Повсякденність Дракули

Мірні колби, перегонні трубки, багатолітрові резервуари з настойками - все це барахло спокійно стояло в будинку доктора Кардометріні. Штори легенько погойдувалися від вітру з відкритої кватирки, порушуючи навколишній спокій. Наче запускаючи застиглий час і вганяючи в нього стрімкий потік подій.

Двері розкрились. Поріг заливався тоненькою ниточкою крові, що сповзала з голови Ганса. Він зірвав рукав сорочки та перемотав ним жахливу рану.

Ганс злякано озирнувся, щоб подивитися чи не переслідують його поплічники Алукарда. Чисто та тихо. Принаймні, на відстані найближчої сотні метрів нікого не видно.

Двері зачинилися і доктор почав поспіхом збирати всі цінні речі. Особливо зразки крові Кольта разом з усіма настойками та мікстурами на її основі. Сьогодні через них він знищив своє колишнє життя, але сподівався, що в майбутньому вони дадуть йому шлях до нового.

- Оточуємо будинок! - пролунав крик ззовні. - Давайте, мужики, з усіх боків! Алукард наказав відірвати йому ноги та притягнути живим!

Скло всіх вікон миттєво розбилося. Ворожі руки почали пролазити всередину. Вишкірені вампірські ікла пускали слину на підлогу. У будинок забралася ціла зграя агресивно налаштованих вампірів. Але там вже було пусто. Ганс встиг забрати все необхідне і сховатись. Лише фантастична спритність допомогла йому це провернути.

Не гаючи часу, вампіри почали голосно шморгати носами, намагаючись вловити запах пораненого доктора. Так як їх було досить багато, то зробити це стало непростим завданням. Їхні запахи активно перемішувалися, збиваючи концентрацію.

- Так, - заговорив один із них, - давайте, хоч половина з вас вийде звідси. Взагалі ж нічого не вчути. У мене найдовший ніс, але відчуває він лише ваші брудні трухани.

- Гаразд, мужики. Давайте вийдемо. Хай носатий все прочеше.

Ганс напружився. Він тримався на стелі, прямо над цим носатим. Закріпився за люк на горище. Вампіри почали виходити з дому і обриси запаху доктора стали все більш виразними. Він опинився на межі розкриття. Вільна рука стиснулась в кулак.

Носатий повільно підняв голову і примружив очі. Він миттєво зрозумів, хто над ним.

- Із цього горища є вихід? – спитав носатий.

– Що? - раптом випалив лікар. – Навіщо мені тобі відповідати?

- Якщо є, то вам краще бігти на північ. Місцеві вулиці пусті. Мої побратими чекають біля південних дверей. Це єдиний шанс втекти від них.

Доктор був дуже спантеличений цими словами. Схоже, йому хотіли допомогти. Або... підло маніпулювали. У будь-якому випадку, вірити на слово – небезпечно.

- А що як це пастка? Як я можу тобі вірити? - висловив побоювання Ганс.

- У вас на горищі є вікна. Ви самі можете переконатися в цьому.

Він обережно визирнув назовні. Схоже, носатий його не дурив. Всі вампіри зібралися групою біля вхідних дверей, підкурюючи сигарети і чекаючи на носатого. Тютюновий дим здіймався до верхнього вікна.

- За допомогу мені тебе можуть покарати.

- Ви врятували мою сім'ю минулого року, - сказав носатий. - Я готовий віддати своє життя, щоб ви вижили.

Зовні будинку почулося невдоволене бурчання. Здається, решта вампірів втомилася чекати. До входу поповзли гучні кроки.

- Рятуйтесь, докторе! Вони йдуть!

Ганс вистрибнув у крихітне вікно горища, розламавши собою дерев'яну раму. Приземлившись на землю, він не гаючи ні секунди, кинувся тікати.

В цю мить Носатий зрозумів, що якщо його запідозрять у зраді, то вся родина може постраждати. Потрібно недопустити цього. Щоб врятувати доктора та своїх близьких, він вирішив зобразити героїчну смерть.

Перш ніж у хату забігли його товариші, він розпоров собі горло кігтями і впав на підлогу. Коли вампіри до нього дісталися, носатий був уже мертвий, а доктор зник у безслідно.

- Чорт, він убив носатого і втік!

Незважаючи на всі ці погоні, провина Ганса була не настільки критичною для Алукарда. На щастя, Марвін вижив. Мікстура так і не вбила його тоді. А от від Алеси залишилася лише слизька соплеподібна маса. Той день виявився дуже похмурим для всієї родини Нірванів.

Марвін лежав у ліжку та розглядав свою тремтячу схудлу руку. Жахлива слабкість чавила все тіло, але він вже особливо не турбувався через це. Дві доби він відлежувався і за короткий час його стан помітно покращився. Ще якихось дванадцять годин тому він не міг навіть рухатися. Зовсім. Регенерація була немовірною. Генетика зробила свою справу.

Сили поверталися до його організму, що дуже втішало. Біля ліжка сиділи обидва його брати та Лара. Батьки змусили їх прийти та поспілкуватися з ним, щоб підняти настрій. Не всі були раді такому проханню. Марвіна майже не любили його брати і сестри через непомірне самолюбство та пихатість.

- Схоже, що ти житимеш, - сказала Лара.

- Так, - сумно погодився Марвін. - А ось Алеса – ні. Вона мертва.

- Не думала, що тебе це непокоїть. Мені здавалося, я одна в цій компанії намагалася нормально до неї ставитись.

Він не знав, як правильно висловити свої почуття. У той момент, коли Алеса кричала від болю, розчиняючись у безформну кашу, Марвін відчув найжахливіше почуття у своєму житті. Алеса його завжди ненавиділа, хоч він ніколи нічого поганого їй не робив. Мається на увазі, особисто сам. Тільки опосередковано, через батька. Стаючи дорослішим, Марвін навіть почав поважати її за завзятість, але ніколи не показував їй це через свою зарозумілість.

Що ж, у цю мить він намагався відповісти собі - чи шкодує він, що не підтримав її? Чи шкодує, що не допоміг їй прийняти себе та перестати переживати через батька? Можливо, у нього був шанс привести до тями сестру, не доводячи її до крайнощів. Але нічого вже змінити не можна. Все закінчено.

- Знаю, з моїх вуст це прозвучить дико, але... мені її не вистачає, - промовив Марвін.

- Ого, - повів бровою Дарло. - Я радий, що ти не такий гордовитий мудак, як я думав.

Марвін зітхнув. Здається, його очі почали сльозитись.

- Саме такий. Якби я не був собою, міг би врятувати Алесу. Я сам усе зіпсував.

Хлопець замахнувся долонею та дав собі ляпаса. Кілька сліз зірвались зі щоки та полетіли в стіну.

Кольт мовчазно відсиджувався осторонь усю цю розмову, але цей удар ледь не змусив його підстрибнути на місці від раптовості. Головний спадкоємець вів себе як дика розмазня. Далі він не зміг промовчати.

- Досить. Я не хочу слухати твоє скиглення, - спокійним, але трохи роздратованим тоном сказав Кольт. - Батько наполягає, що ти його спадкоємець. Не веди себе як ганчірка. Ти виглядаєш відверто жалюгідно.

Марвін нічого не відповів. Він мовчки заплющив очі і відвернувся від усіх. Він не проігнорував слова Кольта, просто не хотів продовжувати цю розмову. Не міг вибрати правильні слова.

На виході з кімнати вже в коридорі Лара зупинила Кольта. Вона дуже хотіла обговорити те, що сталося.

- Навіщо ти так брутально з Марвіном?

- Він мав почути ці слова. Я сам слухаю про свою нікчемність усі мої вісімнадцять років. Батько ні в що мене не ставить, але мені байдуже. Я вже звик. А цей самозакоханий покидьок тільки і вміє рюмсати щоразу, коли щось у нього не виходить.

- Я зрозуміла, - Лара торкнулася його плеча, - але тримай себе в руках, будь ласка. Марвін дуже імпульсивний, я не хочу, щоб він щось із собою зробив. Я більше не хочу нікого з вас втрачати.

Дарло вкотре повів бровою. Він досить стримано ставився до надмірної емпатії сестри. В його картині світу емоції в принципі не мали такого вликого значення. Він не переймався майже ні через що, приймав усе як є, навіть якщо це чиста катастрофа.

- Ех, яка ж ти у нас жаліслива, Ларо, - посміхнувся Дарло.

Вона міцно схопила обох своїх братів та міцно обійнала. Лара цінувала цю родину, мабуть, навіть більше, ніж Таріна. Безпека сім'ї для неї була на першому місці, в ті далекі часи.

- Я вас люблю, хлопці. Бережіть себе.

Зворушливо, мабуть. Я дати оцінку не можу, а от Кольт точно вважав інакше. Він уже втомився від цих безглуздих сімейних розбірок. Йому хотілося піти з дому і він чудово розумів, що його тут особливо навіть не триматимуть.

До свого вісімнадцятиріччя його організм зміцнів і він більше не хворів так часто. Хоча сила в нього була все одно дуже скромною. Навіть померла Алеса була потужнішою. І коли єдиною особливістю Кольта залишалася його дивна кров, він вирішив розібратися в цьому глибше, вирушивши до доктора Ганса Кардіометріні.

Ось тільки куди той міг піти? Де ховався? Напевно знайшов собі дуже глибоке сховище, бо "пси" Алукарда не припиняли його шукати. Людина його складу розуму повинна вміти організувати собі гідне укриття. Кольту треба було думати, як він. Спробувати знайти сліди та відчути внутрішню логіку Кардіометріні.

Теплого весняного ранку, Кольт зібрав речі в невелику похідну сумку, закинув її на плече і вийшов з дому, ні з ким не попрощавшись.

- Кидаєш нас? - хмикнув Дарло, побачивши його через вікно.

- Так, - тихо відповів Кольт.

- Не вбийся там. Ти завжди здавався мені кумедним дикуном.

- А ти завжди здавався мені смішним жиробасом, - засміявся брат.

Дарло стояв на ґанку, спершись об дерев'яну опору.

- При мені ти ніколи не жартував.

Кольт обернувся і з легкою усмішкою глянув йому в очі.

- Я сором'язливий.

Дарло тихо розсміявся також. Вперше в житті похмурий Кольт сказав при ньому щось кумедне. Скажи це хтось інший, він би так не відреагував.

- Гаразд, братику, йди. Ти головне, не засмучуй Лару. Вона сказала, що треба берегти себе.

- Я її не підведу.

Кольт поправив сумку на плечі і ступив уперед. Ступив на дорогу не знаючи, що його колишній зв'язок із сім'єю обірвався саме в цей, здавалося, невинний момент.