Некромант. Книга четверта. Розслідування у Римі.

Далі мій маршрут почав проходити через безкрайнє море. Як не змінюй висоту, краєвид внизу залишався незмінним. Водна гладь, як і раніше, тяглася від горизонту до горизонту. Коли я помітив берег, що знаходився далеко праворуч, я вирішив відхилитися від курсу.

Підлетівши ближче, я побачив невеликих розмірів місто-фортецю на скелястому березі. Поруч із ним був морський порт. Всі кораблі в ньому були розбиті і наполовину затоплені, начебто тут пройшовся сильний ураган.

Морське місто (посилання на ілюстрацію)

Далі мою увагу привернула невелика бухта поряд з основним портом. На її березі стояли дві маленькі кам'яні колони, а між ними знаходилась вродлива дівчина. Придивившись ще раз, я зрозумів, що її руки прикуті ланцюгами до цих стовпів. У магічному діапазоні дівчина виглядала дуже втомленою, вона була майже на межі свідомості.

Я знову змінив курс на невелику гавань.

- Цікаво, - сказав мій розум, - якби замість дівчини там стояв жирний потворний мужик, ми б теж полетіли розбиратися?

- Не знаю, - відповів я, - поряд з людьми, засудженими до жорстокого покарання, зазвичай стоїть охорона і відганяє всіх непроханих добряків. Або хоча б висить табличка з переліком злочинів, за які людина покарана. Ні першого, ні другого я не бачу.

Посадивши грифона за великим каменем, я підійшов до полонянки. Мій зір мене не обдурив, і дівчина дійсно була красивою і доглянутою, але зараз вона виглядала швидше жалюгідною та знесиленою. Я мовчки і без жодних витівок розламав руками залізні кайдани. Підхопив дівчину і дбайливо посадив її на землю. Вона майже не реагувала на мої дотики. Тоді я сходив до грифона і приніс свою дорожню сумку, звідти дістав пляшку легкого сидру і притулив шийку до губ дівчини. Вона стала жадібно пити.

Напоївши полонянку, я розклав перед нею свій обід. Бо вже сам був дуже голодний. Дівчина мовчки і тупо дивилася як я їм, а потім і сама поклала до рота маленький шматочок хліба. Нарешті її погляд став осмисленим, і вона почала дивитися на мене з легкою цікавістю.

- Твій вчинок благородний, - дівчина трохи запнулася, підбираючи відповідне слово, - мандрівник. Але ти даремно звільнив мене. Я тут добровільно. А тобі слід бігти, і чим швидше, тим краще.

- Чому мені треба бігти? - запитав я.

- Скоро з води вийде морське чудовисько, і тоді воно зжере нас обох.

- Може, підемо разом? - запропонував я, - навіщо тобі гинути?

Вона замовкла, а потім узяла ще один шматочок хліба та запила його сидром.

- Це довга історія, - сказала вона, - і ти можеш віддати своє життя за право вислухати її.

- Я нічим не ризикую, - відповів я, - за каменем стоїть мій грифон, і я можу полетіти звідси швидше, ніж будь-хто скаже фразу "Давай до побачення".

Підкоряючись моїй волі, грифон висунув голову з-за каменя і зиркнув на дівчину пташиними очима, а потім помахав їй крилом.

- Ох, - сказала вона від несподіванки і по-новому подивилася на мене, - то ти маг?

Я просто вказав їй на мою чарівну паличку, що висіла у мене на поясі в кобурі.

- Добре, - сказала дівчина, - тоді слухай.

Вона ще раз зробила ковток сидру і почала розповідати:

- Я Лукреція, дочка князя Лукреція Фейра. Він тутешній володар, і місто на скелях це його столиця.

З дівчиною ми спілкувалися латинською мовою. За римськими звичаями дочку називали тим самим ім'ям, як і її батька. Цьому звичаю слідували не лише римляни, а й усі, хто хотів бути схожим на них.

- Неврожай виноградників і поганий улов морської риби змусили мого батька шукати додаткові шляхи наповнити спустілу казну, - продовжувала розповідати Лукреція. - Він вирішив урівняти в правах всі жрецькі культи, у тому числі служителів Посейдона та Діоніса, і оголосити їх комерційними організаціями. Якщо вони беруть гроші за свої послуги, то нехай платять податки. Самі жерці були категорично проти та погрожували божою карою. Але мій батько відповів їм, що богам належить пошана, а людям мирські турботи, тому податки все одно доведеться платити.

Княжна замовкла і насупилась.

- Дійсно, з боку мого батька говорити так було безрозсудно і богохульно. Але боги рідко втручаються у справи смертних, тим більше у фінансові питання. Князь та його радники вважали, що загрози жерців це просто спроба залякати боязливих людей зі слабким характером. Який же був шок для всіх, коли з морських глибин виповзло страшне чудовисько і повністю зруйнувало невелике рибальське селище.

- А що сказали жерці з цього приводу? - уточнив я.

- Нічого, вони всі втекли, тільки-но чутки про подію досягли столиці, - відповіла Лукреція, - ті, кого вдалося спіймати, були служителями низького рангу, і вони нічого не знали.

Дівчина зробила паузу і продовжила говорити:

- За кілька днів чудовисько ще раз вийшло на сушу і зруйнувало ще одне рибальське поселення. Шок змінився панікою. Рибалки відмовлялися виходити в море, а багато хто залишав домівки та біг якомога далі від морського узбережжя. Але це не змогло налякати мого батька та його радників. Вони найняли стихійного мага найвищого рангу та організували пастку для монстра.

Дівчина промочила горло сидром і продовжила:

- Дії чудовиська виглядали розумними, і радники припустили, що воно завдасть удару по головному порту нашого князівства. Тут була організована засідка. Ми вирили величезну яму, а у її дно вкопали гострі кілки. Як тільки чудовисько з'явилося в порту, бойові маги відкрили вогонь і змусили монстра переслідувати їх. Вони заманили його в пастку, і коли тварюка провалилася в яму, маг найвищого рангу завдав свого головного удару. Вогненний вибух від його закляття був такий сильний, що перекинув у море корабель, який стояв поруч.

Дівчина замовкла і на її обличчі відбилися неприємні спогади.

- Я бачила цей бій, - сказала вона, - коли стояла на вежі нашої фортеці. Кілки не змогли завдати смертельних ран монстру, а магія виявилася безсилою. Це чудовисько було морським драконом. Розлючений монстр зруйнував піщані стіни пастки і вибрався на волю. Маги та воїни бігли за стіни фортеці, а хто не встиг, того зжер монстр. Тоді чудовисько розламало та потопило всі кораблі, які стояли на рейді і не встигли вийти у відкрите море. Це був повний розгром.

Лукреція знову зробила паузу і продовжила:

- Мій батько посипав голову попелом і пішов просити поради в храм променистого Аполлона до мудрої піфії. Віщунка відповіла, що князь спокутує свою провину, і чудовисько назавжди піде в море, якщо він, або хтось із його рідних добровільно принесе себе в жертву монстру.

Лукреція похмуро підсумувала:

- Я дала добровільну згоду. Як княжна і спадкоємиця я також несу відповідальність за дії мого батька. Ці ланцюги я одягла сама. Вони повинні були утримати мене в найважчу хвилину і не дати мені втекти зі страху перед чудовиськом.

- А що піфія сказала стосовно податків на жрецьку діяльність? - запитав я.

Дівчина здивовано глянула на мене.

- Нічого. Жриця не сказала жодного слова про податки, - відповіла Лукреція.

Я почав думати про те, що мені робити далі. Важко сумніватися в існуванні богів, коли сам із ними розмовляв. Тут один Цар Мертвих мені так прямо і заявив, що він бог милосердя. Але я б в першу чергу все одно підозрював би смертних людей.

Нарешті я вирішив. Княжна вже принесла себе в жертву, а я зроблю так, що чудовисько назавжди піде в море. Ну чи спробую, як вийде.