Повсякденність Дракули

Навіть найдобріші та найчесніші, на перший погляд, люди завжди приховують усередині щось ще. Щось, що явно вибивається із того звичного образу, який ми на них вішаємо.

Чи впевнений я, як оповідач, у тому, що деякі з наших героїв приховували щось похмуре? Чи просто щось дивне? Ну... крім Герберта. Точно сказати не можу. Всі ці хлопці жили своїм життям, а розкрити все, мені поки що не дозволяє моя природа. Частково я іронізую, але це правда.

Наскіс сів у свою машину і, розслабившись, дивився в стелю. Мутна невизначеність трохи захлеснула його. Занадто багато всього посипалося на голову.

- Думаєш, слова Герберта мають сенс? - спитала Єва, нахилившись до вікна.

Він неохоче перевів на неї погляд.

- Так... мабуть. Слухай, я трохи втомився від цієї роботи. Не хочеш заїхати в якусь забігайлівку пообідати?

– Чому б і ні, – відповіла вона.

Наскіс часто проводив із нею час разом. Самотня симпатична жінка і досі без партнера - це непорядок. Правда, як би він не намагався проявляти знаки уваги, вона завжди їх ігнорувала. Або явно відкидала.

Власне через це Наскіс, здебільшого, і не виказував їй романтичної уваги. Ясне діло, не варто дарма нав'язуватися до людини, але йому іноді здавалось, що Єва взагалі не розуміла почуттів інших людей. Вона начебто добра і дбайлива, але часто це виглядало якось неприродно.

- Я буду каву, - звернулась Єва до офіціанта. - Просто каву.

- Що ж, - потирав долоні Наскіс, - а я мабуть хряпну шаурми. З самого ранку нічого не їв.

Пережовуйючи жуйку, офіціант мляво кивнув.

- Окей, замовлення прийняте. Незабаром буду.

Наскіс постукав пальцями по столу. Він розглядав її риси обличчя, перебираючи в голові, що можна сказати, щоб раптово не з'явилася незручна пауза.

– Як там Андрій? Живий ще?

- Так, але мені здається, що я не розумію, чого він хоче, - засмучено сказала Єва. - Типу... блін, я все для нього роблю, а він весь час сердиться.

- Просто ти стара, не розумієш усіх цих зумерських приколів. Нинішнім підліткам лиш би поскиглити.

Єва посміхнулася.

- Ой, знайшовся тут експерт із підлітків.

- Ти сама зачепила цю тему, я не винен, - покрутив головою він.

Офіціант приніс замовлення та розклав на стіл. Наскіс жадібно підняв скруток з шаурмою і відкусив збоку.

- Ох, як довго я на тебе чекав, люба!

Єва скромно відпила з чашки. Насправді, цього дня вона не мала особливо настрою, щоб пліткувати з Наскісом. Все якось не складалось зовсім. Їй хотілось контролювати ситуацію, а все довкола було неправильно. Так само, як і в той момент, коли її чоловік вистрибнув з вікна. Все також було неправильно. І це почуття неправильності якраз і викликало у ній це занепокоєння.

- Можна спитати, як ти так робиш? - заговорила вона.

- Ти про що... типу, хаваю шаурму? - здивувався Наскіс.

– Ні. Я маю на увазі, як ти примудряєшся бути таким спокійним? Зараз відбувається так багато дивних речей, а ти весь такий бадьорий.

Він повільно проковтнув шматок і відклав їжу на блюдце.

- Взагалі-то, я ніколи не спокійний, якщо чесно. Інакше б я не взявся ворушити вже закриту справу, розумієш? Просто іноді я люблю відчути себе безтурботним.

- Мені б також так хотілося...

- Не забивай голову всяким мотлохом, - сказав він. - У тебе буде ще багато часу на це.

Краєм ока Наскіс помітив в екрані телевізора на стіні знайоме обличчя. "Едуард Малиновський вибрався на волю" - саме такий заголовок яскраво висвітлювався знизу.

- Куди ти дивишся? - скривилася Єва.

- Глянь. Ти маєш це побачити.

Вона обернулася. Худий охоронець у екрані розвів руками.

- Псих виліз через вентиляцію. Прикиньте, негідник відрубав собі обидві руки, щоб прослизнути до шахти. Жесть.

Він підняв відірвану кінцівку, яка вже встигла підгнити. Вампірська плоть швидко розкладалась.

- Ого, яка брудна робота, - прокоментував кореспондент. – Хірургами тут і не пахло.

- Які там хірурги? Це криворукі зеки йому допомогли. Пиляли як на м'ясокомбінаті.

Єва відчула страшний гнів. Покидьок вибрався на волю. Це не могло залишити її байдужою.

- Гей, не гнівайся так, - сказав Наскіс. - Я буду вражений, якщо цей придурок не стік кров'ю ще. Це ж цирк якийсь.

Кореспондент злісно повернувся до камери і звернувся до глядачів:

- І якщо хтось раптом гадає, що цей придурок стік кров'ю, то ви дуже помиляєтеся. Його вже кілька разів бачили на вулицях нашого міста. Так що це зовсім не цирк!

- От сволота! - обурився Наскіс.

Єва похмуро сіла в машину, занурившись у свої думки. Їй не хотілося, щоб хтось бачив цю частину її характеру, але іншого виходу вона зараз не бачила. Або не хотіла бачити. Провертаючи ключ запалення, Наскіс стурбовано на неї подивився.

- Угу... складно буде назад засадити його до в'язниці.

Єва стиснула руку в кулак, але її обличчя було незворушним.

- Я більше не дам йому сісти до в'язниці. Я вб'ю цього мудака!

На іншому кінці міста Блоу Джоб якраз ховався на своїй фермерській ділянці. Ну, тій самій, де був Герберт.

Разом із Леонідом, вони грубо сховали танк у кукурудзяному полі. Його башта велично височіла над зеленими стеблями, лише злегка прикрившись листям, яке вже встигло посохнути. Таке собі маскування.

Вони сіли біля каміна, спокійно роздивляючись багаття. Цей спокій був затишшям перед бурею. Скоро все мало змінитись. Блоу Джоб був серйозно налаштований знищити всіх зрадників.

Вогонь відбивався в його очах разом з тихим гнівом, що спалахував усередині.

- Блін, а чи повинен я справді так злитися? - запитав він.

Леонід забарився перед відповіддю.

- Ем... але ж ти сам вирішив заварити цю кашу. Я не знаю... ти сам уже визначся, чого ти хочеш.

- Якби ж я знав, чого хочу.

Блоу Джоб зняв дерев'яну перуку. Його лисина була вся почиркана багаторічними шрамами. Найчастіше, за своє життя, він отримував по голові.

– Яким мені бути лідером? – продовжив цей "лідер". - Злим і жорстким, чи мудрим і розуміючим? Одні хочуть одного, інші взагалі хрін зна чого. Я плутаюся. Я начебто і хочу їх усіх завалити, а начебто й не хочу.

- У тебе біполярка, - поплескав його по плечу Леонід. - Думаю, насамперед, треба полікувати голову, а потім уже щось вирішувати.

Блоу Джоб кивнув, виказуючи розуміння.

- Слухай, а ти маєш рацію. Але зараз я цього не хочу.

– А чого ти хочеш?

П'ять секунд мовчання. Тріск дров у багатті перекрив собою тишу. Блоу Джоб нахилився до Леоніда і поцілував його у холодні грубі губи. Той різко відсторонився і збентежено витер рота долонею.

- Гей, я все розумію, - відсторонено сказав Леонід, - але я не з такої команди. Пробач... мені таке не цікаво.

Почуття Блоу Джоба були трохи зачеплені. Не те, щоб він розраховував на щось серйозне. Просто його розчарувала власна поспішність. Не так багато вампірів поділяли його тонкі переживання. І йому було важко через це.

- Здається, мені справді варто розібратися із собою, - зітхнув він. - Я не хочу завдавати шкоди всім вам. Напевно, мені просто не вистачає кохання та розуміння.

Який чуттєвий вампір.

- Думаю, вже пізно. Ти викликав Малиновського. Тож, я вважаю, бійки не уникнути.

- Так, - погодився Блоу Джоб, - напевно, доведеться пролити трохи крові.

- Мені цікаво, як він вибереться із в'язниці? – замислився Леонід.

- Він у нас хитрий хлопець. Напевно, вигадав щось розумне.

У двері постукали ногою. Здається, прийшов гість. Блоу Джоб відкрив замок і впустив його всередину. То якраз і був Едуард Малиновський. Він встиг дістатися цього таємного маєтку, не попавшись ні поліції, ні мисливцям.

- Господи, де твої руки? - спитав Блоу Джоб.

- Забудь про них! Я прийшов на допомогу. Настав час карати покидьків!