Некромант. Книга четверта. Розслідування у Римі.

Коли я вийшов із будівлі міської адміністрації, вже починало смеркатися. Я спілкувався з людьми менше однієї години, а втомився більше, ніж після бою з морським драконом.

Як тільки я вийшов на вулицю, то відразу відчув чиюсь увагу. За мною йшли двоє міцних молодиків. Через деякий час до них приєдналося ще дві особи, які вийшли з підворіття, а на перехресті до цієї банди додалися ще чотири хлопці.

Вони прискорили крок, намагаючись наздогнати мене. Я також прискорив. Серед них не було магів, і вони не були озброєні. Якщо чесно, то жодної загрози вони для мене не становили. Я міг би приспати їх за одну мить, використавши закляття Погляд Василіска. А міг просто покласти обличчям на землю, застосувавши грубу фізичну силу, підкріплену закляттям Ляльковик. Але на сьогодні я вже вичерпав весь ліміт насильства, який сам собі встановив. Справді, приїхав якийсь варвар із Барбусії і за півдня влаштував бійки з половиною міста.

- Гей, стій, ми хочемо в тебе дещо спитати, - крикнув один із тих, хто йшов за мною.

- Так я приїжджий, нічого не знаю, - відповів я, не повертаючи голову.

Вони ще прискорили крок і майже перейшли на біг. Я також легенько побіг уперед, тримаючи дистанцію п'ятнадцять метрів.

- Стій, наздоженемо гірше буде, - почав кричати ще один.

Я промовчав, тільки стежив Магічним Зором, щоб дистанція між нами не зменшувалася.

- Ну все, ти нарвався, - крикнув ще один.

Вони всі зірвалися і на максимальній швидкості кинулися мене наздоганяти. Я теж перейшов на швидкий біг. Закляття Ляльковик дозволяло мені бігати швидше за стріли і навіть випереджати звук. Тож у них не було жодного шансу. Та я менше ніж за одну хвилину міг щезнути за обрієм. Проте я вирішив перевірити, наскільки сильно я був потрібен цим хлопцям, тому суворо дотримувався відстані п'ятнадцять метрів між нами.

Через триста метрів вони повністю здохли і зупинилися, важко дихаючи та упираючись руками в коліна. Я теж зупинився і нахилився до взуття, вдаючи, ніби зав'язую шнурки, яких у мене й близько не було. Молоді хлопці дивилися на мене з тупими виразами на своїх обличчях.

- Гей, сюди йди, ми тобі нічого не зробимо, - сказав один.

- Краще сам ти йди, - відповів я йому.

- Добре, але ти не будь сциклом і не тікай.

І вони знову пішли до мене. А я знову пішов уперед, тримаючи нашу дистанцію незмінною.

- Та щоб тебе демон задер! - крикнув мені один із переслідувачів, - якщо ми тебе наздоженемо, то я слово даю, ти вже не жилець.

- А якщо не наздоженеш, тоді що буде? – спокійно поцікавився я.

Вся банда зчепивши зуби, знову кинулася наздоганяти мене, з усією доступною їм швидкістю. За двісті метрів переслідувачі стали по одному сходити з дистанції, тримаючись то за правий бік, то за серце. Один навіть сів на землю. Залишився тільки найзатятіший. Цей хлопець мав мінімальну спорідненість із життям і був найвитривалішим із цієї банди.

Ми пробігли ще кілометр. Нарешті він здався і зупинився. Я бачив, як у нього дрібно тремтять коліна. Якийсь час ми дивилися один на одного, а потім я пішов до нього на зустріч. Він не чекав такого повороту подій і став озиратися на всі боки, раптом зрозумівши, що його товариші дуже далеко і не зможуть прийти йому на допомогу.

Він був весь червоний і важко дихав. А я був бадьорий, свіжий і навіть не захекався. Сил тікати у мого переслідувача вже не було, і він з острахом дивився, як я йду до нього на зустріч.

- То що ти хотів спитати? - в голос я вклав трохи темної мани, щоб він підбадьорився.

Магія смерті допомогла. Переслідувач із червоного раптом став блідим.

- Так, власне нічого такого, - почав він заїкаючись, - ми хотіли уточнити, де тут бібліотека.

- Здається, ми її пробігли пів кварталу назад, - відповів я.

- Велике вам спасибі.

Він нерішуче глянув на мене і додав:

- То я піду?

- Ага, можеш іти, - великодушно дозволив я.

Далі я йшов додому без жодних пригод і думав, що це було. Вони явно чекали на мене і гналися саме за мною. Найімовірніше було припустити, що це Сервій Сіліус, командир першої когорти, вирішив мене трохи провчити.