Некромант. Книга четверта. Розслідування у Римі.

Далі ми поверталися без жодних подій. Вже перед самим містом нас зупинив військовий пост. Це були десять римських легіонерів, очевидно з одного контубернію або десятка по нашому. Вони перекрили дорогу дерев'яними козлами, а поряд поставили великий намет. Двоє людей неподалік розвели вогонь і готували їжу. Зважаючи на все, вони влаштувалися тут надовго.

Очолював їх десятник чи декан, якщо говорити латинською мовою. Його можна було легко впізнати по великому гребеню, розташованому поперек шолома. В інших солдатів гребенів не було. Крім того, він мав більші габарити, ніж інші воїни з його десятка.

Декан став на середині дороги між двох козлів і владним рухом вказав нам на узбіччя. Інших возів крім нашого тут не було. Очевидно, це була другорядна дорога, якою рідко користувалися. Корнелія зупинилася на краю дороги, і ми вийшли з двоколки, в основному, щоб розім'яти ноги. Нас одразу ж оточили солдати.

- Хто такі? Куди й навіщо їдете? - спитав нас десятник із якоюсь дивною підозрою в голосі.

Ми представилися, озвучили наші посади та показали жетони.

- Повертаємося до Риму зі службової поїздки, - нейтрально додала Корнелія.

Я просканував декана Магічним Зором і класифікував його як мага життя другого рангу. У аурі воїна спостерігалася сильна ворожість. Корнелія це теж відчула і м'яко поцікавилася:

- А що, власне, відбувається? Чому ви нас зупинили?

Краєм ока я помітив, що ті два солдати, які готували їжу, кинули своє заняття, підхопили щити і зайняли позиції позаду нас, відрізаючи шляхи нашого можливого відступу. Десятник неквапом наблизився до нас і уважно нас оглянув. Його погляд трохи затримався на кобурі Корнелії з магічною зброєю. Питання моєї напарниці він проігнорував.

- Відповідайте, декане, - наказала квестор, - я старша за вас званням і вимагаю пояснень.

- Зараз я поясню, - сказав десятник з незрозумілою інтонацією.

Він стояв майже поряд з нами, але трохи осторонь, а потім він легенько розвернувся і вказав рукою кудись у далечінь.

- Річ у тому, що тут знаходиться... - почав він говорити відвертим тоном.

Коли Корнелія простежила поглядом за його жестом, десятник різко вдарив їй у щелепу сильним аперкотом без замаху. Дівчина миттєво знепритомніла і впала назад під колеса двоколки. Не зупиняючись ні на мить, декан стрімко витяг з піхов гладіус і завдав другого удару, цілячися мені в голову.

Я інстинктивно ухилився, хоча міг би цього не робити. Ляльковик і так захистив би мене від раптового удару. Меч десятника свиснув у повітрі і обрушився на борт двоколки, виламавши там велику тріску. Якби я був звичайною людиною, то такий удар став би для мене останнім. Усвідомлення цього чітко прорізало мій розум.

- Взяти його! - голосно крикнув декан своїм людям.

Інші легіонери виставили списи і кинулися на мене, прикриваючись щитами. Я не став використовувати Спалах Темряви, боячись зачепити Корнелію, натомість я відскочив назад і швидко рухаючись спиною вперед по дузі вибіг з оточення. Коли всі солдати опинилися перед моїми очима, я кілька разів поспіль застосував закляття Погляд Василіска. Усі нападники миттєво впали на землю, на ногах залишився тільки десятник.

Він трохи розгубився, і його можна було зрозуміти. Ще кілька секунд тому його контуберній успішно здійснював наступальні дії та навіть вивів з ладу озброєного мага, а зараз ситуація різко змінилася. Але десятник не був боягузом. Сильно стиснувши руків'я меча, він з горловим гарчанням кинувся мені на зустріч.

Я буквально відчував його жагу вбити мене. В останній момент нападник коротко замахнувся гладіусом, а я зустрів його потужним ударом ноги в груди, від якого десятник полетів у зворотний бік і проїхався спиною по землі. У той час, коли він спішно підіймався, намагаючись повернути собі можливість дихати, я неквапливо нахилився і витяг меч з піхов найближчого до мене легіонера.

Цієї миті я виразно відчував, що теж хочу крові цієї невідомої мені людини. Коли ми одночасно випросталися, я рвонув уперед і завдав розгонистого удару мечем. Кінчик мого гладіуса порснув по горлу десятника і розсік шийну артерію. Фонтан із крові почав зрошувати молоду травичку на два метри вперед.

Здавалося, що мені вже нічого не треба робити, цей удар був смертельним. Будь-яка людина просто б зійшла кров'ю протягом кількох хвилин. Але декан був магом життя другого рангу і, зважаючи на все, досить вмілим. Вільною рукою він затис рану і гарячково став зупиняти кровотечу. Потік крові, що заливав його обладунок, відчутно зменшився.

Весь цей час я неквапливо рухався вперед, а десятник-маг задкував назад, зацьковано дивлячись на мене. Він щойно пропустив смертельний удар, який міг бути для нього останнім, і, мабуть, чітко розумів, що знаходиться в дуже важкій ситуації. Потік крові повністю припинився. Ось тільки йому це не допоможе. Користуючись можливістю Ляльковика, я завдам ще одного удару, трохи швидшого і сильнішого, а його голова відлетить у кущі метрів на десять.

- Зупинися! - сказав мій розум, - убити його ти завжди встигнеш.

В останню мить я погасив силу удару і повернув меч плазом. Полотно гладіуса дзвінко дзенькнуло по шолому десятника, і той завалився на бік, знепритомнівши. Я оглянув поле бою, всі лежали непритомні, всі, крім мене. Треба негайно зайнятися Корнелією.

Відкривши службову аптечку з нашої двоколки та користуючись чуттям алхіміка, я знайшов препарат схожий на еліксир життя. Витягши зубами пробку, я почав повільно вливати його моїй напарниці крізь стислі зуби. Цей засіб не був таким швидкодійним, як Зілля Життя, а був розрахований на довгий ефект у кілька годин. Корнелія стала потихеньку приходити до тями.

Вона заморгала очима і сфокусувала погляд на мені. Якийсь час він залишався безглуздим, потім Корнелія насупилась і здивовано запитала тихим хрипким голосом:

- Де це ми?

- Тут на дорозі, недалеко від міста, де нас зупинив військовий патруль, - сказав я і додав: - якщо це справді легіонери, а не ряджені бандити.

Корнелія важко підвела голову і з нерозумінням оглянула місцевість, її погляд з подивом пробігся по тілах повалених солдатів.

- Що з ними? - насторожено спитала квестор.

- Вони сплять, я застосував сонне закляття, а їхній командир лежить непритомний, йому я просто дав по голові.

Від моїх останніх слів Корнелія болісно скривилася. Вона спробувала підвестися на ноги, але з її носа пішла кров. Довелося зупиняти кровотечу, використовуючи дорожню аптечку. Потім дівчина скористалася магічним медальйоном та викликала з міста кінний загін швидкого реагування.

Далі Корнелія розслаблено сиділа у двоколці, поклавши голову на сидіння, намагаючись зайвий раз нею не ворушити. А в мене, навпаки, кипіла енергія у жилах, яка не встигла повністю згоріти під час короткого бою. Я почав займатися безглуздою фізичною діяльністю.

Насамперед відтягнув дерев'яні козли з дороги і звільнив проїзд. Другою справою став перетягувати несвідомих солдатів і акуратно укладати їх в один ряд уздовж дороги, а останнім поклав десятника. Помилувався хірургічним надрізом на його шиї, навіть гортань не зачепив. Буде ця скотиняка жити і не тужити, якщо я раніше його не вдавлю. Після цього я почав роззброювати солдатів і зробив поряд з ними акуратні купки з їхніх шоломів, щитів, копій та гладіусів.

Корнелія час від часу зацікавлено стежила за моїми діями, але нічого не говорила. Якоїсь миті на дорозі з'явився вершник. Це була людина середнього віку у гарному одязі, але без зброї. Він з подивом оглянув нерухомі тіла солдатів, що лежали вздовж дороги, зустрівся зі мною поглядом, поспішно відвів його, пришпорив коня і швидко помчав уперед.

Закінчивши наводити цю безглузду красу, я зрозумів, що вже неабияк зголоднів. Снідав я рано-вранці перед візитом до міської адміністрації, а зараз відчув, як від солдатського казанка йде приємний аромат. Підійшовши ближче, я виявив, що каша з м'ясом вже готова. Пошаривши в наметі я знайшов глиняний посуд і насипав собі пристойну порцію. Корнелія від їжі категорично відмовилася:

- Не буду, мене все ще нудить.

Коли я закінчив обідати, прибули наші сили швидкого реагування. Моя напарниця рішуче встала, злегка скривилася і впевнено почала командувати воїнами, що приїхали:

- Цих пакуйте у фургон, а здоров'яка залиште, зараз я з ним трохи поговорю.

Я розвіяв сонне закляття, і переможені вояки стали важко приходити до тями. Подорож у країну кошмарів повністю позбавила їх сил чинити опір. Та вони взагалі не могли зрозуміти, що відбувається, чому їм надягають наручники, і куди їх тягнуть. Корнелія привела до тями десятника, давши йому понюхати рідину, що сильно пахла, зі своєї аптечки.

Квестор нависла над лежачим воїном і злегка поплескала долонями по його щоках, щоб переконатися, що він свідомий. Декан відразу прийшов до тями. Він не виглядав розчавленим і, здавалося, взагалі не відчуває дискомфорту від сильного удару по голові. Маг життя, що тут скажеш, у такого здоров'я хоч греблю гати. А я відчув легкий жаль, треба було вдарити його трохи сильніше. Але коли декан побачив своїх солдатів у кайданках, у його погляді з'явилася дивна невпевненість.

- Здається, я вимагала пояснень, - грізно промовила квестор, - і зараз хочу їх почути.

- Я помилився, - похмуро відповів воїн.

- Помилився? - злісно повторила Корнелія. - Звичайно помилився, і називається ця помилка: напад на представників закону під час виконання службових обов'язків.

Десятник вислухав цей вислів із сірим обличчям, а потім повторив:

- Я справді помилився. У моїй сумці лежить орієнтування на двох стихійних магів. Хлопець і дівчина віком до двадцяти років, точний рівень сили не відомий, але приблизно в районі початкових ступенів другого рангу. Ця парочка з незрозумілої причини почала влаштовувати підпали у місцевих господарствах. Зовсім з'їхали з глузду. Тиждень тому вони натрапили на військовий патруль, але їм вдалося втекти, двох людей спалили, а третій отримав серйозні опіки.

Корнелія мовчки відкрила його сумку і дістала звідти злегка пожовклий папірець. Вона похмуро прочитала його вміст, а потім повернулася до десятника. У її погляді світилася лють.

- Ти що, тупий ідіот, не можеш двох стихійних магів відрізнити від стихійного та темного? - зло прошипіла дівчина, - який кретин призначив тебе десятником?

- Цілком визнаю свою провину, - тихо відповів декан.

Ми відійшли вбік, і я м'яко поцікавився у Корнелії:

- Ми віримо його словам?

- Ми перевіримо їх, допитаємо інших, - відповіла квестор, - якщо тут нечисто, то їхні свідчення відрізнятимуться.

Потім вона зітхнула, обережно помацала свою забиту щелепу і злобно додала:

- Навіть якщо він каже правду, я простежу, щоб цей тупий ведмідь ще довго ходив у десятниках.