Некромант. Книга четверта. Розслідування у Римі.

Вранці наступного дня, коли я прийшов до міської адміністрації, я побачив надзвичайне пожвавлення, всі кудись бігли. Назустріч мені швидко йшла Корнелія. Вона без жодних передмов веліла мені:

- Збирайтеся, Олександре, преторіанці його вистежили.

- Кого його? - про всяк випадок уточнив я.

- М'ясника, його бачили вночі на найбільшому цвинтарі міста.

- Ого, швидко вони знайшли його, - здивувався я, - і як він виглядав?

Мені не треба було збиратися, і я просто йшов поряд із Корнелією. Ми вийшли у внутрішній двір. Люди тут уже запрягали коней у службові фургони, вантажилися на колісниці, деякі сідлали бойових жеребців. Ми з квестором залізли на невелику двоколку, керувати якою стала Корнелія. Дочекавшись, коли всі будуть готові, вона подала сигнал і першою виїхала з двору. Решта натовпу потяглася за нами.

Дорогою до цвинтаря дівчина почала вводити мене в курс справи:

- Хтось ще вчора дав певну підказку преторіанської гвардії. Вони самі вирішили заарештувати вбивцю та забрати собі всі лаври слави. Імператорська охорона прочісуватиме цвинтар, а ми та міські стражники будемо брати участь у цій виставі на других ролях. Перекриємо сусідні вулиці і не будемо пускати сторонніх, а крім того влаштуємо огляд людей, які будуть виходити з кладовища.

Вона зробила паузу і відповіла на моє запитання:

- М'ясник, якого ми шукаємо, виглядає майже так, як ви його описали вчора. Стрункий прекрасний юнак, але схожість на цьому закінчується.

- А з чого вони вирішили, що то був М'ясник? - запитав я.

- Свідок бачив, як він загриз бездомного собаку.

Якийсь час я мовчки міркував, а потім сказав Корнелії без жодного сарказму:

- Стрункий прекрасний юнак загриз бездомного собаку уночі на цвинтарі. Звучить абсурдно, але це може бути небезпечніше, ніж здається на перший погляд.

Корнелія скоса подивилася на мене, намагаючись зрозуміти частку іронії в моїх словах, а потім запитала:

- Ви хочете дати якісь поради преторіанцям? Не думаю, що вони стануть вас слухати.

Люди Корнелії перекрили кілька вулиць, що вели до цвинтаря. Разом із ними брали участь і воїни міської варти. Сама квестор сиділа на маленькому складному стільчику без спинки і уважно спостерігала за роботою своїх підлеглих. Усіх людей, які виходили з цвинтаря, зупиняли і розпитували: хто, звідки, де живе і так далі. Я сидів поруч з Корнелією на іншому такому ж стільчику і Магічним Зором перевіряв усіх опитуваних. Займався я цим більше від нудьги, ніж сподіваючись щось виявити.

Якось Корнелія відійшла до групи цивільних осіб, які хотіли пройти у бік цвинтаря, і стала їм щось пояснювати. А мою увагу привернула людина, яка знаходилася на протилежному боці. Це був дуже високий чоловік із густою чорною бородою. По його аурі було видно, що він дуже нервує, хоча зовні це не виявлялося. Він незворушно підійшов до солдатів і назвав своє ім'я.

Стражник уважно глянув йому в очі і здивовано сказав:

- Чекай, мені здається, я тебе раніше десь бачив.

Здоровенний мужик негайно відреагував, він вихопив з-під плаща гладіус і завдав прямого удару в груди стражнику. Той інстинктивно відсахнувся, і меч пройшовся побіжно, сильно ковзнувши по лориці сегментаті, пластинчастої броні воїна. Нападник різко розвернувся і побіг на вихід із коридору огорожі. Але там також були солдати, один із яких кинув у порушника пілум. Величезний мужик дивом ухилився в останній момент і уникнув удару списа. Він різко зупинився, очевидно зрозумівши, що вихід перекритий і гарячково став озиратися на всі боки.

Його погляд упав на мене, що самотньо сидів на маленькому стільчику. Нападник вирішив, що я менше всіх становлю загрозу для нього. Я був одягнений у цивільний одяг, не мав ні зброї, ні броні і поступався зростом більшості стражників. Він підскочив до мене, зірвав зі стільця, ривком підняв на ноги, а потім приставив меч до мого горла і заволав дурним голосом:

- Відійшли з дороги, або я переріжу йому горло!

Цей тип не представляв мені ніякої загрози, але я вирішив, що досить бути пасивним спостерігачем. Одночасно з його захватом я міцно прихопив його руку зі зброєю і почав вливати ману смерті через свій дотик. Нападнику різко стало зле. Ще мить він тримався, а потім почав осідати на землю. На півдорозі він випустив меч, і я кинув його руку. Чоловік звалився на бруківку, згорнувся калачиком і почав тихенько хрипіти. До нього вже бігла наша сторожа.

- Хто це?! - крикнула Корнелія, яка теж бігла сюди, тримаючи в руці магічну зброю.

- Це ватажок банди крисобоїв, - сказав уважний стражник, - минулого року ми накрили всіх його спільників, а він примудрився втекти. Наївний, думав, якщо відпустить бороду, то його ніхто більше не впізнає.

Далі особливих подій не було. Ще одна людина видалася підозрілою, і її повезли до ділянки на допит.

Спостерігаючи за роботою стражників, я раптово зрозумів, що відчуваю присутність нежиті. Злегка напружившись я встановив її місцеперебування. Вона була під землею і рухалася вздовж нашої вулиці з боку цвинтаря. Магічний Зір показав, що там проходить каналізаційний канал, уздовж якого йшов живий мрець.

- Мені треба ненадовго відлучитися, - сказав я Корнелії.

- Там на розі є громадські пісуари, - відповіла вона.

Подякувавши дівчині, я пішов над підземним каналізаційним каналом, шукаючи туди вхід. Виявивши відкритий люк, я зістрибнув вниз і активував закляття Нічного Зору. Нежить мене не відчувала, тому що я постійно ходжу закритим, як тільки освоїв це вміння.

Вийшовши з-за повороту, мрець зіштовхнувся зі мною. До цього моменту я вже знав, що це найвища нежить, а якщо бути точнішим, то це був вампір. Зовні він виглядав як стрункий юнак з блідим змученим обличчям. Мрець ішов ледве тягнучи ноги, магічної енергії в нього було на самому денці. Зважаючи на це, можна зробити висновок, що він тривалий час голодував.

Мить ми дивилися один одному в очі, а потім я показав свій значок помічника квестора.

- Ви затримані за підозрою у скоєнні низки вбивств, - сказав я йому.

Він мовчки продовжував дивитися на мене, а я чекав на його атаку. Вампір відчував пекельну спрагу крові, а перед ним стояла звичайна людина. Він мав напасти, але цього не відбувалося.

- Я нікого не вбивав, - відповів він стомлено.

Ще кілька секунд я тупо чекав на продовження, а потім зрозумів, він говорить правду. Непрямо це підтверджувала його аура з мінімальним вмістом темної енергії і те, що мертвий все ще не вчепився зубами в моє горло.

- Як ви справляєтеся з постійною жагою крові? - запитав я його.

У його погляді промайнуло здивування, він уважно став розглядати мене, а потім спитав:

- Хто ви?

- Олександр Флай, темний маг, виконую обов'язки помічника квестора, - відповів я.

Після невеликої паузи юнак почав відповідати:

- Я вбиваю кішок чи собак, п'ю їхню кров, а іноді кров щурів. Нічого неприродного, люди постійно роблять так само, їдять свійських тварин.

Гаразд, я йому вірю, але що робити далі?

- Як ви стали вампіром? - знову спитав я.

Зовні дуже молодий парубок сумно подивився мені в очі і відповів:

- Я був молодим художником, заробляв на життя малюванням портретів, користувався навіть деякою популярністю. Моя діяльність приносила невеличкий дохід і, накопичивши грошей, я незабаром одружився зі своєю подругою дитинства. Життя здавалося не таким уже й поганим.

Він зробив паузу, зітхнув і продовжив:

- Якось мене запросили намалювати портрет однієї знатної особи. Це виявилася молоденька дівчинка, на вигляд їй було дванадцять років. Вона була настільки чарівною і привабливою, що я відразу без пам'яті закохався. Такого почуття в мене ніколи ще не було, я відчував фізичний біль, коли не міг її бачити. Я був готовий на все, щоб бути поруч.

Він знову зробив паузу, і його обличчя спотворила гримаса болю:

- Я добровільно погодився і приніс страшні клятви, я хотів бути з нею вічно, і вона обіцяла мені цю вічність. Під час ритуалу переродження вони привели мою дружину і вбили її на моїх очах, і тільки тоді пелена спала з мого розуму, і я зрозумів, наскільки жахливий вчинок я зробив.

Він ще раз зупинився, згадуючи подробиці свого минулого, і продовжив розповідь:

- Я відмовився пити людську кров. Довгий час мене тримали у підземеллі. Жага крові мучила мене з неймовірною силою, але я був непохитний. Час від часу я ловив щурів і пив їхню кров. Намагаючись уникнути постійного голоду, я лягав у темній камері, там де тьма була найсильніша, і це трохи допомагало. Згодом я навчився ніби ховатися в цій темряві, і одного разу сталося диво. Мої тюремники, відчинивши двері в'язниці, не змогли мене побачити. Вони вирішили, що я втік і кинулися на пошуки, залишивши камеру не замкненою, а я дочекавшись поки вони підуть, дійсно втік.

Вампір знову замовк, а потім закінчив свою розповідь:

- З того часу я блукаю по цвинтарях і п'ю кров бездомних тварин. Денне світло стало для мене нестерпним. Але я ніколи нікого не вбивав.

Мені захотілося поставити додаткові питання:

- Як давно це було?

- Не знаю, напевно, дуже давно, я перестав відчувати та розуміти час.

- Ви малювали після того, як переродилися? - знову спитав я.

- Ні, у мене зникло бажання створювати картини.

- Шкода, я подивився б на ваші роботи.

Я вже вирішив, що далі робити з цим мерцем.

- Мені потрібні гарантії, і я відпущу вас, - сказав я йому, - обіцянка, що ви не вб'єте людину заради її крові.

- Як я можу дати такі обіцянки? - сумно спитав вампір, - я вже двічі порушив свою клятву.

- Магічна печать буде такою гарантією, - відповів я.

- Добре, я згоден.

Я підійшов до нього впритул і поклав руку на його груди, а потім зробив особливе прокляття. При активації воно мало перетворити темну енергію самого вампіра у світлу ману.

- Якщо ви порушите обіцянку і вип'єте людську кров, то моя магія миттєво спалить вас ізсередини, - пообіцяв я мерцю.

Далі я вирішив видати йому невелику нагороду за його добровільну відмову від людської крові. Очистивши ману від своєї волі, я зробив її повністю нейтральною, максимально подібною до природної сирої мани, а далі почав вливати її в ауру вампіра.

На його обличчі спочатку з'явився вираз подиву, а потім обличчя стало спокійним і відчуженим. Вампір почав повільно сідати на землю і вперся спиною в стіну.

- Я відчуваю, що спрага відпустила мене, - зауважив він тихо, - я ніколи раніше цього не відчував.

- На жаль, це не буде вічно, - відповів я, - знайдіть мене, коли жага повернеться.

Далі я повідомив йому адресу свого готелю у Римі, розвернувся і пішов назад до каналізаційного люка.

Коли я повернувся до Корнелії, облава на цвинтарі ще тривала.

- Як йдуть справи? - запитав я у квестора.

- Ніяк, вони нічого не знайшли, - відповіла вона.

- І не знайдуть, - додав я.

- Звідки така впевненість?

- Я зустрів того хлопця, який загриз собаку, - пояснив я.

Корнелія миттю підскочила зі свого стільця і різко запитала:

- Де ви його бачили?

- Тут недалеко, він пішов каналізацією і зараз перебуває за межами оточення. Я з ним розмовляв і можу вам достеменно сказати, це не наш М'ясник.

- Звідки така впевненість, Олександре, - наполегливо запитала мене квестор.

Я теж підвівся зі стільця, подивився дівчині прямо в очі і відповів:

- Я уважно вивчив його, Корнеліє, і можу вам присягнутися, у нього немає жодних крил, ні білих, ні чорних.

- О Світлий Аполлон, - закотила очі дівчина, - вам треба було затримати його, а далі з ним би розібралися фахівці.

- Я сам певною мірою фахівець і добре уявляю, як це було б далі, - спокійно відповів я Корнелії. - Цей хлопець не дожив би до суду. А потім усі фахівці заспокоїлися, виписали один одному премії та перестали шукати справжнього вбивцю.

Після нашої короткої сутички з Корнелією, ми сиділи мовчки і чекали на результати облави преторіанців, які виявилися абсолютно негативними, ось така несподіванка.