Повсякденність Дракули

Вечірка тривала. Наскіс, солідно напившись, сів за стіл та закотив рукав.

- А-ну, хто зі мною потягається?

П'яна тяга до армрестлінгу несподівано нагадала про себе. Наскіс - людина далеко не самої спортивної статури, але іноді був не проти помірятися силами.

Герберт з цікавістю подивився на нього. Звичайно, він сильніший за всіх присутніх разом узятих, але час від часу цікаво було погратися з людьми. Особливо на п'яну голову. Може, це навіть була така своєрідна форма самоствердження.

- Давай зі мною, - підсів Герберт.

- Ого, старий, не чекав від тебе такого!

- У молодості я мав багато сили. Сподіваюся, я не втратив її за цей час.

Рука Герберта була дуже жилистою. Крізь тонку, але міцну шкіру чітко вимальовувався контур мускулатури. Він простягнув долоню Наскісу і хитро посміхнувся.

- Що ж, давай почнемо.

Наскіс різко напружився та ледь не обомлів. Рука Герберта взагалі не прогиналася під його тиском. Було так жорстко, наче він намагався зігнути сталевий лом, устромлений в бетонну плиту.

- Ого! Міцні нині пенсіонери пішли!

Але він не здавався. Продовжував тиснути щосили. Герберт розумів, що краще йому піддатися, інакше бідолаха просто покалічить себе. Він трохи розслабив руку і Наскіс почав плавно перетискати його.

- Ех, все ж таки старість бере своє, - манерно позіхнув Герберт.

Накис поклав його руку на стіл і сказав:

- Нічого страшного. Ти добре тримався. Навіть... надто. Напевно, за все моє життя ніхто так потужно зі мною не тягався.

– Тобі треба більше займатися спортом, от і все.

До столу підійшла Єва. У її очах горів яскравий ентузіазм, грайливий азарт, який прагнув випробувати сили. Ось у неї якраз хороша фізична підготовка.

- Давай зі мною, Наскісе.

- Оу, - підняв він брови, - ну, ти ж дівчина, з мого боку буде жорстоко і нечесно тебе перемагати.

- Ти переоцінюєш себе, сосунок!

Вона впевнено зрушила з місця Герберта і простягла руку Наскісу. Андрій покрутив головою, дивлячись на матір. Видно, трохи перебрала вона цього вечора.

- Мамо, сильно не захоплюйся. Я не хочу, щоб Наскіс постраждав.

Наскіса це зачепило.

– Що? Я? Постраждав? Та ви смієтесь, просто. Я абсолютно невразливий. Давай, Єво, хапай мою руку!

Почав він упевнено. Дівоча рука Єви виявилася справді досить м'якою. М'якше залізобетонного жахіття, яке підсунув Герберт. Наскіс насупив брови і продовжував тиснути, не зменшуючи хватки.

В очах трохи попливло. Сильно напружився. Рука затремтіла. Він лише раз моргнув, щоб скинути картинку перед очима, але його рука вже була вкладена на стіл тильною стороною. Єва перемогла.

- Як?

- Проґавив ти свою перемогу, любий. Я завжди була сильнішою. Не тішся ілюзіями щодо цього.

Поки дорослі так незграбно розважалися, Андрій повернувся до будинку. З хвилини на хвилину мали прийти його друзі. Ангерд - повненький хлопчик, з яким він товаришував всього півроку, і Аліна - дівчинка, з якою він познайомився нещодавно, але вже по вуха закоханий. Він чекав на неї найбільше, при цьому дратуючись від того, що Ангерд був його суперником на цьому шляху. Так вийшло, що той мав схожі почуття до Аліни і це була серйозна проблема в очах Андрія.

У двері зателефонували. Напевно, це хтось із них. Андрій під'їхав до дверей і відчинив їх. На порозі стояв Ангерд. Він поправив окуляри і заговорив:

- Оце так. Очманіти! Жорстко тебе потріпало.

- Ну... поки що пересуваюсь тільки так.

- Зате не пішки!

– Аха-ха, дуже смішно, – саркастично сказав Андрій.

Чекати на Аліну вони вирішили в кімнаті Андрія. В доволі специфічній кімнаті. Мінімалізм оточення цього місця зазвичай бентежив гостей, що якраз і трапилося з Ангердом.

Андрій не любив завалювати мотлохом свій житловий простір речами, тому у нього в кімнаті було лише саме необхідне. Ліжко, шафа, невеликий робочий стіл з комп'ютером, і все це обрамлено однотонними по-лікарняному білими шпалерами.

– Ну й кімнатка, – сказав Ангерд. - Наче в палату психіатричної лікарні потрапив.

- Я називаю це "стриманий дизайн".

- Дуже стриманий. Перетриманий, я б навіть сказав.

Ангерд стрибнув на ліжко і розлігся, як у себе вдома.

- Прикинь, - сказав він, - я вже майже влучаю в мішень. Ну... в ту, що з ясеня, зелену, пам'ятаєш?

Я нагадаю, що хлопці захоплювались стріляниною. І взагалі, до цього моменту, ця частина історії не була так важлива, але тепер все буде змінюватися. Повірте мені. Просто прийміть це і буде вам добре.

- Блін, добре ти крутий, визнаю, - сказав Андрій. - Потрапити в таку дрібницю – це звичайно жорстко. Чи може ти просто в упор стріляв?

- Ні, ти що? З тридцяти метрів.

Підвівшись, Ангерд поглянув на рану товариша. Навіть крізь бинти і футболку було видно обриси глибокого шраму.

- Добряче тебе полоснули.

- Ага, я сам був у шоці. Якісь психи. Може, навіть маніяки. Якби не Герберт, один знайомий мами, то я помер би.

– А що за чувак? - запитав Ангерд.

- Та там дід один дивний. Ну, типу... він прикольний мужик, але знаєш, щось незрозуміле я відчуваю, коли стою поруч із ним.

Пролунав якийсь шурхіт. Десь зовні, не в будинку. Хлопці різко озирнулися. У відчинене вікно хтось намагається пролізти. Це якраз виявилася Аліна. Її русява голова одразу з'явилася в отворі.

- Привіт, хлопчики, - усміхнулася вона.

- Гей, що ти робиш? – здивовано спитав Андрій.

- Я просто прямо з вулиці почула ваші голоси і вирішила, що так увійти буде швидше. Ну... і ще я посоромилася дзвонити у двері.

Андрій спантеличено почухав потилицю.

- Ну і слух у тебе, звісно.

Ангерд допоміг їй повністю пролізти до кімнати. Андрія сильно обурила ця показна люб'язність, але він постарався не подавати виду.

- Ти як завжди чарівна, крихітко, - сказав Ангерд, - Навіть коли пролазиш у вікно.

- Блін, я не люблю таких кривих лестощів, - відмахнулась Аліна. - Можеш, будь ласка, більше не робити.

Андрія це усміхнуло. Дівчинка присіла на край ліжка і озирнулася. Судячи з її очей, їй скоріше сподобався тутешній мінімалізм, ніж ні. Але... Андрій у цьому сумнівався. Вона була дівчиною-загадкою. Незрозуміло, що їй подобалось, а що ні.

Ну, в якомусь сенсі, для будь-якого підлітка будь-яка дівчинка буде загадкою. Але ми зробимо вигляд, що випадок Андрія унікальний.

- У тебе тут... скромно, - сказала Аліна.

- Так, я взагалі по життю скромний хлопець, - зніяковіло сказав Андрій.

Вона опустила погляд на його поранений живіт. Всіх довкола це дуже сильно притягувало.

– Як ти взагалі? Нормально почуваєшся? Видно, що травма серйозна.

- Та ні, пустяк. Лікарі кажуть, скоро бігатиму.

- Що ж, скоріше б. Я хочу вже знову вирушити на стрільбище.

Аліна дуже любила відокремлені місця подалі від цивілізації. Там вона почувалась у повній безпеці. Відчувала, ніби ситуація знаходилась під повним контролем. У людних місцях такого відчуття не було.

Ангерд підійшов до другого вікна і подивився на заднє подвір'я. П'яні дорослі щось бурхливо обговорювали. Його погляд зупинився на Герберті.

- Блін, а цей чоловік реально якийсь стрьомний.

- Який чоловік? - спитала Аліна.

- Друг мами, Герберт, - пояснив Андрій. - Він мене врятував, до речі.

Аліна теж підійшла до вікна і пильно подивилася на Герберта. Дівчинка застигла. Наче дихати перестала.

- З тобою все гаразд? - обернувся до неї Ангерд.

- Так. Хм... хоч би яким дивним він не виглядав, я рада, що він врятував тебе, Андрію.

Перенесемось на подвір'я. Прямо через стіну і до мангалу.

Герберт мило спілкувався з Євою, як раптом його скрутило. Проковтнуте через силу м'ясо почало рватися назовні. Він обережно відсунув її і побіг у туалет. Побачивши це, Олена відсторонилася від Наскіса, що неграбно пристав до неї, та пішла слідом за старим.

Уткнувшись обличчям в унітаз, Герберт почав жорстко блювати. Неперетравлена ​​їжа болючими спазмами вивалювалась назовні. Руки сильно затремтіли, а чоло спітніло. Не часто таке відбувалось. За своїм бажанням вампіри ніколи не їли людської їжі. Деякі навіть використовували це як тортури проти кровопивць.

- Ти як, живий? - запитала по той бік дверей Олена.

- Чесно, я вже в цьому сумніваюсь. Боже, як же... хріново.

Герберт підняв голову і вперся щокою в сідлище, пускаючи слинуваті нитки з губи. Викручувало наче в м'ясорубці. Людині складно уявити такий стан. На смак, це можна порівняти із поїданням землі великими сухими шматками.

- Олено, можеш будь-ласка зганяти до машини? У мене там у бардачку валяється пластикова пляшка із кров'ю.

- Людською? - відсторонено запитала вона.

- Ну... на жаль так. Але це стара, я бережу її давно. Я більше нікого не вбиваю. Просто принеси її, це мені допоможе.

Олена роздратовано хмикнула, але погодилася. Машина була незачиненою. Вона прошерстила бардачок, але ніякої пляшки там не було.

- Немає там твоєї пляшки, - сказала вона, повернувшись.

– Що? Не може такого бути! Це дуже дивно.

- Може, ти просто забув її взяти?

Герберт скривився.

- Ех... важко сказати. Ну гаразд, це не так важливо. Розберемося.

Так чи інакше кров все одно потрібно випити, щоб відновити організм після такого сильного отруєння. Але нападати на когось із присутніх очевидно не можна. Потрібно діяти інакше.

- Гей, Істране, - покликав його до себе Герберт, повернувшись у двір.

– Що там? Ти виглядаєш паскудно.

- Знаю, тому ти мені й потрібен.

Він простягнув йому ключі від машини.

- Слухай, зганяй додому, друже, і притягни мені хоч пару літрів крові. Я скоро здохну.

- Окей... але чому я?

- Ти тверезий, - сказав Герберт. - І взагалі, ти приколюєшся? Тут більше нема кому!

- Гаразд, не бушуй. Я з'їжджу, добре.

Істран поїхав додому. Він був обурений через те, що його так раптово видворили з вечірки. Він тільки-но починав відчувати радість тверезості, задумався про кидання наркотиків, як раптом його назад відправили у рідний притон.

Але все виявилося не так гладко. Будинок горів. У місці, де мала бути квартира Герберта, розгорнулась величезна діра. Полум'я масивним килимом охопило стіни. Сталося щось страшне.