Повсякденність Дракули

Я хочу розповісти вам історію про дуже старого чоловіка, який давно втратив свою людяність. З часів його слави минуло багато років, і зараз він лише тінь своєї колишньої величі. Людина, чиє життя тепер нагадувало дурний жарт збоченого розуму.

Пролунало клацання касового апарату. Молодий хлопець перерахував купюри та склав усередину.

- Гарного вам дня, - посміхнувся касир заправки, обслуживши літнього клієнта.

Старий похмуро глянув на нього темно-фіолетовими очима. В його погляді читалася втома.

- Гей, друже, у тебе на сорочці пляму крові видно, - тицяє він пальцем у хлопця.

- Ой... - опустив голову касир, - ні, це не кров. Я просто дитячою фарбою вимазався.

Клієнт прискіпливо нахилився вперед.

- Думаєш, я не відрізню фарбу від крові? Ти бився з кимось. У тебе навіть он кісточки здерті. Я хочу просто сказати, якщо зібрався когось калічити, старанніше замітай сліди.

Касир насупився.

- Не лізь не в свою справу, дідусю. У нас таких не люблять.

Зморшкуваті пальці стиснулись в кулаки.

- Слухай, пішов ти на хрін! - розлютився старий. - Я тут порадою з тобою поділитися вирішив, а ти оце тут викаблучуєшся! Думаєш, я хворий дикий стариган? Ага, хрін там плавав! Я розумніший за всіх вас!

Як ви можете помітити, цей чоловік був трохи неврівноваженим. Там існували свої внутрішні проблеми. Жилистою рукою він відмахнувся та вийшов із заправки.

Зовні його чекала власна брудна Тойота білого кольору. Скромний транспорт. Бородатий заправник сперся на її капот та безтурботно курив, розмовляючи по телефону і не помічаючи господаря, що наближався.

- Звичайно, крихітко, - казав він, - я візьму для тебе цей коньяк. Але це востаннє, Ларо. З наступного тижня ми конкретно займемося твоїм алкоголізмом. Знаєш, я знайшов непоганого лікаря.

- Гей, - відволік його старий, - злізь з моєї машини. Я тобі не дозволяв на неї сідати!

- Ой, вибачте. Я просто трохи захопився.

- Вважаєш, що я буркотливий мудак, так?

– Що? Ні!

- Я бачу тебе наскрізь! А-ну вали на хрін звідси!

Зігнавши наляканого заправника, він сів за кермо і важко зітхнув. Сонячні відблиски прорізалися крізь лобове скло, щоб осадити бліде обличчя водія. Старий насупив брови та відвернувся від настирливого світла.

- Шкіра не горить, - прошепотів він. - А повинна? Ех... я вже й не пам'ятаю.

Пошурувавши рукою в бардачку, він витяг сонцезахисні окуляри і прикрив очі. А я зазначу, що в цей момент у його голові копошилися думки про втрачене минуле, від якого залишилися лише туманні спогади. Йому хотілося подумки повернутися туди, щоб знайти там щось важливе, але нічого не виходило.

- Ну гаразд, це марно. Час повертатися додому.

Старий кинув сумку з продуктами на заднє сидіння і завів машину. Дорога додому була спокійною. Вихідний день, але довкола мало машин. Це було трохи дивно, адже зазвичай у Канігсбурзі в такий час - година пік.

- Куди всі поділися? - озирав вулицю старий. - Невже настав кінець світу? Було б непогано.

Він зупинився біля будинку і вийшов із машини. Навколо пахло теплою кров'ю, що пульсувала у чиїхось венах. Це красномовно підказувало, що поряд були люди. Старий завжди відчував їхній запах до того, як помітить очима.

Але, на жаль для нього, це були не звичайні невинні перехожі. Бригада електриків приїхала пиляти старий дуб, чиї величезні гілки важко осіли на проводку. Стріла крану розтягнулась до стовбура.

- Обережно, Клауде! - крикнув один із електриків. - Не звали цю гілку нам на машину. За казенний транспорт я готовий тобі по шиї надавати.

Підвішений головою вниз Клауд, жорстко спітнілий, орудував бензопилою, намагаючись звільнити дроти від захоплення деревом. Двигун ревів. Стружка сипалася прямо йому в очі.

- Я ніхрена не бачу! - обурився він.

– Мене це не хвилює.

- Гей, - втрутився старий, - якого біса ви тут робите?

– Ми звільняємо проводку від цього дерева.

- Звільняєте проводку? Що це означає? Це дерево важливіше за будь-яку вашу срану проводку. Провалюйте звідси!

Командир бригади глянув на нього спідлоба. В очах цього байдужого чоловіка читалася зневага.

- Слухай, дідусю, може ти просто підеш додому і не заважатимеш нам?

Старий напружив кулаки і в гніві підібгав губи. Зневага була взаємною. Він перевів погляд на дуб, що прямо зараз спилювався. Це дерево багато значило для нього. Останні двадцять років він регулярно проводив час у його мовчазній кампанії. В уявленні старого циніка, воно було живим і хоробрим. Кращим за більшість людей.

Але цей момент, вкотре доніс до нього думку, що все рано чи пізно має закінчуватися. Іноді треба відпускати минуле. Замруживши очі, старий відвернувся і з сумом пішов додому.

Він пішов саме в той дім, де на нього чекали "добрі друзі" - група волоцюг-наркоманів, яким він дав притулок, щоб вони не помирали на вулиці. Віднесіться до цього із розумінням. Наш товариш думає не так, як нормальні люди. Для нього це звичайна логіка.

Двері відчинились. Хлопець зі скуйовдженим волоссям поправив свою сальну кофту і з обіймами кинувся на старого.

- Привіт, Герберте! Ти ж купив нам смаколики на заправці?

Так, це і є поточне ім'я старого - Герберт. Він узяв його собі десь тридцять років тому. Усі, з ким він познайомився за цей період, знали його саме під цим ім'ям – Герберт Аристархус.

- Взяв усе, як ви й просили, Істране. Чіпси, Мівіну та пиво. Тільки, прошу, не треба лізти обіймати мене.

- Гаразд, як знаєш, друже, - усміхнувся Істран і вихопив пакет із рук Герберта.

Істран колись був звичайним студентом, але його університет спалили. А потім і рідну хату спалили. Один жах навколо відбувався. Будинки друзів теж погоріли наче сірники. Ніхт не знав, як це взагалі могло статись.

Загалом, у його житті постійно була одна суцільна пожежа. У свої двадцять п'ять він - безробітний наркоман, який жив у чужій хаті, бо та, на його щастя, ще поки не згоріла.

- Слухай, - каже Герберт, - передай решті, щоб сильно не шуміли. Я сьогодні хочу добре відіспатися. Мені завтра рано вставати на роботу.

- Ех, як добре, що я не маю роботи і я можу спокійно нажиратись за чужі бабки!

- Я сказав, передай решті, щоб не шуміли!

- Гаразд-гаразд, я скажу, не парься.

Він справді сказав. Чесно. Але його ніхто не послухався. У квартирі почалася бійка. Четверо п'яних волоцюг безжально лупцювали один одного табуретками, пляшками та однією іржавою попільничкою. Ігноруючи це, Герберт пішов у свою спальню.

Він ліг на ліжко, склав руки на грудях і слухав болісний крик одного з побитих гостей. Цей шум різко заглушився гучними звуками ігрової консолі. Істран вирішив трохи пограти, поки його друзі страждали.

Герберт повернувся на бік, щоб ця какофонія менше його торкала. У вікні малювався вид на той самий дуб, який прямо в цю мить втрачав гілку за гілкою, все глибше впускаючи сонячне світло в спальню.

Старий заплющив очі, щоб не бачити цього. Він відчув, як мерзенне яскраве проміння врізалося йому в повіки, ніби хотіло просвердлити. Я вас запевняю, для нього це дуже неприємно, хоч і не завдавало істотної шкоди фізично.

Пролунав неприємний тріск. Ще одна гілка полетіла на тротуар.

- Ех, ото я спітнів! - потираючи лоба, сказав Клауд.

Він заглушив бензопилу та вирішив спуститись на перекур. Галас електриків дратував Герберта більше, ніж галас волоцюг, що бились у сусідній кімнаті. Цих хлопців він хоча б вважав невинними. Вони не намагалися спиляти старий дуб. Вони не намагалися знищити чиєсь минуле.

- Ні, так діла не буде! - підірвався Герберт. - Здається, я давно ситно не їв!

Широко розправивши плечі, він стрибнув у вікно. Скло розлетілось на дрібнесенькі шматочки. Третій поверх. Він зовсім не боявся цієї висоти. Дитячий рівень, для такого майстра.

Електрики збентежено підняли голови та спостерігали, як усміхнений старий летів прямо на асфальт.

- Хворий самогубець! - вигукнув бригадир.

Герберт приземлився на одне коліно. Уламки каменів розлетілись навколо. Піднявшись назад на ноги, старий сказав:

- О, ні, я розірвав собі ногу! Вік бере своє, який біль!

Він трохи перебільшив, то лише подряпина. Але кров все ж таки пішла. Незначна рана справді з'явилась.

- Ти що твориш, діду? - запитав Клауд.

- Гаразд, біс із цією ногою, заживе, - обтрусив штанину Герберт.

- Я питаю, що це за жесть?

Герберт мовчки озирнувся, чи не було свідків. На щастя, вулиця зовсім порожня. Тільки електрики та один голодний до крові вампір.

Він сердито посміхнувся і кинувся на бідолах. Клауд не встиг і оком кліпнути, як зрозумів, що в нього більше не було очей.

- У тебе немає очей, Клауде! - вигукнув бригадир.

– Я знаю!

Цей же бригадир спробував втекти, але, опустивши голову, помітив, що він більше не мав ніг. Ще двоє інших електриків також постаралися втекти - Герберт швидко наздогнав їх. Вже за кілька секунд він ласував свіжою кров'ю.

- Ну нарешті, бляха, нормальна їжа!

Але бенкет тривав не довго. Істран почув шум на вулиці і вирішив перевірити, що там відбувалось. Трохи занепокоєвся. Ні ну, звичайно, він також помітив і розбите скло в Гербертовій спальні, але на це йому було начхати.

П'яний волоцюга вийшов надвір і був приголомшений побаченою сценою. Жорстока розправа над електриками шокувала його, але не дуже. Мінімум шоку. По-справжньому його могли шокувати лише пожежі.

- Герберте, що тут відбувається?

Герберт обережно обернувся до нього. Весь його рот був забруднений кров'ю.

- А на що це схоже?

- Ти що, вампір?

Старий підвівся з колін і поправив забруднений піджак.

- Я не просто вампір, Істране. Я – Дракула!