Повсякденність Дракули

Склавши босі ноги на прилавок, торговець рослинами читав газету, тримаючи люльку в зубах.

- Наш світ котиться в пекло, - процідив він. - Коли ж ми всі нарешті помремо?

На ринку було людяно. Натовп проносився як ріка. Серед монотонних балачок, його скрипучий голос по-особливому виділявся.

Ралана сперлась на плече Герберту та мило сказала:

- Цей чоловік так смішно жаліється на життя. Давай в нього щось купимо?

- Навіщо? - спитав Герберт. - Мені не потрібна вдома клумба.

- А я не про клумбу. Дивись, скільки в нього тут паростків дерев. Можна висадити біля будинку. На пам'ять.

Продавець опустив газету та поправив кашкет. Густі вуса всмоктували дим, який він випускав через ніздрі. Язик перекинув люльку з одного краю губ до іншого і чоловік заговорив:

- Хочете садіть, хочете не садіть, деревам від того легше не стане. Рослинам взагалі насрати на людей.

Герберт підняв брову.

- З таким стилем спілкування навряд чи ви продасте багато товару.

- Мені байдуже. Я, в якомусь сенсі, також хочу стати рослиною. Життя не варте, щоб про нього думати.

- Я ж кажу, - посміхнулась Ралана. - Він дуже прикольний.

Її рука вихопила з мішка паросток дуба та притулила до грудей.

- Давай візьмемо ось це, любий? - запропонувала вона.

- А чому не фруктове дерево? Так хоч якась користь була б від нього.

- Ти все одно фрукти не їси. А дуб... ну він буде гарно виглядати з вікна нашої спальні.

Ноги продавця сповзли з прилавка та встали на пропитану дощем землю. Він схилився вперед та вийняв люльку з рота. Хмурився, як і завжди.

- Робіть, що хочете. Тільки швидко. Бо терпіння в мене як у гранати без чеки.

Вони купили той паросток. Ралана радісно взяла його додому, уявляючи яким великим деревом він виросте. Вони тіснились із ним в забитому автобусі, потім тягли півкілометра до свого дому, їй хотілось посадовити його в той же день.

Місце вибирати не довелось. Ралана бачила його у своїй голові з самого початку. Навпроти вікна їхньої спальні, неподалік від входу в будинок. Так, очевидно, що дерево не скоро повинно дістатись до їхнього поверху, але це був розрахунок на довгий час. Щоб кожен наступний рік був символом їхнього сумісного життя.

- Блін, а ми лопату не взяли, - розгублено сказала Ралана, тримаючи паросток.

- Та похрін на лопату. Я руками викопаю.

- Тільки ж дивись, щоб ніхто це не помітив. Мені буде складно пояснити, чому мій чоловік риє землю голіруч.

- Я зроблю все швидко, люба.

Герберт оголив кігті та замахнувся. Долоня увійшла в землю, зануривши руку по самий лікоть. М'язи смикнулись і двадцять кілограмів землі полетіли кудись в небо.

- Що ж, це справді було швидко.

Так вони і посадили те дерево, яке в майбутньому запустило всю цю історію. Воно росло не швидко. З роками піднімалось на сантиметри. Але змінювалось. Як і Ралана. Час йшов і вона старішала, а її чоловік - ні.

Вони майже не спілкувались із сусідами, але це все одно виглядало дивно. Деякі люди помічали. На Ралані з'являлись зморшки, поступово сивіло волосся, а Герберт залишався молодим. Вампірська природа все частіше нагадувала про людські слабкості. Він зустрів свою дружину ще коли вона була підлітком, а тепер був вимушений дивитись на прихід її старості.

- Не знаю, чи будеш ти мене далі кохати, - сказала вона, сидячи біля підвіконня.

Повний місяць заливав срібним сяйвом спальню.

- Звичайно буду. Я ніколи тебе не покину, - сказав Герберт.

- Ти зовсім не змінюєшся. А я вже не та, що була раніше. Я... боялась, що колись це настане, але думала, що це буде не скоро. Що це десь в далекому майбутньому, - її погляд опустився на власні руки. - І ось це майбутнє настало.

Він підійшов до неї, опустився на одне коліно та поклав свої долоні на її руки.

- Мені все одно. Я буду з тобою завжди.

- А коли мене не стане? Ти ж не зможеш померти від старості, Герберте. А я зможу. І це точно колись настане.

Він заплющив очі. Для нього ставали складними такі розмови. Ралана була єдиним, що тримало його в житті. Вона була єдиним його сенсом.

- Тоді я себе вб'ю. Мені немає сенсу жити без тебе.

Ралана закотила очі.

- Та годі тобі. Давай дивитись на це реалістично. Нашій парі колись доведеться зникнути. І ти будеш жити далі.

- А я не хочу.

- Я також. Просто... нам доведеться змиритись. Тобі доведеться.

Я не відчуваю емоцій, але бачу, що всередині Герберта. І це не зовсім те, що було всередині мене, коли померла моя перша дружина. Можливо це було боляче, а можливо й не дуже. Я більше горів ідеєю величі, боротьби. Всі мої дружини були для мене лише додатком до образу могутнього чоловіка, от і все. Дракула ніколи не кохав по-справжньому, а мій син - так.

Йшовши ввечері з роботи, Герберт думав, як йому позбавитись від тих нав'язливих думок про старість Ралани. Вона ще не стара бабуся, але сам факт того, що час потроху забирав її - не давав йому спокою.

Присів на лавку. Завмер. Перестав кліпати. Але дихав спокійно, щоб не розсипатись від різких необдуманих дій. Він відчував себе скляною вазою, що застигла в міліметрі від бетону. Поки жодних тріщин, але через мить міг перетворитись на купу уламків.

- Зараза... Коли це я став таким м'яким слабаком? - прошепотів Герберт під носа.

За спиною прорвався чийсь гучний крик. Далеко, метрів за сто звідси. Герберт обернув голову. Спіймав запах вампіра та... іншої людини. Зазвичай, це типова комбінація ввечері - кровопивця полює на жертву. Але цього разу все було дещо інакше. Кричав вампір, і запах доносився саме його крові, а не людської. Це означало тільки одне - в місто пробрався мисливець.

Зіскочивши з лавки, Герберт побіг у напрямку сутички. Рухався непомітно, зігнувшись, щоб не привертати нічию увагу. Одним стрибком закинув себе на дерево. Огинаючи гілки, охопив стовбур, не зачепивши жодного листочка.

- Мене звуть Містер Танк і я люблю, коли вампіри стогнуть від болю, - сказав чоловік, здійнявши над головою срібний меч.

- Та я не вампір! - сказав вампір і втратив голову. Його остання брехня не врятувала його.

Тіло впало на бік. Майстерний розріз забрав життя миттєво. Мисливець був досвідченим професіоналом. Герберт обережно оглянув оточення - неподалік стояли кілька пасток з мотузками та капкани. Перед ним був майстер засідки.

- Тепер піду куплю крека у місцевого дилера, - сказав мисливець. - Хочеться кайфонути добряче після роботки. Трьох сук сьогодні завалив.

Уходячи, Містер Танк загубив якийсь документ. Пластикова картка випала з кишені прямо в криваву калюжу. Очі Герберта примружились. Дочекавшись поки чоловік піде, він зістрибнув з дерева та підійшов до покійника.

- Пробач, я не люблю ризикувати.

Потім сів навпочіпки та підняв картку. Це виявились водійські права на ім'я "Іван Дрезінін", а поруч - фото мисливця. Ледве помітна посмішка засяяла на лиці Герберта.

- Я запам'ятаю, хто ти.

Цей маленький інцидент нагадав йому, що скільки б він не тікав від минулого, воно завжди десь поруч. Ручні пси доктора Кардіометріні сильно розплодились. І тепер від них страждала вже далеко не тільки сім'я Нірванів, як колись давно, а й усі вампіри.

Герберту здавалось це дивним. Лежачи в ліжку поруч із Раланою, він думав про те, що ж могло змусити доктора зайти так далеко. Невже його божевілля почало прогресувати і тепер він готовий знищити взагалі всіх вампірів? Герберт міг тільки здогадуватись. Особисто шукати старого ворога він вже не хотів. Йому це не потрібно.

Наступного дня він отримав незвичний виклик на роботі. Потрібно було налагодити трубопровід в заміській садибі. Добиратись туди було непросто. Довелось їхати автобусами з пересадками. Маєток був розташований далеко від межі передмістя Канігсбургу. І це дуже нетипово, майже ніколи так далеко не треба було їздити.

Хазяїн вийшов з будинку, тримаючи в руках план сантехнічного вузла. Не підіймав очі з паперу. Це був високий широкоплечий чоловік. Герберт одразу учуяв в ньому вампіра. "Черговий заможний мудак," - подумав він. Як же грубо, скажу я вам.

Хазяїн відліпив очі від схеми і це виявився старший брат Герберта-Кольта - Марвін. Їхні погляди перетнулись і завмерли, наче обох вдарило током. Це зовсім не та зустріч, на яку очікували обоє. Особливо після довгих десятиліть розлуки. Все змінилось в їхньому житті. Це були не ті наївні діти Алукарда, що жили колись під одним дахом.

- Кольт... - тихо вирвалось у старшого брата.

Герберт дуже давно не чув цього імені. І, відверто кажучи, не хотів чути. Не було більше ніякого Кольта. Він зник, стер сам себе. Але Герберт боявся у цьому зізнатись вслух.

- Так, це я, - сказав він. - Привіт, брате.

- Боже... заходь. Як давно не бачились.

- Та давно... навіть надто.

Марвін обійняв його і це було також шоком. Вони ніколи добре не ладили в дитинстві. Старший також пережив саму страшну річ у людській та вампірській природах - дорослішання.

Заходити в будинок було трохи ніяково. Герберт розгубився від такої раптової зустрічі.

- Повірити не можу, що ти став сантехніком, - посміхнувся Марвін.

- Я не жаліюсь. Мене все влаштовує.

- Це саме головне.

На вході Герберта помітила маленька дівчинка. Вона стискала в руках іграшку перевертня та зацікавлено дивилась на гостя. Їй було незвично бачити батька таким доброзичливим.

- Це моя дочка - Карла, - сказав брат.

- В тебе є діти? Круто, - стримано кивнув Герберт.

- Так, чекаємо з дружиною ще на одну. Кажуть, буде хлопчик.

Потім вони перейшли на кухню. Марвін налив брату домашнє вино, розмішане з кров'ю вбитих фермерів. Обидва поділились тим, через що пройшли, що їх змінило та як вони тепер жили.

Марвіну було складно прийняти те, що його брат Кольт відмовився від колишньої особистості та почав жити з людською жінкою, але з іншого боку, іншого від нього наче й безглуздо чекати. Кольт з дитинства був дивнуватим.

- Мені так соромно... так соромно, що мене не було тоді, - взявся за голову Марвін, сидячи навпроти Герберта. - Той маразматик вбив наших батьків, а я покинув місто.

- Ти не міг знати. Ніхто цього не чекав.

- Ти встиг явитись, Дарло встиг явитись. А я... займався якоюсь маячнею.

- Батько сам тебе відправив на навчання.

- До біса те навчання. Воно нічого не дало.

Старший розлютився. На самого себе. Він стиснув в руках пляшку та кинув її об стіну. Прогарчав на весь дім.

- Сука! Я так облажався!

За безкінечні роки розлуки Герберт відвик від цієї зухвалої ранимості Марвіна. Той закрив долонею очі, щоб приховати сльози. Такий великий і могутній, а не міг пробачити собі те, на що ніяк не міг вплинути. Та ще й так давно.

- Зараз головне про себе попіклуватись, нічого вже не зміниш, - сказав Герберт.

Марвін витер обличчя та кивнув. Очі були червоними. Шмигнув носом.

- Я знаю. Знаю. Фух... ті сволоти, мисливці. Розвелось наче клопів. Кардіметріні, походу реально вкрай збожеволів.

- Ваша вампірська спільнота добре від них захищається? - спитав Герберт.

- Стараємось. Але суки ж безсмертні. Не завжди виходить. Прикинь, вони називають себе "хрестоносцями". Це якийсь цирк.

В цю мить Герберт згадав про свою нещодавню зустріч з одним із тих негідників. Рука потягнулась в кишеню. Там все ще валялись ті водійські права.

- Слухай, я бачив одного нещодавно. Ти ж в курсі, що якщо промовити їхнє справжнє ім'я вслух, то вони стають смертними?

Марвін склав руку на руку.

- Так. Ми заплатили кров'ю за це знання.

Герберт поклав на стіл карточку.

- Ось, тут є фото та ім'я. Це Іван Дрезінін, називає себе Містер Танк. Можливо він не скоро повернеться в місто, але якщо колись побачиш його... будеш знати, що робити.

Брат прийняв такий нестандартний подарунок.

- Дякую, Кольте. Хех... це може врятувати життя комусь із наших.

Не зважаючи на давні розбіжності, розмова пройшла по-братськи тепло. Герберт був радий провести час із Марвіном. Той запропонував йому приєднатись до канігсбурської вампірської спільноти, але він відмовився. Для Герберта його особисте життя було важливішим.

Тим паче, що час не зупинявся і продовжував дихати в спину поступовими, але невідворотними змінами. Через кілька років старість Ралани почала брати гору над здоров'ям. Їй ставало все гірше та гірше, поки одного разу вона не втратила свідомість.

В лікарні оголосили важкий діагноз - лейкоз. Рак непомітно пішов у метастази. Хоча, це було не зовсім так. Герберт помічав, що запах його дружини поступово повільно змінювався, але не розумів, з чим це було пов'язано. Лейкоцити в кровоносній системі змінювались, але зрозуміти це було неможливо.

- Я попереджала про це, - сказала вона, стомлено сівши на ліжко.

Хронічні болі все частіше проявлялись, виснажували хворе тіло.

- Я не збираюсь залишати тебе, - підійшов до неї Герберт. - Ми говорили про це не раз.

Вона лягла на спину, розклавши руки в боки.

- Пробач, що я не можу бути як ти. Я хотіла б також бути вічно молодою, вічно здоровою. Але... це неможливо.

Він присів поруч із нею.

- Ні, це мені шкода, що я не можу бути таким, як ти. Я хочу відчувати твій біль разом із тобою.

- Та годі тобі, заспокойся.

- Не можу. Я не можу дивитись, як ти страждаєш.

Ралана важко зітхнула.

- З цим нічого не можна вже зробити. Пізно.

Складно повністю зануритись у свідомість Герберта. В мене не має просто таких слів, якими б я міг описати його почуття. Те, що він був злий на положення - цього замало. Те, що він боявся втратити дружину - це також не повний опис. Те, що він дратувався від власної слабкості... і це було недостатньою характеристикою.

Опустившись на коліна, Герберт взяв Ралану за руку та відпив трохи крові.

- Що ти робиш? - різко відсунулась назад вона.

- В тебе хвора кров.

- Ти не вилікуєш її таким чином.

- Так... але я можу заразити себе. Я також хочу хворіти разом із тобою. Я хочу мучитись.

Вона покрутила головою.

- Що ти верзеш? Це божевілля!

- Ну і що? Головне, що я буду відчувати тебе.

Насправді, Ралані дуже не сподобався цей крок. Їй стало страшно за Герберта. Наче цей рак руйнував його сильніше, ніж її. Після цього, вона кілька днів із ним не розмовляла.

Герберт попросив пробачення, але не відступив від своїх дій. Двічі на тиждень, коли вона засинала, він відпивав в неї трішки крові. Старався робити це обережно, в непомітних місцях, але вона помічала. І сильно сварила його за це.

- Це ненормально! - кричала Ралана.

- Пробач. Мені складно на тебе дивитись. Ліки не допомагають тобі.

- Це не виправдання, Герберте.

Йому було нічого на це відповісти. Йому було соромно. Він зайшов у ванну кімнату та зачинився. Сповз на підлогу під дверима. Голова паморочилась. Вражена раком кров накопичувалась в його організмі та залишала важкий відбиток. Його шлунок не міг переварити змінені лейкоцити.

- Ох...

Блювота вирвалась на штани. В очах потемніло. Це був останній шанс зупинитись, коли його тіло ще могло впоратись із загрозою. І він цього не хотів. Герберт зрадів, відчувши біль. Його настрій піднявся, коли організм почав ламатись.

Він щодня дивився на Ралану, на те, як вона гасла. Часто не могла встати з ліжка, іноді стогнала від болю. Її очі западали від хронічної втоми. Вона майже перестала спати.

З тих пір щось схоже стало відбуватись і з Гербертом. Кожен наступний день ставав для нього все більш складним випробуванням, але він не переставав пити кров дружини. Навпаки, продовжував чекати миті, коли проковтне наступну порцію отрути.

- Це просто якийсь абсурд, - схопилась за лоба Ралана, сидячи за сніданком.

Герберт сидів навпроти неї, висушений наче мумія. Його голова сильно паморочилась.

- Ти бачиш це? - вказав він пальцем на свою скроню. - Сиві волоски. Я сивію. Це старість, Ралано.

- Ти вбиваєш себе просто так.

- Це... це все не просто. Я роблю це для тебе.

Сльози проступили на її очах.

- Мені це не потрібно, Герберте. Я кохаю тебе і хочу, щоб з тобою все було добре. Я не хочу, щоб ти перетворювався на мене.

- Я казав, що якщо ти помреш, то я вб'ю себе. Ми помремо разом. Мені немає сенсу жити в цьому світі без тебе.

Він відставив тарілку вбік. Склав лікті на стіл, опустив носа. Гнилісний вогонь розривав його з середини. Слова з болем самі виходили з нього:

- Ралано, ти змінила все в моєму житті. Я був диким звіром без сенсу існування. Нічого не було цінним навколо. І так все і залишилось. Поглянь на цей дім... на це місто... тут все прокляте. Навколо нас лише безглузде криваве свавілля. Я не хочу з ним залишатись сам на сам.

Ралана торкнулась його долоні. Вона бачила його біль без прикрас. Своїми очима, щодня. Бачила, як по-баранячому вперто він хотів зробити, щоб їхні страждання були спільними. Це кохання перетворилось на химеру, але вона чудово розуміла, про що казав Герберт.

Вони десятки років провели разом, будуючи життя лише навколо самих себе. Були лише ці двоє і більше нічого навкруги. Ніщо не стало важливим за всі ці роки. Навпаки, все втратило цінність, окрім їхнього подружжя. Весь світ був палаючими декораціями на фоні затишної тиші крихкої людини та безсмертного вампіра.

- Ралано... дай мені померти... разом із тобою. Будь ласка, - його очі горіли відчаєм.

Її очі горіли розумінням.

- Добре... - тихо відповіла вона, - але я не обіцяю, що це станеться в одну мить. Я не керую цим.

Їхні долоні обхопили одне одного.

- Живи як можеш, - сказав Герберт. - А я просто постараюсь не відставати від тебе.

Наступного дня вона не прокинулась. Коли сонце врізалось у вікно спальні, її тіло вже перестало дихати, хоч і було ще трохи теплим. Температура кровоносної системи почала швидко рівнятись із кімнатною.

Герберт розплющив очі. Одразу все зрозумів. Запах змінився. Страх наче срібний кілок увійшов йому в груди. Він піднявся та навис над мертвим тілом своєї дружини.

- Ні! Ні, ні, ні! Не зараз! Не сьогодні! Чому так швидко?

Його зуби вчепились в її зап'ястя, він прийнявся пити кров. Всмоктувалась важко, дуже загустіла. Але це не зупиняло його. Герберт продовжував жадібно ковтати отруту, щоб наздогнати Ралану. Йому потрібна була така сама смерть від болю. Він жадав, щоб хвороба нарешті також його розчавила.

- Стій, Ралано, ні! - сльози вирвались з його очей і він випадково сплюнув її ж кров на її обличчя. - Почекай мене... я не встигаю...

Герберт ніколи не відчував нічого подібного. Цей плач наче холодний метал розрізав його навпіл. Сльози сипались на бліду шию Ралани. Лоб Герберта опустився на її підборіддя.

- Я наздожену тебе... Раланочко... ти чуєш? Я... наздожену тебе.

Солоні струмки омивали вампірські щоки. Герберт знову повернувся до її руки. Знову почав пити. Виціджував останні краплі. Жадібно ковтав. Він хотів смерті, як нічого в цьому житті до цього. Йому потрібно було зникнути з цього світу прямо зараз.

Після чергового ковтка, горло стиснуло спазмом. Герберт відскочив назад та схопився за шию. Почав швидко задихатись. Ноги посунулись на мокрій ковдрі і його тіло обвалилось на підлогу. Пекельний біль плавив йому груди та голову. Очі завмерли. Через кілька секунд він втратив свідомість.

І як ви прекрасно розумієте, не помер. З тих пір він і підчепив собі власну пухлину, яка почала розростатись осередком в його мозку. Після похорон Ралани він почав деградувати. Пам'ять розсипалась, минуле змішалось в одну кашу.

Герберт справді закінчив своє колишнє життя з Раланою. В якомусь сенсі, вбив частинку себе, перетворившись на постарілого хворого вампіра, який більше не розумів, ким він є. Він знищив себе, але залишився живим.