Звіробій

Дана  мало не випустила арбалет, коли помітила  в саду незнайомця.

А Хору так подобалось її навчати! Мав змогу торкатись талії, рук, прихилятись до її голівки і відчувати, як коси приємно лоскочуть щоку.

Їхній гість був  ясний, як сонце, і дуже вродливий,  навіть Хор не міг цього не визнати.

"Люфлор-відлюдник, Ромашка таки вмовила його. Той, за якого маю бути вдячний, трясця!"

— Хто це? — видихнула Дана зачаровано.

"Я такий вдячний, вам Ромашко, такий вдячний! Ер-р!"

— Це Лебідь, — шепнув насмішкувато  Дані на вухо. — Ти його знайшла, лети назустріч.

Соколиця відмерла, глянула докірливими очима:

—  У зеленому одязі?!

— О. Так, одяг — наше все! Хочеш, я одягну біле? — Хор заслонив собою сліпучо гарного гостя, котрий не спішив до них іти, а  вальяжно роздивлявся сад. — Сприйняла б мене за лебедя? Можеш уявити білу шовкову сорочку, розхристану на грудях,  потренуватись охати від захвату і благати  про спільний політ! — Хор завмер в позі статуї фонтану на головній площі Темних Гір. Жалів, що не мав в руках глека — з задоволенням  надів би на гарну голову гостя, щоб не відривав Дану від навчання.

Дана окинула Хора оцінювальним поглядом, в якому прочитав: "А ти нічого так, годишся на роль лебедя", і  видала:

— Взагалі-то, благати мусять мене!

Тепер Хор зміряв її:

— Ну, не знаю, не знаю...

Дана нахмурила брови, знайомо підвела підборіддя.

— ...не знаю, як вас благати стати моєю дружиною, о прекрасна панно!

Дана задоволено усміхнулась.

"Що кохання творить з людьми... Вдаю блазня ради її посмішки!"

— Не стати дружиною, а про спільний політ, Хоре, — поправила його.

— Це одне і те ж, спільний політ у Соколів — шлюбний ритуал.

— Що?!

— А ти не знала? Ну от, вже знаєш,  —  Хор підійшов ближче до заінтригованої Дани, — Соколи під час шлюбного польоту здіймаються високо в небо, зчіплюються кігтями, — він взяв її за руки, потім  легко просилив крізь тонкі білі пальчики свої. — І падають вниз, розвиваючи шалену, неймовірну швидкість...

— І розбиваються об землю! — продовжила вражена Дана. Вона і дивилась в очі Хору, і уявляла політ Соколів. — Це так романтично! Ось чому ми останні...

По захопленому тону Дани не можна було зрозуміти, жартує вона, чи ні. Начебто надто розумна, щоб не жартувати.

— Чому одразу — розбиваються, — Хор кинув досадливий  погляд на гостя, подумки благаючи, щоб він чимдовше милувався засохлим садом. Незнайомець немов почув, зупинився, задер голову до одного-єдиного пристойного яблука. — Соколи пікірують близько десяти метрів, потім знову злітають. Ще наречена приймає пригощання з дзьоба в дзьоб...

Хор нахилився ближче, опустив погляд на губи, що мимоволі напіввідкрилися. Дана теж потягнулась до нього. Дихання стало глибше, серця забились в такт, охопило шалене бажання її поцілувати. Проте в останній момент Дана вислизнула, розімкнула руки зі словами:

— Десь тут по саду ходить наш прекрасний гість...

"Ну, Р-р-омашка, ну і подякую тобі за  помічника, лиш попадись на очі!"

— ...або не по саду... Він зник!

— Не зник. Доброго дня, Соколи. Перепрошую за вторгнення, — сказав юнак приємним голосом зовсім поряд, затуляючи кулаком усмішку.

Біла шкіра, невигідно відтінена зеленим вбранням, наводила на думку, що своїм відлюдництвом він займався  у якомусь підземеллі. Хоча ні, бо тоді цей зелений колір мав би бути бляклим. Бурштинові очі, золотисте волосся до пліч підказували, що він якась квіточка жовтого кольору.

— Я — Звіробій, А ви Богдана, — він перевів погляд з-під довжелезних вій з Дани на Хора. — І Борихор.

Звіробій був вищим, ширшим в плечах, зі скромних дерев'яних піхов стирчало руків'я меча. Хор повернувся до гостя спиною і звернувся до Дани:

— Приємно познайомитися, панянко Богдано! Не знав, як звучить  ваше повне ім'я.

— Навзаєм, пане Борихоре, я теж не знала, як вас звуть!

— Кхм. Це ви зі мною знайомитеся, взагалі-то, — делікатно підказав  Звіробій ззаду.

—  Он як?  — оглянувся до нього Хор. — А може, я чесний? І кажу, що мені приємно тому, хто приємний,  а не невідомо кому? Ти сам відлюдник, маєш зрозуміти.

— Ну, раз знаєш, що я відлюдник,  то не такий  вже і невідомий.  Здається, Ромашка не лиш мені про вас розповіла, а й вам про мене.

— Не слухайте Хора, пане...

— Просто Роб. Сокіл має рацію, Дано, щирість понад усе! — У нього гучно забурчав шлунок. — Я голодний.

— А ти починаєш мені подобатись! — відмітив Хор, обеззброєний посмішкою гостя.

— У нас є  вареники! — згадала Дана.

— Ви теж починаєте мені подобатись! — Живіт у Роба забурчав ще раз.

— Тільки вони вчорашні... — зніяковіла Соколиця, направляючись до будинку.

— Мені все одно, — гість попрямував за нею. Надто близько коло неї йшов, трясця.

— І з мясом. Хіба люфлори їдять м'ясо? — вклинився між ними Хор.

— Ще й як!

— Це тоді, коли  не можуть дістати  з гілки червиве яблучко, чи завжди?

— Хоре!

— Воно було не червиве.

— Ти впевнений? Хоча так, адже ти так довго його роздивлявся...

— Не довше, ніж ти  Богдану. І, Борихоре, перестань ревнувати, всі знають, що коли Сокіл і Соколиця  довго та пильно роздивляються одне  одного, вибір вже зроблений.

— Що?! — застигла Дана, котра вже відкривала двері в дім.

— Іди  підігрівати вареники, гість голодний, — нахилився до її вуха Хор, легенько підштовхнув, обнявши за плечі і ховаючи задоволену посмішку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.