провідник хоч тут не збрехав і привів, куди треба.

Вийшов він уже на підземній парковці. Тій самій паркоці, в якій проходили збори вампірів. Усередині, до речі, їх було чимало. Більшість тут просто відпочивала. Зал для зустрічей облаштований трохи далі, з північного боку.

Герберт йшов уперед, збираючи на собі погляди різноманітного характеру. Багато хто дивувався, обурювався, відвертався, і здавалося ніхто не був байдужим.

- Та годі вам, - прошепотів під носа Герберт. - Ви що, ніколи в житті не бачили старого вампіра?

Не бачили. У цих краях, це справжня екзотика, тому й відповідна реакція. Діставшись до зали зустрічей, він побачився з Кірвентом.

- Мені сказали, що ти прийдеш, - заговорив він.

- Так. Мені потрібна ваша допомога. У тебе є якісь знайомі лікарі-вампіри?

- Хех, старість бере своє?

Герберт сумно кивнув головою.

- Схоже на те.

- Гаразд, не турбуйся. Я тобі допоможу. На відміну від Блоу Джоба, я ніколи не тримав на тебе зла. Так, побилися разок, але це дрібниці. Нам, вампірам, треба допомагати одне одому, підтримувати.

Герберт сумно посміхнувся. Він відчував, що Кірвент йому не брехав. І це його дуже здивувало. Весь час йому здавалося, що місцеві вампіри - підлі виродки. Але виявилося, що все не настільки запущено. Хоча, іноді свої нюанси були.

- До речі, - вирішив уточнити Герберт, - а чого це вхід у вас через гору сміття йде?

Кірвент здивовано підняв брови.

- От сволота. Цей покидьок провів тобі через наш аварійний вихід. Взагалі-то ми залазимо через дах, а потім спускаємося по шахті ліфта сюди.

- Зараза! - кинув Герберт.

Все-таки деякі вампіри - ті ще виродки. У цьому я з Гербертом солідарний. Пізніше зрозумієте, у чому річ. А поки що підемо далі.

- Я допоможу тобі, але... - Кірвент вирішив спочатку дещо перевірити. - Але спочатку ти мусиш мені роз'яснити один момент.

Він стягнув зі столу пакет і розкрив його, показуючи Герберту. Там була голова Містера Грома. Побачивши старого вампіра, його обличчя ще сильніше скорчилося в лютій гримасі. Він був готовий вигукнути, ось тільки голосові зв'язки залишилися закопані у дворі Єви Карт.

- Це справа твоїх, Герберте? - спитав Кірвент.

Герберт зітхнув.

- Так. Мені довелося розчленувати цього буйного. Він виявився надто невгамовним і мало не зруйнував моє життя.

- Ого. Я вражений. Мабуть, досвід все ж таки робить свою справу, Я думав, ти на старості зовсім на ні що не годишся.

- Ага, ага. Може ви все вже перестанете нарешті з мене глузувати? Мене це вже дратує!

Кірвент прибрав пакет подалі.

- Пробач, я просто щиро вражений. При зустрічі з мисливцем, більшість з тутешньої зграї просто пердохли б. Так що... блін, це круто. Ти потужний.

- Навіщо ви викопали його голову?

– Моя помічниця випадково її знайшла. Вирішила відтягнути її подалі, щоб цей виродок точно не повернувся до бою.

- Гаразд. Пішли вже мене лікувати.

Кірвент відвів Герберта до темної кімнати, завішаної килимами. Скрізь стояли свічки та абстрактні картини. Повернувшись спиною до дверей, у центрі кімнати сидів біловолосий вампір у морському тільнику.

- Ей, Лео, - звернувся до нього Кірвент, - тут треба декого оглянути.

Чоловік у центрі кімнати був місцевим цілителем. Його звали Лео Сіті. Він повернувся до гостей і заговорив:

- Знову хтось із твоїх придурків крові зі СНІД'ом насмоктався?

- Ні, ні, тут шановна людина. Старий вампір. Мучиться від постійних болів та запаморочення.

Лео Сіті був сліпий. На його носі тримались круглі чорні окуляри. Він не міг бачити гостей, тому простягнув руку вперед, так би мовити, наосліп.

- Гаразд, підійди сюди, хворий. Розбиратимемося.

Він розім'яв пальці і додав:

- Очима я нічого не бачу, але якщо відіп'ю трохи твоєї крові, то почну активно галюцинувати. Саме у цих образах я завжди бачу хворобу. Здорова кров завжди особливо виглядає... і смакує.

- Обережніше, - сказав старий. - Все-таки, я Дракула.

- Хех, сильна заява. Вірити я їй звичайно ж не буду.

Герберт обережно підійшов до нього і простяг долоню. Лео різко вчепився в неї іклами і відстебнув один ковток крові.

У його розумі відразу почали випливати яскраві об'ємні образи. Лео Сіті бачив все тіло Герберта в тривимірному вигляді і подумки переміщався по ньому в пошуках недуги. На жаль, все виявилося дуже погано. Кров Герберта і так була вже занадто густою і в'язкою, але це було через старіння вампірського тіла. А ось по-справжньому серйозною проблемою виявилося те, що мозок Герберта грубо витіснявся велетенською червоподібною пухлиною. Вона вдавлювала його мозок у стінку черепа, пронизувала його своїми "щупальцями" і фактично поїдала особистість.

- О боже, - зняв окуляри Лео Сіті. – Я ніколи такого не бачив!