Повсякденність Дракули

Ні, це не підступний план хитрого лиходія. Не підстава і не обман. Бачите, наскільки життя вампірів може бути звичайним і нудним. Людина, яка явно щось приховувала, не прийшла творити криваву жесть на святі. Він щиро вирішив навідатися у гості.

Його таємниці - це, цілком можливо, щось небезпечне, але не варто мати ілюзій на рахунок Матвія Карського. Він - така сама людина, як і ви. Нудний та приземлений. З певними нюансами, зрозуміло.

За півгодини до приїзду в будинок Єви він відчував себе трохи тривожно. Їхати в місце, де буде живий і небезпечний вампір - це завжди не так просто. Іноді треба подолати свої почуття, щоб не видати переживання.

Матвій став перед дзеркалом і почав натягувати випрасувану білу сорочку. Ґудзики ледве сходилися з отворами. Досить складно скріпити борти на такому великому животі. Ось вони наслідки безконтрольного харчування.

- Ох, ця сорочка на мене не налазить.

Його дружина хмикнула і взялася йому допомагати в цій нелегкій справі.

- Великий живіт – ознака гармонійного сімейного життя.

- Я розумію, але може ну її нахрен, цю сорочку? - насупився Матвій. - Одягну щось легше.

- Ні, це вдома ти можеш дозволити собі відзначати новий рік у розтягнутому тільнику, а в гості треба вдягатися посерйозніше.

- Ех... ну гаразд, люба. Тільки якщо моє черево вивалиться назовні - це буде на твоїй совісті.

Дорога після опівночі була абсолютно порожньою, що не дивно. Лише білий шар ожеледиці виблискував під світлом ліхтарів. Неймовірне почуття волі. Ну, майже. Неакуратний рух міг призвести до смертельної автокатастрофи.

Матвія це не лякало. Схоже, що його взагалі нічого не лякало, в плані страху за життя. Задоволена посмішка виглядала з-під густих вусів, поки машина ковзала по льоду, мало не врізаючись у стовпи. Раптовий дріфт дуже заспокоював Матвія.

Все своє життя він завжди все тримав під пильним контролем, але в цей момент його доля була в руках машини, що летіла у замети. На такій дорозі від водія мало що залежало. Саме це й тішило його. Жодної відповідальності, тільки чиста випадковість.

- Так... Я - король цього світу. Але навіть королям іноді треба відпочити від корони, - прошепотів він, вилітаючи в кювет.

Могутнє зіткнення з бордюром перевернуло машину на дах. Двері відірвалися і полетіли, розсипаючи іскри. Автокатастрофа сталася, як ви можете зрозуміти. Матвій Карський, дивом, не отримав жодної травми. Я б сказав, що "відбувся легким переляком", але це не так. Жодного переляку не було. Лише чисте задоволення.

Машину все одно не шкода. У нього в автопарку було ще чотири.

Вибравшись із салону, він одразу поліз у Google Maps. На щастя, він розбився зовсім недалеко від місця призначення. Далі можна дійти пішки. А машину нехай забере евакуатор... колись.

Дім Єви Карт, збоку, виглядав скромно, але Матвієві це навіть сподобалося. Адже за характером він не сказав би, що вона була скромною жінкою. Владна і жорстока – Матвій одразу розглянув у ній якусь емоційну інвалідність. Наче рентгенівським зором, він бачив її наскрізь. Бачив те, що майже ніхто не помічав. Навіть ви, я гадаю, не помічали це повністю. І це не проблема моєї оповіді, просто Єва дійсно добре приховувала своє нутро.

Матвій подзвонив у двері і йому відчинили. Відчинили радісні, вже добряче напідпитку обличчя. Це було кумедно. Власне, так і відбулася їхня зустріч цього вечора.

Його запросили за "стіл" та налили фужер шампанського. Той самий імпровізований "стіл" на підлозі. Йому здалось це ексцентричним, але він не став це ніяк коментувати.

Випиваючи за компанію, Матвій крадькома підглядав за Гербертом. Його мучили запитання. Серйозні питання. Як і навіщо цей вампір товаришував зі звичайними людьми? Така поведінка не властива їхньому виду. У цьому я можу погодитися з Матвієм, але ви пізніше зрозумієте чому. Нині інші пріоритети.

- Що змусило вас вибратися з вашого палацу до такого скромного двіжу? - спитав несподівано Наскіс. - Я думав, ви зазвичай тусуєтесь серед снобських мажорів.

- Наскісе, у вас неймовірна навичка ображати людей, - сказав Матвій. - Я здивований, що ви ще живі.

- Мені пощастило. Я народився куленепробивним. Гаразд... це жарт.

Герберт підпер кулаком підборіддя. Йому теж було дуже цікаво, що тут робила ця підозріла людина.

- Взагалі, - заговорив старий, - я солідарний з Наскісом. Що ви тут забули?

- Досить грубити гостю, - наполягала Єва.

- Хах, ні, все нормально, - усміхнувся Матвій. - Мене правда багато хто вважає хитрим багатим шахраєм, який наживається на бідних людях. Це неправда. Частково, звичайно, це все ж таки бізнес, але допомога людям - це те, що дозволяє мені засипати вночі.

- Неймовірно, - саркастично сказав Герберт.

Матвій зморщився в уїдливій усмішці, дивлячись на нього. Йому треба було якось підчепити цього старого, але не руйнуючи його легенди. Так... трохи підбадьорити.

- Герберте, чому в тебе фіолетові очі?

Усі відразу звернули увагу на цю незвичайну деталь.

- Блін, а справді, - вразилась Єва. – Я раніше й не помічала.

Фіолетовий пігмент очей не властивий вампірам, якщо ви подумали про це. Через те, що Герберт періодично тягав окуляри, він примудрявся раніше приховувати цю досить унікальну рису.

- Ну... чесно кажучи, - стягнув окуляри Герберт, - у мене дуже специфічна генетика. Я сам уже не пам'ятаю, через що так сталося.

- Вип'ємо за специфічну генетику, - підняв келих Матвій.

Герберту не подобалася ця дивна увага до своєї персони, з боку цієї людини. "Що цьому крихкому м'ясному покидьку потрібно?" – думав він.

Але слідом вже пішов другий і третій тости. Келих за келихом, пильність слабшала. Коли людська їжа вже почала вставати грудкою в горлі, Герберт вирішив відійти в туалет і розвантажитися.

Кожен крок на шляху до заповітної пляшечки був мукою. Руки починали тремтіти від отруєння. Знову паморочилось в голові.

На жаль, хитра Аліна випередила його. Дівчинка ривком розкрила пляшку і почала жадібно ковтати кров.

- Гей, я перший маю бути. Це моя заначка.

Аліна відлипла від пляшки тільки щоб сказати:

- Блюй.

– Що?

- Поки поблюй в унітаз. Я вже встигла.

Герберту різко скрутило живіт.

- Ох, ну це ти правильно підмітила.

Він накинувся на білий шматок кераміки і тугий струмінь потоком пішов у нього із рота. Стікаючи по бороді, неперетравлена ​​їжа грудками шльопалася у воду. Запах гнилля піднявся у повітря.

- Фу, - відсунулася Аліна, - навіть мене так не рвало.

- Так... трохи перестарався.

- Начебто вже дорослий, а поводишся як придурок.

– Дай сюди!

Герберт вихопив у неї з рук пляшку і миттєво проковтнув рештки. Трохи полегшало. Чудодійна кров зробила свою справу.

- Ти ж досвідчений вампір, начебто, - сказала дівчинка. - Я думала, у тебе можна буде чогось повчитися. А ти як волоцюга, весь заляпався.

- Краще мовчи, поки я тобі голову не відвернув.

Взагалі, з їхнього боку було дуже необачно так жваво скандалити в будинку, наповненому людьми. Ще і з відчиненими дверима в туалет. Це могло спричинити серйозні проблеми.

- То дівчинка теж вампір? - ситав Матвій Курський.

Він підслухав їхню розмову. Зі старим все і так було зрозуміло, але Аліна примудрилася сильно його здивувати.

- Я здогадувався, що ти все знаєш, - напружився Герберт. - Ти ж розумієш, що ми можемо позбутися тебе миттєво?

Матвій зітхнув і розвів руками.

- Невже до тебе не дійшло, що я не ворог, Герберте? То я відмазав тоді тебе в лікарні. Я не хочу завдавати тобі якоїсь шкоди.

- Тоді чого ти добиваєшся?

- Ну... це розмова не для туалету.

Вони вийшли надвір. Всі троє. Небо затягли хмари. Посипався легкий сніг. Матвій сильніше укутався в куртку, поки обидва вампіри спокійно ігнорували холод.

- Так що, ви взагалі нічого не відчуваєте? - запитав він

- Ні, - відповів Герберт.

- Звісно, ​​ні, - підтвердила Аліна.

Герберт утомився чекати пояснень і схопив Матвія за горло, піднявши над землею. Хватка виявилася міцною, але його лице навіть не скривилося.

- Ти мені нічого не зробиш, - процідив Матвій.

- Звідки ти знаєш? Ми на вулиці. Тут буде легше з тобою розправитись.

- Ну так зроби це.

Дихання Матвія почало збиватися. Він закотив очі та захрипів. Герберт хмикнув під ніс і відпустив хватку. Карський упав навколішки і голосно відкашлявся.

- Так набагато краще, - заговорив він, коли кашель відступив. - Взагалі-то, якщо ви такі дурні і не розумієте слів, то напевно дарма я за вас заступаюся.

- Ні, психованний дід просто страждає від маразму, - сказала Аліна. - Розповідай, чого ти там хотів.

- Гей! - обурився Герберт.

- Кажу, як є, - знизала вона плечима.

Матвій підвівся, обтрусив коліна й урочисто поправив куртку.

- Я зустрічав вампірів ще з дитинства, але ніколи не здавав вас мисливцям. Я завжди бачив у вас неприборканий потенціал. Боже, ви тут із людьми спілкуєтеся. Ви двоє поводитеся майже не як монстри. Це приголомшливо. І якщо за рештою вампірів я старався лише спостерігати збоку, то ви... Мені хочеться, щоб ми впізнали одне одного краще.

Тон Матвія був дружнім та доброзичливим. Його майже магічний голос прозвучав дуже переконливо для Герберта та Аліна. Для нього - бо він старий і вже погано оцінює наміри. А для неї - тому що вона молода і ще погано оцінює наміри. Так чи інакше, ця розмова змінить усе.