Повсякденність Дракули

Життя, у моєму баченні, - це спосіб біологічної інформації відтворювати себе за рахунок навколишньої енергії. Чи є вампіризм проявом нормальної життєдіяльності? Звичайно.

Перші паразитичні протокровопійці були безформними амебами. Вони розвивалися в первинному бульйоні разом з іншими одноклітинними і, подібно до перших хижаків, виживали за рахунок інших організмів. Але їх відрізняла одна строга особливість, яка сформувала цей рід. Для нескінченного продовження життя їм було достатньо поглинути лише частину іншого організму, забравши собі шматочок його ДНК. Таким чином, вони адаптувалися під еволюцію навколишнього життя, приймаючи форму тіла тих, кого споживали.

Мільярди років по тому ці протовампіри змогли набувати форм складних багатоклітинних тварин - рептилій, риб, ссавців. Чим активніше вони пили чиюсь кров, тим менше візуально відрізнялись від своєї їжі. На жаль, далеко не всі змогли пристосуватися до жорстоких змін клімату та поганого генетичного матеріалу своїх, так би мовити, жертв. Більшість вампірів-тварин вимерли всього за п'ятдесят мільйонів років.

Залишки цих дивакуватих створінь перші люди зображували як перевертнів, драконів, мінотаврів та інших міфічних істот. На противагу цим нерозумним потворам, людиноподібні паразити змогли успадкувати від них розвинений розум, що дозволило потайки впроваджуватися в людські суспільства.

Перші вампіри-люди, як і сучасні, були набагато сильнішими за звичайних людей. Настільки, що могли без особливих зусиль їх знищити. Проблема була лише в тому, що без них паразити не могли нормально підтримувати своє життя. Вживаючи кров інших створінь, переймаючи частково їхню генетику, вони відносно швидко стали б безплідними. Тому довелося миритися з таким укладом - ховатись серед людей і не підкорювати їх повністю.

Вампіри об'єднувались в таємні спільноти, із тіні проникали в людські життя. Поглинання крові далеко не завжди могло проходити безслідно, так що доводилося іноді домовлятися з місцевою елітою, створювати приховані спілки, щоб таємниця не спливла серед широких мас. Вампіри могли підкорити весь світ, але не зробили цього через страх.

Тисячі років, паразити-кровопивпці були просто міфом для людей, завжди при цьому існуючи десь поряд. В містах та селах, в лісах та пустелях, десь серед вулиць та в оселях тих, хто нічого не підозрював.

І ось, у XV столітті, у цьому шаленому світі, з'явився я – Влад III Цепеш "Дракула". Попри різні міфи, я - вампір чистокровний. Це ім'я та почесний рід дісталися за збігом обставин. Мій справжній батько, якого я не знав, підсунув мене графу Владу II як подарунок, щоб зміцнити союз румунських вампірів та людської знаті. Ріс я не по роках і був значно сильнішим за всіх своїх людських "братів". Через це мені власне і дістався у спадок графський титул. "Батькові" було начхати на рідну кров, йому було важливіше, щоб я просував сам рід своїм ім'ям і силою.

На жаль, він не знав, що не я зможу дати нащадків. І я також цього тоді не знав.

За наступні сотні років минуло багато всього. Війни, вбивства, перевороти та справжнє криваве полювання на людей. Згодом мене це вже зовсім не турбувало і не веселило. Я став занадто старим, щоб продовжувати займатися типовими вампірськими звірствами. Мені вдалося завоювати неймовірну славу. Людський рід майже дізнався про існування вампірів завдяки мені.

Десь у середині ХІХ століття до мене прийшло усвідомлення, що я хочу залишити спадкоємця. Слава все ще йшла попереду мене, але я відчував, що надто старий для цього. І саме в ту мить я гірко зрозумів ту правду, яку так довго ігнорував. Я - безплідний. У мене не було можливості завести дітей навіть із вампірською жінкою. Ми з останньою, п'ятнадцятою дружиною ніяк не могли завести дітей. Власне, те саме відбувалося і з усіма попередніми дружинами.

Це страшенно мене пригнічувало. Невже найвеличніший вампір в історії просто безславно загине, так і не залишивши після себе нічого, крім своєї набридлої всім слави жорстокого чудовиська? Це жахливо і дуже страшно!

Одним прохолодним осіннім вечором, як мені здалося, я відчув щось схоже на екзистенційну кризу. Як би зараз сказали сучасні люди, я відчув панічну атаку. Мої руки міцно стиснули підвіконня. Деревина тріснула в пальцях. Поки свідомість боролася з агресивними почуттями, повний місяць висвітлював мій спітнілий лоб. Це трохи заспокоювало.

- Що сталося? - запитала раптово дружина.

Я не знав, що вона була за спиною.

- Все добре, Таріно. Здається, мені просто настав час змиритися з тим, що я безслідно помру. Може навіть на самоті.

- Знову ти думаєш про це. Щодня бурмочеш про одне й те саме. Може... може, варто відпустити це? Не всім судилося бути батьками.

Я насупився. Мені було дуже неприємно чути подібні слова від близької жінки. Вона ще надто молода, їй лише дев'яносто чотири. Мені потрібен спадкоємець! За будь-яку ціну!

– Ні. Не всім судилося, – сказав я. - Але я не такий, як вони. Я точно знайду рішення.

Ну, сказати тоді це було набагато простіше, ніж зробити. Я розіслав листи всім своїм знайомим вампірам-знахарям та вченим, які могли б мені допомогти. Протягом місяця я отримував лише неприємні відмови. Одна за одною, вони все сильніше занурювали мене в безодню відчаю.

Поки одного разу не надійшов лист, який змінив усе. Абсолютно. Дослідник-експериментатор Ганс Кардіометріні запросив мене до себе, запевняючи, що зможе мені допомогти. Спочатку я скептично поставився до його заяви, але потім вирішив, що все одно до нього вирушу незважаючи ні на що. Це вже було хоч щось. Особливо на тлі моєї відчуженості, що посилювалась з кожною годиною.

Вранці я взяв квиток на поїзд та вирушив до Парижа, до пана Кардіометріні. Репутація в нього була неоднозначна. Цей вампір часто проводив досліди на наших побратимах. Іноді навіть ціною їхнього життя. Взагалі це мене не дуже турбувало. Маючи за плечима майже п'ятсот років життя, я став настільки сильним, що жоден інший вампір просто не зміг би мене здолати. У разі обману, пан Ганс був би розірваний на шмаття. Нині я не готовий терпіти жарти. Мені потрібні були лише результати.

На мій подив, вони на мене справді чекали. Щоправда, не зовсім ті, на які я сподівався.

Я увійшов у просторий кабінет і зустрів широкоплечого лисого чоловіка в окулярах. Він радісно поправив свою краватку і простяг мені руку.

- Доброго дня, пане Дракуло, - привітав мене Ганс.

- Сподіваюся, ви не збрехали мені у своєму листі. Я налаштований дуже серйозно.

– Я теж. Відчуваю, на нас чекають неймовірні відкриття.

Я сів за стіл і почав слухати його пропозицію. Цей чоловік виглядав метушливо, постійно носився з паперами з боку в бік. Видно, його справді дуже зацікавив мій випадок.

- Скажу одразу як є, - почав він, - особисто ви, ну... тобто, ваше тіло не зможе зачати дитину. Це неможливо.

— Що я тут забув? Може мені вже піти?

- Давайте ви мене спершу дослухаєте. Будьте терплячішими.

Ганс Кардіометріні сердито хмикнув, присів на стілець, постукав пальцями по столу і трохи нахилився вперед. По ньому було зрозуміло, що він чекав на цю зустріч вже довго. Такий палкий ентузіазм я бачив рідко.

- Я зможу створити повну копію вашого тіла, - заговорив Ганс. - Створити... ще одного Дракулу, але з однією простою відмінністю. Ця копія буде трохи генетично відредагована і зможе дати потомство. Так, це трохи нечесно, але крім прибраного безпліддя, суто технічно, це будете все ще ви. Потомство гарантовано.

Пропозиція виявилася дійсно дуже раптовою. Такого я не очікував. Мені пропонували по суті просто клонувати себе. Я забарився. Чи варте воно того?

Варте! Звісно ж, так. Це єдиний вихід, тягнути гуму безглуздо. Хоч цей метод дещо дикий, я витратив купу часу. Пора було приймати дуже важливе рішення. Не довго думаючи, я глибоко зітхнув і кивнув, дивлячись на лікаря.

- Гаразд. Я згоден. Робіть свою справу. Для мене головне, щоб я зміг виростити спадкоємця.

- Я вірив, що ви погодитеся, - усміхнувся Ганс.

Підійшовши до операційного візка, він підняв широкий срібний тесак. Його кроки попрямували в мій бік, а долоня почала перебирати в руці це велике блискуче лезо.

- Гей, що за справи?

- Я замовчав одну маленьку деталь, - сказав Ганс. - Мені знадобиться невелика частина вашого тіла, щоб розпочати процедуру.

- Хм... Хай буде так.

Я тоді погарячкував на початку, коли сказав, що розірву лікаря, почувши недобре. Жага перемогти свою недугу так сильно затьмарила мій розум, що я готовий був піти навіть на таку нерозсудливість. Я дав Гансові зробити все, що потрібно.

Моє тіло міцно прив'язали до операційного столу. Ганс добре затягнув джгут на моєму передпліччі, щоб зупинити майбутню кровотечу. Я вже здогадувався, що він збирався робити і... мабуть, змирився з цим. Нехай робить свою справу.

- Боляче буде. Потерпіть.

— Я витерпів багато болю у своєму житті, — сказав я. – Мене таким не налякати.

- Ну дивіться.

Він високо замахнувся і рубонув по зап'ястю. Моя кисть ніби відпружилася від решти руки і полетіла на підлогу. Неймовірний пекельний біль пронісся вздовж пораненої кінцівки. Я скрикнув. Це виявилося справді боляче. Дуже.

- Я попереджав, - сказав Ганс, піднімаючи мою кисть із підлоги.

Наступні кілька годин він промаслював відсічену частину мене в якійсь рідині. Проводив розрізи і щось постійно вживлював усередину. Мій біль не давав повноцінно зосередитися на його діяльності, тому я просто спостерігав, перебуваючи в напівмаренні.

Вранці мені полегшало. Рана була добре оброблена. Біль минув. Я стояв посеред кабінету і спостерігав, як із моєї старої руки виростає нове тіло. Він виглядав точно як я. Копія, як Ганс і казав.

– Він буде живим? - запитав я.

Насправді це було дуже важливе питання. Я сам не розумію, чому спитав його тоді так пізно.

- Так, - відповів Ганс. - Більше того, швидше за все, він успадковує навіть частину ваших спогадів. Здебільшого, найпізніші. Ваші середньовічні пригоди навряд чи потраплять у його голову.

- Як таке можливо?

- Щоб він не був дурним як немовля, мені довелося скопіювати частину вашої пам'яті за допомогою мемуарографа. Я сам розробив цей пристрій.

Він поклав руку на прямокутний прилад, усередині якого оберталася колба з нитками нервових волокон. Нічого подібного я раніше не бачив. Ганс Кардіометріні з'явився в моєму житті і я був цьому страшенно радий. На той момент...