Повсякденність Дракули

- Так, почекай, - розвів руки Істран, розвалившись на дивані з пляшкою дорого бренді, - ти реально збираєшся пролізти в лабораторію, яку охороняють федерали?

Герберт кивнув, сидячи на метровій колонці корейської аудіосистеми. Його ноги звисали та грайливо гойдались.

- Авжеж. Я спробую бути обережним.

- Ну... ти і обережність - це два різних полюси.

Старий відмахнувся.

- Та годі тобі. Не все так погано.

- Якщо зараз до нас в гості раптово зайдуть Єва чи Наскіс, я не зможу пояснити, що у нас в холодильнику робить розірваний мужик. І це ти називаєш обережністю?

Герберт обернувся. Позаду нього за діджейським столом крутився Бобло, налаштовуючи музику. Чоловік активно скрипів шкіряним костюмом та махав головою в такт швидкого електронного ритму.

- А він...

- Все нормально, Герберте, - махнув Істран. - Він обколений. Якщо його спитати, він і не таке розкаже.

- Правда?

- Так, минулого тижня він розповів мені на вухо, що його матір викрала армійський молоковоз, щоб врятувати дітей з непереносимістю лактози.

- І що? - нахмурився Герберт.

- В нього немає матері, друже. Вона померла десять років тому від запалення жовчного міхура.

Цього вечора мій син збирався проникнути в ту злощасну лабораторію. Він трішечки уявляв у своїй сивій макітрі, що його там може чекати, але, відверто кажучи, гадки не мав, куди пре. Це необдуманий, погано спланований крок. Я розумію, Герберт може виправдовувати себе відчаєм, але як на мене, це туфта якась конкретна.

Ну то буде вечором. А ще в день він, за проханням Єви, відправився понаглядати за Андрієм. Такий собі древній нянька-кровопивця. Нянька для підлітків. І саме це формулювання вже точно описує всю реакцію молодого хлопця на цю ситуацію. Йому було ніяково від того, що мати приставила поруч Герберта йому на побачення.

Сиділи вони в якійсь задрипаній кафешці біля західної траси. Втрьох: Герберт, Андрій і Аліна. Три пляшечки коли із зображеннями принцес Діснея поблискували на сонці. Гамбургер "Подвійний сир" вже охолонув в руці хлопця. Мовчазна туга оповила це дивне побачення.

Герберту було ніяково дивитись на цю пару, тому він вирішив розірвати тишу першим:

- Е-е... Андрію... ти ж в курсі, що вона вампірка?

- Так, я знаю, - швидко відповів той.

- Правда? Реально? - задрав брови старий.

- Ми вже говорили з ним про це, - додала Аліна. - Все нормально.

Герберт поклав руки на стіл.

- І вас обох все влаштовує? Серйозно?

Підлітки переглянулись. І хоч між ними й були деякі розбіжності, стосовно того, як приховувати правду, конфлікту у них не було.

- Слухай, Герберте, - заговорив Андрій, - ну я якось же змирився з тим, що ти Дракула.

- Він Дракула? - сполохалася дівчина.

Старий хмикнув та стиснув губи.

- Ну... так. Це правда. Як гадаєш, чому я такий старий?

- Та це гон конкретний, - засміялась Аліна. - Він з тебе приколюється, Андрію.

- Ти не віриш мені?

- Ні. Боже, ну який ще Дракула? Ми що, в якомусь крінжовому кіно?

Схоже, Істран все-таки був правий. В сучасному світі всім "насрати" на Дракулу. Навіть іншим вампірам. Моє ім'я нічого не варте. Герберт помилився. Ну що ж, те що він старий ще не значить, що вже пізно розчаровуватись. Ще одне розчарування в копилку згори. Такі справи.

- Гаразд, проїхали, - засмучено сказав мій син. - І... як ви взагалі плануєте далі будувати стосунки? Ви ж... по суті, різні види. Я знаю, про що говорю.

- Ми так далеко не думали, - зізнався Андрій. - Зараз головне - зберегти одне одного. А далі буде видно.

Герберт згадав Ралану. Їхнє спільне життя також будувалось на установці "далі буде видно". А коли те "далі" прийшло, виявилось, що насправді нічого там "видно" не було з самого початку. Їхні стосунки вампір-людина прийшли лише до болю та самотності.

- Що я можу додати... будьте обережні, - тихо сказав Герберт.

Раптово до їхнього столику підійшов широкий чоловік у формі. За плечем висів автомат. Руда борода шелестіла об флісову куртку.

- Доброго дня, я сержант другого корпусу Національної Гвардії Григорій Ромбо, - проскрипів він своїм низьким голосом. - Можна взяти у вас всіх по волосині на ДНК тест? Це чиста формальність, вона не відбере у вас багато часу.

Герберт з Аліною зустрілись поглядами. Він побачив, що дівчина справді злякалась. Вона була зовсім не готова до таких різких конфронтацій.

- Хочете запевнитись, що ми не вампіри? - поглянув на сержанта старий.

- Як я й казав, це формальна процедура. Нічого страшного тут немає.

- Добре, тоді давайте я скажу все прямо, без тестів. Я Дракула, а ця дівчинка - моя дочка. Ми обоє вампіри, тримаємо цього хлопця в заручниках.

Нацгвардієць завмер на секунду, але потім голосно засміявся на все кафе, тримаючись за широкий живіт.

- Непогано, діду, непогано. Добре, гуляйте. Гарного вам дня.

І він пішов перевіряти когось іншого. Андрій в цю мить ледь крізь стілець не провалився. Його долоні тряслись, а шкіра поблідла.

- Ти збожеволів? - тихо, але напористо спитав хлопець.

- Все, як ви й казали, - сумно усміхнувся Герберт, - всім насрати на Дракулу.

- Ми так не казали, - поправила його Аліна.

- Ну... я маю на увазі люди... в широкому сенсі.

Коли сонце вже зайшло за горизонт, він вже був напоготові. Перевдягнувся в чорний одяг, накинув масивне пальто, щоб приховати статуру, покрив голову капюшоном. Хвороба не затихала ні на мить, не можна спокійно дозволяти їй рости.

Герберт погодував кота, вгостив Істрана пляшкою пива, закинув брудний одяг в пральну машинку та вискочив нарешті у вікно, щоб врятувати своє життя у небезпечній місії.

Тепер перенесемось в іншу частину міста. Туди, де Наскіс продовжував своє кустарне незаконне розслідування. Його не дуже примітна автівка сховалась за рогом з неосвітленого боку вулиці. Сьогодні він був тверезим та більш обачним, ніж зазвичай. Навіть перевірив, чи немає за ним хвоста, поки добирався на місце стеження. Нонсенс.

Пальці ритмічно постукували по керму, імітуючи якусь популярну рок-пісню. Наскіс уважно слідкував за квартирою Лунко Бомби. На другому поверсі світилось вікно. Кілька тіней рухались на стінах. Видно, хтось активно розмовляв із жестикуляцією. Детектив уважно придивлявся, але це видовище нічого йому не давало.

- Що ж ти таке приховуєш, паскудо? - просопів він.

Із кишені вирвався дзвінок телефону. Наскіс потягнувся до нього та взяв спішно слухавку, ледве не впустивши його за сидіння.

- Що там сталось?

По той бік була Олена.

- Єва сказала, що ти не береш телефон, коли вона дзвонить.

- Вона хоче зірвати мою операцію.

- Вона переймається за тебе, - наголосила жінка.

Наскіс опустився лобом на кермо.

- Я просто... Давай ми пізніше поговоримо, добре? Ніколи будувати кращий план. Лунко Бомба може зникнути в будь-який момент, а він - моя єдина зачіпка.

- Ти сам говорив, що вони знають, що ти за ним слідкуєш, - сказала Олена.

- Я змінив тактику. Вони не повинні мене більше виявити.

Олена розуміла, що не зможе його ніяк переконати. Він був дуже впертим і з цим доводилось просто миритись.

- Ну ти хоч срібло взяв із собою? - спитала наостанок вона.

- Ага. Два ножі та ціла обойма набоїв зі срібним напиленням.

- Хоча б щось. Я знаю, що не зможу тебе зараз зупинити, тому... просто бережи себе, добре?

- Постараюсь.

Наскіс поклав слухавку та продовжив стежити. Тіні зі стіни зникли. Тепер світло було спокійним та рівномірним. Це виглядало підозріло. В грудях детектива стиснулась тривога. Куди всі ділись?

Краєм ока він щось побачив. Голова машинально обернулась. Хтось впевнено крокував вулицею. Якийсь вусатий чоловік в довгому плащі. Наскіс придивився уважніше. І впізнав. В напрямку квартири Лунко Бомби йшов Містер Секс. Він не знав його імені, але запам'ятав його лице з часів битви на фермі Блоу Джоба.

- Якого біса...

Наскіс хутко відчинив двері та кинувся йому на зустріч, забувши один із срібних ножів на сусідньому сидінні.