Повсякденність Дракули

Зі старого гнилого дивана стирчали дві пружини. Меблі в новій квартирі Герберта, звичайно, паршивенькими були, але його це особливо не парило. Спритно підстрибнувши, він полетів всією спиною на ці вилуплені пружини

- Ох... - схлипнув він, - все-таки трохи тисне.

Герберт замахнувся ліктем і вдавив пружини ударом в диван. Дарма він це зробив. Дві ніжки дзвінко луснули і відлетіли, обваливши диван на підлогу.

- Гаразд, похрін.

Пиріжок стояв неподалік та глянув на нього спідлоба. Вампіри не могли пролізти в котячу голову, але, скоріше за все, той був обурений. Так здалося Герберту.

- Ти просто кіт. Тобі має бути начхати на дивани.

Взагалі, йому й було начхати на дивани. Він просто голодний, його не цікавила вся ця людська метушня.

Пиріжок підбіг до Герберта і почав облизувати його пальці, на яких ще залишилися невідмиті шматочки вбитих тварин.

- А, ти хочеш жерти? Весь у мене - любиш по-кривавіше. Ех... котам шкідливо тусуватись із вампірами.

Герберт дістав із холодильника пару мертвих голубів, загорнутих у поліетилен. Спеціально для Пиріжка – дешево та сердито. Я б навіть сказав, брутально.

- На, поїж краще це, - кинув він на підлогу м'ясо.

Гризти замерзлого голуба виявилося важко. Кошеня не справлялось. Зуби застрягали в твердому м'ясі.

- Блін, не треба було пхати в морозилку. Вибач, друже.

Герберт узяв птаха до рук та з хрускотом розламав на дві частини. Наче буханець хліба, щойно вихоплений з печі. Пощастило, всередині начинка ще не так застигла від морозу. Залишилася ще, так би мовити, їстівна м'якоть.

- Тобі ще вчитися та вчитися. Підростеш і будеш, як я, ламати голови одним ударом.

Пальці протерли стомлені Гербертові очі. Слабкість тиснула на голову.

- Гаразд, кого я обманюю. Ти просто кіт. Відпочивай.

Він помітив, як у нього з кишені вивалилася візитівка Лари Нірван. Ця жінка називала себе сестрою Герберта, знала його колишнє ім'я, але при цьому він не відчував у ній вампірської сутності. Все це дуже дивно.

- Ні, - Герберт підняв візитку, - якось пізніше. Втомився я вже від усіх цих вампірських терок. Треба й для себе пожити, у спокої.

Надворі вже досить холодно. Осінь закінчилася, і гасати в халаті містом було б дивно. Так, Герберт не відчував холоду, але не варто викликати підозри. Особливо після битви у садибі.

А виходити з дому йому було куди. Єва Карт вирішила запросити його на благодійну зустріч у міській лікарні. Кажуть, цього дня там виступатимуть представники волонтерських фондів, які збирали фінанси для боротьби із бідністю у Канігсбурзі.

- Так, Істране, допоможи мені надіти цю чортову краватку, - бурчав Герберт біля дзеркала.

- Ого, ну і костюм, - усміхнувся Істран. – На честь чого така обновка?

– Сьогодні я виходжу в люди.

- Хах, ну куди б ти там не йшов, твоя борода все одно виглядає дуже... не дуже. Я думаю, це важливіше за краватку.

Герберт гаркнув і грізно пішов у ванну.

- Трясця його матері, борода! Ти маєш рацію, треба нею зайнятися. Я візьму твою бритву.

- Гей, тільки не зламай її!

Грубі, міцні вампірські волоски почали намотуватися на леза тримера, що активно рухалися, забиваючи себе. Герберт вигукнув, коли кілька волосин висмикнулися з корінням.

- Ох, бляха... я забув свою бритву у Олени. Ніколи не подумав би, що у людей такі нікчемні бритви.

- Може спробуємо депіляцію зробити? - запропонував Істран. – Я бачив тут потужний будівельний скотч.

Герберт рішуче обернувся до друга.

- Діставай його!

Істран кивнув зі зловісним азартом. Липка стрічка скотчу обліпила горло Герберта впоперек. Вони наклали таких штук чотири, щоб захопити всю щетину на шиї. Головне - розібратися з нею, а саму бороду можна потім і секатором підстригти.

— Смикай, — наказав Герберт.

- Тримайся!

Істран різко смикнув стрічки - не пішло. Довелось впертись ногами в стіну, щоб з'явився достатній упор. Нормально вставши, він потягнув ще раз. Цього разу вийшло. Волоски з хрустом полізли зі шкіри. Несподівано для себе, Герберт відчув пекучий біль. Фолікули, що так грубо виривались, могли завдати стражданнь навіть вампіру.

- Ай! Бл**ь!

- Вибач, - сказав Істран, - я намагався якомога сильніше. Ти ж вампір, як не як.

- Ага... щиплеш як півня, - віддихався Герберт. - Більше так не робитимемо... Ніколи!

Привівши себе у відносний порядок, Герберт сів на велосипед і подався на зустріч. Біля входу до лікарні його мала чекати Єва.

Він їхав дуже спритно. Огинаючи машини на швидкості сто двадцять, його велик розтинав вулицю, мов блискавка. Герберт відчував потік вітру, що врізався в обличчя і остуджував почервонілу шию. Аж легше стало.

Але цій п'янкій легкості не судилося тривати довго. Несподіваний головний біль підкосив Герберта і він злетів з велосипеда на узбіччя.

Щоб не забруднити костюм, старий відштовхнувся руками від щебеню і відкинув себе назад. Потрібно було неодмінно приземлитися на ноги, а не на новий піджак. Головний біль потроху затих, що й дало можливість Герберту повернутися в вертикальне положення цілим і не забруднити себе в пилюці.

- Фух... пронесло. Що то було?

Але часу шукати відповіді на це питання не залишилось, Герберт і так спізнювався. Ви можете подумати: "Як так? Він же їхав неймовірно швидко". Але насправді цей старий ледар виїхав дуже пізно. Надто пізно. Отже, часу у нього обмаль.

- Так, я не спізнився? - забіг нарешті до зали Герберт.

Усередині вже зібрався великий натовп людей.

- Я чекала на тебе приблизно півгодини, - сказала Єва. - Чому так довго? Я мало не застудилася.

- Мабуть, у нього були якісь дуже важливі справи, - уїдливо сказав Наскіс.

Він також тут перебув. Ну, я гадаю, це було очікувано.

- Скажімо так, - відкашлявся Герберт, - давно я не був на таких заходах. Не розрахував час на підготовку.

- Пішли вже, - гукнула Єва. – Потім це обговоримо. Там зараз виступають глави фондів.

- Так, вона чомусь хоче послухати того смішного круглуватого мужичка, - пояснив Наскіс.

На імпровізовану сцену з дерева, до людей вийшов повний лисіючий чоловік в окулярах. Він не був старим, йому десь тридцять років, приблизно. Але цей імідж конкретно накидував йому візуального віку, в очах оточуючих.

- Ох... я не сподівався, що тут збереться так багато людей, - почав він. - Ну, так навіть краще. Для тих, хто не знає мене, предствавлюсь. Мене звуть Матвій Карський, я - засновник фонду допомоги бідним та безпритульним "Оберіг серця".

Публіка уважно слухала його. Незважаючи на трохи непоказний вигляд, його голос звучав дуже привабливо. Спокійно, не поспішаючи. Він тримав усе під контролем чисто за рахунок м'якого тембру.

- Мої колеги, представники інших схожих фондів, вже сказали все, що потрібно. Я навіть не знаю, що додати. Ви вже зрозуміли, що ми маємо намір викорінити класову нерівність у нашому місті. Але зараз, я вважаю, що є щось... що сказати буде доречніше.

Він поволі зняв окуляри і почав їх протирати хустинкою.

- Я з самого дитинства пізнав тяжкість бідності. Я тинявся дитиною серед вулиць та, іноді, доводилося навіть відбирати їжу у бездомних. І... я не пишаюся цим. Більше того, деякі з них навіть постраждали через мене.

Відклавши хустку в кишеню, Матвій назад одягнув окуляри. Його погляд став суворим і рішучим.

- Я вважаю, що якщо ти зробив зло, то тобі треба спокутувати свою провину. Потрібно зробити добро, поновити баланс. Саме цим я зараз і займаюсь. Я зробив зло колись... І тепер хочу повернути цьому світу свій обов'язок. Я врятую це місто... Дякую за увагу.

Зал заповнили оплески. Ця трохи сумбурна промова, завдяки своїй непослідовності, здалася людям щирою і чесною. Матвій Карський виглядав як людина, яка по-справжньому відверта та прозора. Без лицемірства.

- І заради цього я прийшов сюди? – схрестив руки Герберт.

- Гей, - обернулася Єва, - ці люди допомагають таким, як ти. Я бачила твою нову квартиру, це нікуди годиться.

- Ну дякую, - насупився він.

– Я просто пропоную тобі допомогу. Мені здається, ти можеш і маєш жити краще.

Наскіс поплескав Герберта по плечу.

- Так, чоловіче, твоя хата - це триндець.

Герберт глянув йому в обличчя. Картинка попливла убік. Сильно закружляла голова. На це він не очікував. Наче якісь чорні колючі пазурі обволокли його мозок.

- Блін, ти зовсім зблід, - сказав Наскіс. - Ну... сильніше за звичайний.

- Вибачте, мені треба відійти.

Головний біль повернувся. Сховавшись у туалеті, Герберт умив обличчя холодною водою з раковини. Було дуже неочікувано, що холод він все-таки відчув. Можливо вперше у житті. Це було так дивно.

– Що за справи? - подивився він у дзеркало.

Відображення було розмазане. Зір, певне, сильно просів з якоїсь причини. Картинка танула і танула. Кольори змішались у хаотичному танці.

- Гей, вампірів не видно у відображенні, - важко дихаючи, сказав Герберт, забувши, що взагалі-то він відображався завжди.

Ноги ослабли, стали наче ватяні. Він ліг на підлогу і заплющив очі. Йому здавалось, що він ростікався по туалету. Шум у вухах перетворився на дзвін. Сил, щоб підвестися назад, уже не залишилося.