Некромант. Книга четверта. Розслідування у Римі.

Повертаючись ми проїхали повз невелике перехрестя. З кущів, що росли поруч, вискочив підліток і побіг за нашою двоколкою.

- Панове маги, зачекайте, ви проїхали потрібний поворот! - почав він кричати нам навздогін.

Здивована Корнелія зупинила наш транспортний засіб, і ми почали чекати на цього хлопця. Він підбіг до нас, але побачивши наші безпристрасні обличчя, трохи розгубився.

- Вибачте, ви ж справді пани маги? - невпевнено спитав він.

Корнелія дістала свій жетон і засвітила його в руці, а потім представилася:

- Я Корнелія Деціус, квестор та стихійний маг другого рангу.

- Олександр Флай, тимчасовий помічник квестора, темний маг, - сказав я і продемонстрував свій жетон, наслідуючи Корнелію.

- Ми чекаємо на вас з самого ранку, а мене послали чергувати на перехрестя, на випадок якщо ви проїдете мимо, - почав пояснювати хлопчина.

Корнелія зітхнула і почала його розпитувати:

- Що у вас трапилося, і навіщо ви чекаєте на магів?

- Чекаємо, бо вранці Кульгавий Петро поїхав до Риму шукати допомоги, - розгублено відповів хлопчина.

- А що сталося? Навіщо потрібні маги? - терпляче повторила запитання Корнелія.

Напевно, хлопчина зрозумів, що ми тут випадково, перевів подих і почав розповідати докладніше:

- Вчора поховали Абеля. Він помер, працюючи в полі. Літні люди сказали, що в нього серце не витримало, і боги раніше забрали його. Ми ховали Абеля всім селом, як годиться, навіть жерця покликали з храму Діоніса. Він здійснив всі необхідні обряди та приніс жертву світлим богам.

Хлопець зупинився, різко видихнув і продовжив:

- Тільки це не допомогло. Вночі Абель повернувся додому, мертвий.

Корнелія задумливо почухала підборіддя і похмуро прокоментувала:

- Сьогодні просто день дивовижних історій. За все своє життя я жодного разу з таким не стикалася.

- Це досить рідкісне явище, але іноді так буває, - заперечив я, а потім спитав у хлопця: - Що зараз робить мертвий?

- Нічого, сидить у себе вдома за столом. Ми бачили його через вікно. Зайти всередину ніхто не наважився, усі бояться. Деякі односельці пропонували спалити хату разом з Абелем, але його дочка була категорично проти. Та й сусіди заперечували, злякалися, що вогонь перекинеться на їхні будинки.

- А що каже жрець із храму Діоніса? - знову спитав я.

- Нічого, його ніде не можуть знайти, кажуть, що він терміново поїхав у якихось справах. Тоді вирішили надіслати по допомогу до міста. Відправили туди Петра, тільки його вже давно немає, - пояснив хлопець.

- А який магічний ранг у жерця? - уточнила квестор.

- Він звичайний священнослужитель, магічних сил у нього немає, - відповів хлопець.

- Тоді я можу зрозуміти його поведінку, - пробурмотіла моя напарниця.

Ми посадили підлітка в нашу двоколку і поїхали в селище, яке було розташоване неподалік, за невеликим лісом, на відстані три кілометри від головної дороги.

На єдиній вулиці стояла юрба, але близько до будинку Абеля люди не підходили. Ми зупинили віз і пішли у двір. Селяни зацікавлено проводжали нас поглядом. Хлопець по-діловому показав нам дорогу і провів аж до хвіртки.

- Краще почекай нас на вулиці, - попросила його Корнелія.

Далі ми пішли одні й обережно зазирнули у вікна. Справді, у будинку за столом сидів мертвий. Його можна було сплутати з живою людиною, але якщо уважно придивитися, то будь-які сумніви зникали. Неприродно бліде обличчя, з тупим виразом, і дивно закинута назад голова, все говорили про те, що людина вже мертва. Живі люди не сидять у таких позах. Крім того, ще на під'їзді до поселення, моє чуття прямо сказало, тут справді є слабка нежить.

- Пропоную виманити його з дому і спалити, - сказала Корнелія і поклала руку на кобуру з магічною зброєю.

- Він не виглядає небезпечним, - заперечив я, - може поговорити з ним, раз так сталося, що серед нас є фахівець з допиту мертвих.

Я зробив багатозначну паузу і додав:

- Якщо мрець повернувся додому, значить у нього має бути на це якась причина.

Корнелія примружила очі і окинула мене пильним поглядом.

- А ми не дуже ризикуємо? Раптом він кинеться на нас, як тільки ми увійдемо? - запитала вона.

- Довіртеся мені, я знаю, про що говорю, - відповів я. - Він слабкий, принаймні зараз. Денне світло зробило його млявим. Думаю, він взагалі не буде ворушитися до наступу ночі.

Не чекаючи відповіді Корнелії, я рішуче відчинив двері й увійшов до хати, підійшов до мерця, обійшов його ззаду і поклав свої долоні йому на скроні. Дівчина з побоюванням дивилася на мої дії через відчинені двері. Свою зброю вона повністю дістала з кобури, але тримала її спрямованою вниз.

- Запитуйте, - порадив я, - так буде простіше.

Квестор хмикнула, зайшла в будинок і, залишаючись біля дверей, почала питати:

- Як його звати?

- Абель Россі, - відповів я після невеликої паузи.

- Навіщо він повернувся зі цвинтаря? - знову запитала Корнелія.

Зараз мені знадобилося набагато більше часу, щоб зрозуміти про що думає мрець.

- Його знайомий, Фабіо Орсо, винен йому велику суму грошей, - почав говорити я, - ці гроші Абель хотів віддати дочці, щоб у неї було гарне придане. Про борг ніхто не знає. Перед смертю він дуже шкодував, що не встиг розповісти про нього.

- Значить, тут замішані гроші, - прокоментувала Корнелія.

- Швидше бажання подбати про доньку, - поправив я квестора.

Ми вийшли на вулицю і спитали нашого юного провідника, де знаходиться будинок Фабіо Орсо. Решта людей тупо спостерігали, але ніхто нічого не питав.

Коли ми зайшли до просторого і чистого двору, Фабіо Орсо займався ділом, колов дрова. Його не було серед роззяв на вулиці. Ми показали значки та представилися. Далі я вже почав говорити сам:

- Абель Россі стверджує, що ви маєте грошовий борг перед ним.

- Як стверджує? - здивувався Фабіо, - він же помер учора?

- Так, але це не завадило йому повернутись з цвинтаря заради цих грошей, - відповів я.

- Це якийсь розіграш? - спитав господар будинку, дивлячись на нас із сильною підозрою.

- Думаєш, нам більше нема чим зайнятися, ніж жарти з тобою жартувати, - роздратовано прокоментувала Корнелія.

Фабіо Орсо подивився на неї з побоюванням, а я продовжив:

- Сходи до Абеля додому і подивися сам, він справді повернувся.

Хазяїн будинку відклав сокиру, витер руки об сорочку і роздратовано промовив:

- Нікуди я не піду. У будь-якому випадку я нічого йому не винен, ні мертвому, ні живому. Ми гроші вклали у спільний бізнес, хотіли водяний тартак побудувати. Але не вийшло, не злетіло, немає прибутку та грошей теж немає. Будь-який суд стане на мій бік.

Він зробив паузу, уважно оглянув нас і запропонував, понизивши тон:

- Ви просто зробіть свою справу, спаліть його, і більше не буде жодних проблем.

Я бачив, як нахмурилася Корнелія. Очевидно, їй не сподобалося, що якийсь розумник у замизканій сорочці вчить нас жити. Я зробив кілька кроків уперед і наблизився до Фабіо Орсо, пильно дивлячись йому в очі, а потім сказав:

- Шановний, якщо ти думаєш, що ми прийшли вимагати з тебе борг, то ти глибоко помиляєшся. Нам начхати на це. Ми зараз підемо і зробимо те, про що ти просиш, спалимо тіло Абеля, та так, що кісток не залишиться.

Я зробив багатозначну паузу, а потім додав:

- Тільки май на увазі, якщо мертвий Абель Россі повернувся з цвинтаря, то є велика ймовірність, що його тінь буде приходити до тебе ночами і теж вимагатиме грошей. Якщо ти вважаєш, що воно того варте, то так тому й бути.

Домовивши останню фразу, я розвернувся і пішов на вихід із двору Фабіо Орсо. Корнелія задоволено хмикнула і теж пішла за мною. Господар будинку напружено про щось думав, а коли ми вже були поряд з хвірткою, він сказав:

- Зачекайте, я віддам усі гроші, скільки я винен?

Я повільно обернувся, знизавши плечима, і відповів:

- Це ж тобі краще знати.

Через деякий час ми знову були в будинку Абеля. Сам живий мрець продовжував сидіти на стільці у своїй безглуздій позі. Праворуч від нього за столом сиділа його дочка, ліворуч - Фабіо. Я стояв позаду мерця, з іншого боку столу розташувалася Корнелія, тримаючи руку на магічній зброї. Інші односельці заглядали у вікна вже нічого не боячись.

- Починайте, - сказав я присутнім.

Фабіо почав виймати срібні монети з гаманця та класти їх на стіл. Кожну монету він рахував уголос. Це все відбувалося згідно з моїми рекомендаціями. Закінчивши рахувати, Фабіо пересунув гроші до дочки Абеля. Дівчина сиділа мовчки і приголомшено дивилася на цю виставу. Я легенько кивнув їй, і вона голосно сказала заготовлену фразу:

- Я, дочка Абеля Россі, беру твій борг, Фабіо Орсо, і свідчу перед людьми та богами, що ти віддав усі гроші до останньої монети.

У кімнаті запанувала напружена пауза, і в цей момент тіло Абеля почало падати зі стільця. Не давши йому впасти, я підхопив колишнього господаря будинку і обережно поклав його на стіл.

- Все закінчено, він мертвий, - спокійно сказав я, - можете його поховати.