Некромант. Книга четверта. Розслідування у Римі.

Поки ми розмовляли, пролунав сильний наполегливий стукіт у двері. Всі зненацька замовкли, а дівчата глянули на мене з німим питанням.

- Чекаєте ще якихось гостей, Олександре? - поцікавилася Алісія.

- Ні, - сухо відповів я, - схожу і подивлюсь хто там.

За дверима стояло п'ятеро воїнів. Від минулих озброєних гостей ці відрізнялися більшим зростом. Як мінімум всі були на пів голови вищі за попередніх вояк. Крім цього, вони були одягнені в чорні металеві обладунки із зображенням рельєфу м'язів живота та грудей, від яких так і віяло статусом.

- Олександр Флай? - спитав мене один із воїнів.

- Так це я.

- Декан преторіанської гвардії, Гней Тулій, - представився він і продовжив: - Вас терміново вимагає до себе імператор. Ми хотіли попередити вас учора, але не застали за вказаною адресою.

- Але ж зустріч призначена наступного тижня? - здивувався я.

Декан примружився і пильно глянув на мене, потім перевів погляд углиб апартаментів і подивився на дівчат, що сиділи на моєму ліжку.

- Тобто ви зараз зайняті і не зможете прийняти запрошення? - уточнив він абсолютно безпристрасним голосом.

- Ну що ви, - відповів я таким же беземоційним тоном, наслідуючи його. - Заради цієї зустрічі я приїхав до Риму з Барбусії. Дайте мені пару хвилин, вибачитись перед моїми гостями.

Саме зустріч із римським імператором була головною метою моєї поїздки, а розслідування серійних вбивств було другорядним завданням, так би мовити, для прикриття. Я попрощався з Алісією та Корнелією і швидко домовився з ними про наші наступні зустрічі. Дівчата були трохи здивовані, але зайвих питань не ставили.

Коли ми вийшли надвір, декан преторіанців Гней Тулій сказав:

- Зараз імператор перебуває у своїй заміській резиденції. Нам відомо про ваше не вміння їздити верхи, тому ми спеціально організували вам квадригу.

Преторіанці схопилися на своїх коней, а я зайшов на простору колісницю, запряжену четвіркою коней. Керував цим транспортом молодий усміхнений юнак з кучерявим волоссям. Коли ми рушили, він хитро підморгнув мені і тихо сказав:

- У межах міста заборонено їздити з великою швидкістю. Але за містом ми покажемо цим гвардійцям, у кого кінських сил більше. Вони будуть ковтати пил з-під наших коліс.

- Проблем із ними потім не буде? - також тихо уточнив я.

- Вони мені не начальство, - усміхнувся хлопець, - у них свій наказ, а у мене свій, доставити тебе якнайшвидше.

Хлопець не збрехав, і за містом ми набрали максимальної швидкості. Преторіанці перейшли на галоп, але все одно почали відставати. Візник майстерно викручував колісницю на поворотах, а я міцно тримався за борти квадриги.

- Не бійся, не перекинемося! - весело крикнув хлопець, - я другий у рейтингу перегонів на колісницях, що йдуть у Цирку Максимусі. А якби у нашої команди були ще швидші коні, то був би першим!

Преторіанці категорично не хотіли від нас відставати. Вони почали зрізати кути і скакати прямо через поля, засаджені молодою пшеницею. Коли ми стали наближатися до великої вілли, мій візник зменшив швидкість, та ми поїхали у звичайному темпі, і тільки тут наш супровід наздогнав нас.

Преторіанці були червоні й важко дихали, а їхні коні були частково вкриті білою піною. Декан сердито показав моєму візнику кулак, але той вдав, що нічого не помітив.